РІДНИЙ КРАЙ, МОЯ ЗЕМЛЯ Актуально

Басейн Південного Бугу розташований на території 7 областей – Хмельницької, Вінницької, Київської, Черкаської, Кіровоградської, Одеської та Миколаївської. Це єдина велика річка України, водозбір якої повністю розміщений в межах нашої держави. Довжина Південного Бугу – 806 км, площа водозбору становить 63700 км2. В басейні проживає 4,1 млн. чол.

Понад 6,5 тис. малих і середніх річок несуть свої води у Південний Буг, формуючи його стік. Серед найбільш відомих приток – Соб, Кодима, Синюха, Інгул.

В басейні розташовано близько 200 водосховищ та 8 тис. ставків.

У середній по водності рік в басейні формується стік об’ємом 3,6 км3. Враховуючи, що на одного жителя припадає лише 880 м3, треба визнати: водних ресурсів в басейні Південного Бугу не достатньо. Щорічно в басейні відбирається для всіх потреб в середньому 400 млн. м3 води. Скидається у водні об’єкти 250 млн. м3, в т.ч. 50 млн. м3 – недостатньо очищених, в першу чергу від підприємств комунального господарства.

Першочерговим завданням для водогосподарських екологічних, громадських організацій та населення є збереження і відтворення водних ресурсів та біорізноманіття басейну, охорона земель водного фонду.

Чернятське, Тростянецьке, Гайворонське, Олександрівське… І так до Чорного моря. Якщо у верхів’ях тільки притоки, то від м. Хмельницький до смт. Меджибожа уже і сам Південний Буг перетворений меліораторами на прямолінійний канал. Місцеве населення цей відрізок Південного Бугу називає “Нова річка”. А далі майже 50 км (відрізок від Райгорода до Ладижина у Вінницькій області) ніхто не називає Південним Бугом, а Ладижинським водосховищем…

Цікаво, як зараз назвав би Геродот Південний Буг? Адже саме тут, біля впадіння його в море, ще у V столітті до нашої ери побачив вперше річку “батько історії”, у книзі “Історія греко-перських війн” він назвав її Гіпаніс. “Гіпаніс, – писав Геродот, – витікає з землі скіфської з великого озера, біля якого пасуться дикі білі коні”. Тривалий час історики та географи стверджували, що Геродот був біля витоку Південного Бугу і описав його. Проте, як показали детальніші дослідження академіка Б. Рибакова, за витоки Південного Бугу Геродот прийняв верхів’я притоки – Гірського Тікича. Це підтверджується історико-географічними даними. На той час (V ст. до н. е.) верхів’я Південного Бугу було зайняте лісами. Білі коні (тарпани), типові представники степів, так далеко в лісові масиви заходити не могли. Пізніше у творах античних географів та істориків Південний Буг іменується інакше:

Богоссола – готський історик Іордан і географ Равенський – VІ – VІІ ст. н. е.;

Богої – візантійський імператор Константин Багрянородний – X ст.;

у давньоруських літописах річка виступає під назвою Богъ;

турки називали її Ак-су (“Біла вода”);

Бокг;

на картах ХУ-ХУІІ ст. – Бог, Богус, Буг;

у давніх актах – Бог, Буг;

а в паперах ХVІІІ-ХІХ ст. – переважно Богъ.

Перше найбільш переконливе пояснення назви Буг (Південний) запропонував польський лінгвіст Я. Розвадовський. Його підтримали топонімісти В. Никонов, Е. Мурзаєв, Л. Сутиська та інші.

Всього в басейні ріки споруджено 42 гідростанції, ряд водосховищ, найбільші з них за площею водного дзеркала (га): Ладижинське (2080), Щедрівське (1331), Гайворонське (496), Сабарівське (464), Глибочанське (390), Сутпське (377), Новокостянтинівське (254), Олександрівське…

Проте навіть таке багатовікове і активне використання ресурсів Південного Бугу не змогло знищити його унікальної краси. Масенко та інші вважають, що гідронім Буг, Бог, як і словянське “багно”, давньо-германське “баг” (джерело), кельтське “бег” походить від індоєвропейського кореня із значенням “вода”, “мочари”, “джерело”. Корінь “буга” в російській географічній термінології означає: “Низовинні річкові береги, які поросли верболозом, осокорняком; на всій цій смузі вода утворює яри і хилить усю рослинність за течією. В Латвії “бугою” називають багнисте місце біля річки, в Болгарії – сиру, грузьку низовину.

Такі пояснення хоча й обґрунтовані, але не стосуються Південного Бугу. Сучасну назву ріка отримала випадково. Проводячи на початку XX ст. детальні геологічні дослідження Правобережної України, В. Ласкарєв звернув увагу на існування двох річок з однаковими (як йому здалося) назвами Буг. Західна річка й справді звалася Бугом і всі вище наведенні пояснення стосуються її. Справжня назва південної ріки – Бог, Біг. Проте В. Ласкарєв не звернув на це уваги і, щоб можна було надалі розрізняти ці річки, зафіксував їх на карті як Західний і Південний Буг. Про те, що справжня назва Південного Бугу – Біг, Бог свідчить і точний переклад його першої грецької назви Гіпаніс. “Гі”, “ге” – земля; “пан”, “паніс” – бог родючості; річка, що протікає по родючій (божій) землі – Бог, Біг. Саме так з найдавніших часів і до сьогодення називають ріку місцеві жителі.

Територію, розташовану у верхній і середній течії Південного Бугу, називають Побужжям. Вперше про Побужжя інформує Галицько-Волинський літопис за Іпатієвським списком (1257 р.) Воно входило тоді до складу Галицько-Волинського князівства. В історичних документах XVIII ст. Побужжя згадується як місце перебування Бузького козацького війська, яке охороняло кордони Російської держави по Дністру.

Південний Буг з давніх-давен цікавив учених. Досить детальний опис його зроблено в руських літописах ХІ – XII століть. У другій половині XIX – на початку XX ст. Київський округ шляхів сполучення детально вивчив окремі відрізки Південного Бугу з метою транспортного використання водної артерії. Проте практичного значення ці дослідження не мали. На початку XX ст. в басейні Південного Бугу працювало 636 водяних коліс потужністю всього 5 тис. кінських сил. Тільки в 1925-1930 рр. ріка була детально вивчена, розроблено план раціонального використання її в народному господарстві. За планом ГОЕЛРО на Південному Бузі були побудовані перші в Україні Олександрівська ГЕС, потім Тиврівська, На притоках Південного Бугу створено майже 4 тис. ставків.

За повідомленнями інформагенцій

Show Buttons
Hide Buttons