ГЕРОЇ АРБУЗИНСЬКОЇ ЗЕМЛІ    Книжная полка НГ

ДО 70-РІЧЧЯ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ      

В 2010 році у Вознесенському видавництві «Імперія друку» вийшла Книга пам’яті Арбузинського району «МИ ПЕРЕМОГУ НАБЛИЖАЛИ, ЯК МОГЛИ» , в якій викладений бойовий і трудовий шлях ветеранів і учасників Великої Вітчизняної війни, жителів Арбузинського району. Серед герої видання – видатні постаті земляків, а також рядових і офіцерів Радянської Армії, які за бойові подвиги на фронтах, в тому числі і при визволенні території району від фашистської окупації, були удостоєні найвищої військової нагороди – звання Героя Радянського Союзу. Сьогодні редакція «Новый Город» знайоме читачів з їх славними іменами

БОНДАРЕНКО Иван Антонович,

ветеран войны, участник боевых действий,

Герой Советского Союза

Родился в 1914 году в с. Шевченково Баштанского района. Украинец. Член КПСС с 1940 года. После окончания школы работал счетоводом в колхозе, затем старшим фининспектором в Баштанке.

В Советской Армии с 1939 года. Участник Великой Отечественной войны с 1941 года. Воевал на Южном, Северо – Кавказском, 2-м и 3-м Украинском фронтах. Награжден орденом Ленина, орденами Красного Знамени, Суворова III степени и Красной Звезды.

Погиб в бою у с. Виноградный Сад Доманевского района 26 марта 1944 года. Похоронен в Арбузинке.  За героическое форсирование полком Южного Буга и удержание плацдарма, а также за личный героизм, проявленный в этом бою, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 3 июня 1944 года командиру стрелкового полка майору Бондаренко И. А. посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

Три дня на родном берегу

В обмерзлой одежде, уставшие от длительного перехода по весенней хляби, подразделения 1041-го стрелкового полка, которым командовал майор Бондаренко, буквально на плечах у врага форсировали Южный Буг и захватили на противоположном берегу, у села Богдановка, плацдарм.

Самым тяжелым на плацдарме был первый день.  Атаки следовали одна за другой. Гитлеровцы прижали обескровленные роты к самой круче. В решающую минуту командир полка появился перед бойцами с карабином и гранатами в руках. По-суворовски вырвался вперед и энергичным рывком бросил гранату, еще одну.

– За Родину! Солдаты, за мной, в штыки!

За командиром полка бойцы устремились в атаку – шли все, даже раненные, кто еще был способен держать оружие.

Умолкли пулеметы и пушки. Слышно только удары металла о металл. Идет рукопашный бой. Полк вновь занимает первую траншею врага и расширяет плацдарм.

Но снова появляются немецкие танки. Бондаренко уже у противотанковых ружей. Вспыхивает один, второй танк.

Вражеская цепь продолжает наступать. Навстречу ей поднимается майор Бондаренко с пистолетом в правой окровавленной руке, левая беспомощно повисла вдоль тела. Рукопашная. Гитлеровцы не выдерживают. Бойцы преследуют отступающих. Они еще не знают, что их любимый командир смертельно ранен. Не могут поверить в это ни комбат Нурадинов, ни телефонистка Игнатьева, хотя они видели, как комполка склонил окровавленную голову на руки своего адъютанта Хамракулова.

Лишь три дня он стоял на освобожденном родном берегу …

О подвиге земляка-Героя и бойцов его полка помнят в Богдановке. Здесь, по инициативе учителей Богдановской средней школы, создан историко-краеведческий музей, экспонаты которого рассказывают о тех, кто освобождал родной край.

И. А. Бондаренко похоронен в Арбузинке.

ВЕЛИЧКО  Владимир Сидорович

ветеран войны, участник боевых  действий,

Герой Советского Союза

Родился в 1922 году в с. Новокрасное  Арбузинского района. Русский. Кандидат в  члены КПСС. После окончания семилетки работал электромонтером на Рогачевской картинной фабрике (Белоруссия), куда переехал вместе с родителями.

В Советской Армии с 1941 года. Участник Великой Отечественной войны с 1942 года. Воевал на Донском и 4-м Украинском фронтах.

За образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками, форсирование реки Днепр и проявленные при этом отвагу и героизм, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 3 июня 1944 года командиру минометной роты старшему лейтенанту Величко В. С. присвоено звание Героя Советского Союза.  Награжден орденом Ленина, орденом Красной Звезды.

Выполняя боевое задание на территории Чехословакии, 29 октября 1944 года В. С. Величко пропал без вести.

За новую высоту

В наградном листе, подписанном командиром 722-го полка 206-й стрелковой дивизии, так говорится о подвиге: «Товарищ Величко, во время форсирования реки Днепр, 25 сентября 1943 года в районе села Келеберда, под артиллерийским и минометным огнем противника, одним из первых переправил минометную роту на западный берег Днепра и, выбрав удобный огневой рубеж, открыл сокрушительный минометный огонь по врагу. Этим самым он обеспечил форсирование реки Днепр подразделениями полка без потерь.

27 сентября, во время атак высоты 225,0, уничтожил до 70 гитлеровцев. А 12 октября, во время боя за высоту 243,2, лично уничтожил три пулеметные точки противника …»

Да, это были трудные, героические дни 206-й дивизии. Газета «Фронтовик» призывала советских воинов: «Слушай, товарищ! .. Ты прогнал фашистов за Днепр … Вся Тарасова земля зовет тебя, освободитель, на помощь! Фашисты, удирая, уничтожают хлеб, отбирают скот, жгут дома и убивают наших людей».

Минометчикам Величко выпала такая честь. Через суровый полноводный Днепр они переправились первыми. По пояс в ледяной воде, командир роты вместе с солдатами тащил на берег минометы, выносил ящики с минами. Минометчики первыми открыли огонь и обеспечили переправу стрелковых рот на плацдарм. Вскоре штурмовые группы при поддержке минометчиков отбили у противника высоту 255,0. Но гитлеровцы не могли смириться с потерей высоты, господствующей над Днепром.

Гитлеровцы снова разворачивались в цепь. Затем, выровняв свой отставший правый фланг, открыли огонь. Десантники не отвечали. А когда до цепи оставалось метров 100, по наступающим ударили минометчики. Первые разрывы мин послужили нашим стрелкам сигналом к открытию огня. Дробно застучали автоматы, ударили винтовочные залпы. От первых залпов цепь фашистов поредела. После нового минометного налета снова открыли огонь стрелки. И так, чередуясь в открытии огня с минометчиками, стрелковые роты, словно сжимаемая пружина, готовились к броску вперед.

Наконец, фашисты, потеряв много убитых и раненых, залегли. Минометчики, используя замешательство врага, открыли беглый огонь. Этого огня не выдержали захватчики и ринулись назад, в направлении высотки, и, видимо, не обратили внимания, что вслед за огневым валом их преследуют советские пехотинцы. Но когда мины стали рваться впереди , отступающие фашисты в страхе метнулись назад. Вот тут-то их и встретили наши пехотинцы. Очутившись между двух огней, гитлеровцы в панике не знали куда им деваться. Завязалась рукопашная схватка. Менее десяти минут понадобилось стрелковому батальону, чтобы расправиться с гитлеровцами на высоте. Батальон, расширив плацдарм, закрепился.

Там, на новой высоте, занимали огневые позиции и минометчики старшего лейтенанта Владимира Величко. А в это время, форсировав Днепр, на плацдарм прибывали все новые и новые силы.

Сегодня об этом бое рассказывают детям в школьном музее Новокрасного, где родился Герой. Экспозиция о Герое Советского Союза Владимире Величко занимает здесь почетное место.

ОРЕЛ  Степан Федорович

ветеран войны, участник боевых  действий,

Герой Советского Союза

Родился в 1913 г. в с. Благодатное  Арбузинского района. Украинец. Оставшись в 1921 г. без родителей, мальчик-сирота уехал к родственникам в Харьковскую обл. Работал в колхозе. В Вооруженных Силах с 1941 г. Участник Великой Отечественной войны с 1941 г. Воевал на Южном и Юго-Западном фронтах. Тяжело раненным попал в плен. Бежал из концлагеря. В 1944 г. снова был призван в Армию. Погиб в 1945 г. Похоронен в г. Хенендорф.

За мужество, героизм и самопожертвование в бою с гитлеровскими танками Указом Президиума Верховного Совета СССР от 31 мая 1945 г. рядовому 1069-го стрелкового полка Орлу С. Ф. посмертно присвоено звание Героя Советского Союза.

С гранатами – под танк

Шел упорный бой в городе Хенендорфе в Восточной Померании. Неприрывный грохот канонады оглушал бойцов. От взрывов со стенок окопа сыпалась земля.

Степан отряхивал землю с шинели, а она все сыпалась. Солдаты нетерпеливо посматривали вверх. Наконец над головой взвилась красная ракета.

– За Родину, вперед! – раздался призывный голос командира.

Взвод бегом несется к Хенендорфу. На окраине – траншеи гитлеровцев. Оттуда бьют по наступающим из автоматов и пулеметов.

Солдаты бросили в фашистов гранаты. Степан увидел, что гитлеровцы убегают за дома и оттуда продолжают стрелять. Он дал очередь из автомата по убегающим. Четыре из них повалились на землю. Второй очередью сразил еще троих фашистов.

– Орел, быстрее к домику! Прикрой нас слева! – услышал Степан голос командира отделения.

Стреляя на ходу, солдат устремился к указанному сержантом домику. Приблизился к развалинам. Двери, окна были выбиты, крыша рухнула, торчали лишь стены.

Послышалась очередь. И в тот же миг что-то больно ударило по руке, обожгло ее. Орел бросился в сторону, посмотрел в проем окна. Группа немцев, пытаясь скрыться от огня наступающих, бежала к развалинам дома, где он, Орел, занял оборону. Степан дал одну, вторую, третью очередь. Гитлеровцы, не ждавшие советского бойца с тыла, не смогли противодействовать. Лишь двум из них удалось скрыться.

Орел побежал следом. В эти минуты на улице показались бойцы взвода.

Их «Урра-а-а!» все сильнее нарастало. Бойцы выбивали гитлеровцев из развалин домов.

И тут поступает команда: закрепиться. Степан в душе возмущается, делится мыслью с соседом:

– Почему закрепиться, если немцы бегут? Гнать их надо! Да так, чтобы дух из них вон …

– Э, Степан. Командирам виднее, что нужно делать. Значит, решили наши силы поберечь для более подходящего случая.

Разговор бойцов прервали частые взрывы вражеских мин и снарядов.

Орел выглянул из-за стены. В конце улицы разворачивались в атаку немецкие танки, за ними бежали автоматчики.

Командир взвода передал через сержанта: не стрелять до его команды и подготовить противотанковые гранаты.

Степан припал к стене. Наблюдал, как по широкой улице, изрыгая огонь из пушек и пулеметов, на большой скорости один за другим мчались немецкие танки.

Солдаты делали связки гранат, готовились к бою.

– Степан, тебе повезло, – пошутил пожилой усач. – Протянул руку через окно – и вот она, улица. Знай, бросай гранату за гранатой. А сам за стеной …

Степан не обижался на усача. Его шутки-прибаутки в самые трудные минуты вселяли в солдат уверенность.

– Быстрее! Ну, быстрее, голубчики … Знали бы вы, как мы вас ждем! И гостинчики приготовили.

Солдаты улыбались. А немецкие танки приближались.

– Приготовиться! – подал команду сержант.

Он увидел, как снаряд танковой пушки попал в стену. Это было рядом с развалинами дома, где держал оборону Орел. А если подбить головной танк, думал Степан, он преградит дорогу  машинам. Тогда немецкие танки попадут в ловушку и их легко забросать гранатами.

Солдаты видели, как Орел выбежал из своего укрытия и стал у выбитой двери. Сделай шаг – и он на улице. А бронированные машины гитлеровцев с ревом приближались.

Степан схватил связку гранат, лежавшую у ног, и выбежал навстречу головному танку. И тут же упал, сраженный пулеметной очередью. Но в следующее мгновение Степан шевельнулся и, истекая кровью, пополз наперерез бронированному зверю. Успел. Раздался оглушительный взрыв. Вражеская машина развернулась поперек дороги, остановилась и преградила дорогу остальным танкам.

– Гранатами, огонь! – послышался голос взводного.

Бойцы забросали гранатами остальные вражеские танки. Гитлеровцы не выдержали – оставили Хенендорф.

На новые подвиги вдохновлял бойцов поступок боевого соратника Степана Федоровича Орла, которого они с почестями похоронили в том немецком городе.

ТОРЖИНСКИЙ  Иван Алексеевич

ветеран войны, участник боевых  действий,

Герой Советского Союза

Родился в 1915 г. в с. Арбузинка Арбузинского района. Украинец. Член КПСС с 1943 г. После окончания семилетки поступил в Копыловский зоотехникум (Киевская обл.) и по его окончании, в 1935 г. поступил в Одесский пединститут.

В Вооруженных Силах с 1937 г. Окончил Сталинградское танковое училище в 1942 г. Участник Великой Отечественной войны. Воевал на Центральном, Юго-Западном, 2-м и 3-м Украинских фронтах. За исключительно смелый рейд в глубокий тыл врага при освобождении Венгрии от гитлеровских захватчиков в 1944 г. и проявленные при этом смекалку, находчивость и героизм, Указом Президиума Верховного Совета СССР от 24 марта 1945 г. командиру танковой роты 84-го танкового полка 63-й механизированной бригады 7-го механизированного корпуса гвардии капитану Торжинскому И. А. присвоено звание Героя Советского Союза. Награжден орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени, орденами Отечественной войны первой и второй степени, орденом Красной Звезды и медалью «За отвагу».

После войны продолжал службу в Советской Армии. Уволен в запас в 1960 г. в звании подполковника. Работал главным механиком дорожно-ремонтного строительного управления № 1 «Облдорремстроя» Одесской области.

За свободу Венгрии

Впереди был Зидред. Войска 2-го Украинского фронта начинали операцию по освобождению от немецко-фашистских захватчиков северной части Трансильвании и венгерского левобережья Тиссы. В голове своего полка вел роту танкистов Иван Торжинский.

Штурм города Зидреда начался 6 октября 1944 года. Гарнизон противника превосходил в силах наступающих. Но, имея танки, наши части с ходу ринулись на штурм.

Первой подошла к городу танковая рота Ивана Торжинского.

– Вперед, вперед! – поторапливал ротный экипажи танков.

Танк Торжинского на большой скорости проскочил переулок и неожиданно на возникшем бульваре оказался лицом к лицу с батареей, которая вела огонь по советским войскам.

Огнем из пушки и пулемета экипаж расправился с прислугой батареи и заставил минометы замолчать. Здесь же танкисты выявили две противотанковые пушки. Капитан приказал подавить их. Искусный маневр, меткий огонь – и Т-34 уничтожает два орудия и их расчеты.

Бой в городе перемещался от квартала к кварталу, он то затихал, то разгорался с новой силой, приближаясь к центральной площади.

Фашисты скоро поняли, что в город прорвалось всего несколько советских танков. Организовав засады и заслоны, они решили загнать наши танки в ловушку и там уничтожить их.

Командир роты Иван Торжинский, разгадав замысел врага, сразу перестроил тактику боя: не гнаться по улицам, а точно бить по вероятным засадам. Благодаря этому маневру, он одним своим экипажем уничтожил четыре притаившихся танка.

Когда с засадами было покончено, двинулись дальше.

Танк капитана Торжинского уже на всей скорости неудержимо мчался по улице, сметая преграды на своем пути.

Нашелся все же у фашистов снаряд, который угодил в его машину. Но экипаж продолжал сражаться. Вторым попаданием гитлеровцы подожгли танк, но и тогда из горящей машины раздавались орудийные выстрелы и пулеметные очереди.

Командир роты приказал экипажу покинуть танк. Охваченные огнем, танкисты оставили машину. Контуженный ротный лишь потом догадался, почему так дымила машина: это механик-водитель включил тумблер и зажег дымовые шашки, установленные на корме. Дымовая завеса прикрыла выход танкистов.

Капитан Торжинский продолжал руководить боем из другого танка. И снова гремели выстрелы пушек, раздавались очереди пулеметов. Рота Ивана Торжинского продолжала теснить гитлеровцев, медленно, но уверенно продвигаясь к центру города на соединение с другими подразделениями полка.

В боях за город Зидред Иван Торжинский лишь с экипажем командирской машины уничтожил 4 танка, 10 орудий, из них 2 самоходные, 12 пулеметов, 35 автомашин с грузами, 6 минометов, взял в плен свыше 120 солдат и офицеров врага.

Гвардейские танки продолжали освободительный поход.

Позже в правительственном Указе так будут оценены действия роты и ее командира лично: «исключительно смелый рейд в глубокий тыл врага … проявленные при этом смекалка, находчивость, героизм …»

ПОДВИГ САПЕРА

Андрій Федорович Попов народився в 1910 році в селі Комново Вірського району в Башкирській АРСР. Він був призваний до лав Червоної Армії в 1942 році. Брав участь у визволенні Калініна. За бойові дії сапер 93-ї стрілецької дивізії нагороджений орденом Червоної Зірки.

Свій подвиг Андрій Федорович Попов здійснив при форсуванні ріки Південний Буг. Ось що пишеться в нагородному листі командуючого військами 57-ї армії гвардії генерал-лейтенанта Гогена та члена військової ради генерал-майора Бочарова.

«В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високі зразки відваги, мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на надувному човні. Він перевіз 31 бійця. Вся ця операція проходила під кулеметним вогнем противника. І наступної ночі єфрейтор Попов перевозив на правий берег бійців, набої та продовольство, а звідти – поранених.

26 березня він з сержантом Маліним продовжував перевозити бійців. Човен був пробитий кулями в декількох місцях. І під вогнем противника єфрейтор Попов, залатавши човен, перевозив поранених. За ніч було переправлено дві стрілецькі роти. Це дало змогу вдержати плацдарм на правому березі річки…»

І ось останній рейс. Єфрейтор, під розривами мін, веде човен з пораненими на лівий берег. Та ворожа куля поранила бійця. Перемагаючи біль, він доставив поранених. І тут  ще дві кулі влучили в нього. Єфрейтор випустив з рук весла і помер, як герой.

За цей подвиг єфрейтору Андрію Федоровичу Попову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

НЕЗАБУТНЯ ВЕСНА

Ім’я його – Пилип Лук’янович Антипін. Його немає в живих. Він загинув і ніколи не повернеться у рідну Башкирію, у село Ямашово. Вічним сном спить солдат у землі Прибужжя, за розквіт якого віддав найдорожче – життя. Сержант  Пилип Антипін був командиром відділення саперної роти. Нелегка це була служба.

Ішла весна 1945 року. Оживала природа, дзвеніло піснями птахів степове повітря. Ніколи й не думав боєць, що тут, біля Костянтинівки, славним бойовим подвигом завершиться життя його – ясне і прозоре, безхитрісне і недовге.

22 березня 1944 року сержант Антипін першим почав перевозити на невеличкому надувному човні на протилежний берег річки наших бійців. Вода закипала від осколків і куль, але переправа продовжувалась. 37 чоловік перевіз тоді П. Антипін. Скільки вміння, героїзму треба було, щоб виконати  це завдання! І простий радянський боєць справився з ним.

В ніч з 24 на 25 березня, коли з усіх засобів переправи залишився лише маленький двомісний пробитий кулями човен, за весло сів сержант Антипін. Переправляв він по бійцю, весь час ризикуючи бути затопленим холодною водою. А в цей час пролунав наказ про наступ. Вкрай необхідно було швидко, за будь-яку ціну переправити групу командування і радистів.

-Тільки б встигнути! – з такою думкою розпочав виконувати завдання сержант Антипін. І він перевіз за ніч 5 чоловік і рацію. Крім цього з правого берега евакуював чотири важко поранених, яким загрожувала смерть.

Повертаючись останній раз,  сержант Антипін попав на бистрину. Наповнений водою човен, керувати вже не стало сил, його занесло до греблі млина, де  і загинув безстрашний воїн.

Посмертно Пилипові Лук’яновичу Антипіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Командир бузького десанту

Все почалось у березні 1944 року, коли радянські бійці підійшли з боями до Південного Бугу. На правому березі річки німці добре  укріпились.

266-й стрілецький полк прибув у район хутора Строцького. Готувались до переправи. Пізно увечері 15 сміливців разом з командиром, лейтенантом Зрєловим спустились до річки. На човні і плоту вони переправились на протилежний берег. Зав’язався бій. Згодом на підмогу перепливли ще 16 бійців. Німці прагнули будь-що скинути у воду наших солдатів, та цього їм зробити  не вдалося. Декілька днів тривали бої. І не тільки на цьому напрямку. Радянські воїни справилися з бойовим завданням. Вони форсували Південний Буг, закріпились на правому березі, знешкодили вогневі точки ворога і дали дорогу своїм основним силам. Мужньо і сміливо вів себе в бою лейтенант Зрєлов.

Наші війська погнали фашистів з української землі. Прибузька земля залікувала рани. Люди відбудували народне господарство. З кожним роком красивішають Костянтинівка, Бузьке. Пам’ятають жителі цих сіл, якою ціною прийшло їм визволення. Знають, що за мужність і героїзм, проявлені в боях з фашистами під час форсування Південного Бугу, лейтенанту  Івану Петровичу Зрєлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Подвиг Григор`єва

Ніколи не гаснуть у пам`яті жителів с. Бузьке імена мужніх захисників, визволителів від німецько-фашистських загарбників.

Відступаючи в кінці березня 1944 року, озвірілі фашисти вщент спалили Бузьке, а жінок, дітей погнали на переправу, поставивши їх як живий щит.

Жорстокі, гарячі бої точилися за переправу.  26 березня 1944 року в бою загинув командир 1041-го стрілецького полку 223-ї гвардійської дивізії, Герой Радянського Союзу підполковник Іван Антонович Бондаренко.

В полку І. А. Бондаренка служив легендарний рядовий боєць Андрій Григорович Григор`єв.

У похоронці, яку отримала дружина Андрія Григоровича, що проживала в Москві, 18 червня 1944 року начальник штабу в/ч 23762 писав: «Шановна гр. Григор`єва, Ваш чоловік Григор`єв Андрій Григорович – вірний захисник нашої Батьківщини – героїчно загинув, воюючи в перших рядах визволителів радянського народу від німецьких загарбників 24 березня 1944 року».

…При форсуванні річки Південний Буг німці зосередили великі сили на правому березі. В числі перших, переправившись на правий берег, Григор`єв повів бійців вперед, захоплюючи їх особистою сміливістю і відвагою. Але раптом з флангу відкрив шквальний вогонь станковий кулемет противника.

Ряди визволителів рідшали. Тоді А. Г. Григор`єв, не витримавши, що ворожий кулемет косить його товаришів, поповз до нього.

Товариші його були вражені сміливістю бійця і з тривогою слідкували, як скорочувалась відстань між ним і ворожим кулеметом… Ось він вже біля бруствера. Блискавично піднявшись на весь зріст, кинувся на ворожий кулемет. Фашистський кулеметник чергою пронизав тіло Григор`єва і замовк.

Натхненні героїчним подвигом солдата, бійці з криками «ура» кинулися вперед, щоб помститись за свого товариша.

Німці побігли, не витримавши стрімкого натиску… Похоронили тіло А. Григор`єва на березі ріки Південний Буг, за 200 м від школи в с. Бузьке нашого району і поклялись помститися фашистам.

За героїчний подвиг А. Г. Григор`єву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

А. Г. Григор`єв віддав своє життя заради перемоги над ворогом, і завоював собі безсмертну славу.

Ім`я його будуть пам`ятати століттями як героя Великої Вітчизняної війни.

НА БУЗЬКОМУ ПЛАЦДАРМІ

22 березня 1944 року, о восьмій годині ранку, 51-й стрілецький полк 93-ї стрілецької дивізії вийшов на східний берег Південного Бугу. Біля хутора Строцького на рубіж ріки вийшов 266-й стрілецький полк цієї ж дивізії.

Німці ретельно готувались до боїв на  бузькому плацдармі. Відступаючи, 62 та 76 піхотні дивізії противника знищили всі мости, паромні переправи, човни. На західному березі, де й так високі круті скелясті береги, було підготовлено кулеметні гнізда, відрито окопи повного профілю з ходами сполучення. Заздалегідь фашисти готувалися до жорстоких боїв на Південному Бузі, а тому тут було створено кілька опорних пунктів. Один з них знаходився на території радгоспу «Богданівка». Німецько-фашистські загарбники зосередили на правому березі сильну артилерійську групу і безперервним шквальними вогневими нальотами перешкоджали пересуванню наших військ.

Перед з’єднанням корпусу стояло важке завдання: форсувати стрімку ріку на підручних засобах. У військових частинах відразу була розгорнута робота по виготовленню човнів, плотів на бочках. Матеріали для обладнання плавучих засобів знаходили на місці, при активній допомозі місцевих жителів. До переправи готувались ретельно, тому що в місцях форсування Південний Буг для наших військ був серйозною водною перешкодою з бурхливою течією, скелястими неприступними берегами. В окремих місцях ширина ріки досягала 200-300 метрів при глибині 5-8 метрів, до  того ж швидка течія зносила всі плавучі засоби.

Частини корпусу 22 березня 1944 року провели рекогностировку районів переправи, підтягнули до берега всі засоби переправи. З настанням темноти приступили до форсування ріки на ділянці Костянтинівка – Бузьке.

Перша десантна група 266 стрілецького полку під командуванням лейтенанта Івана Петровича Зрелова і молодшого лейтенанта Овсяннікова у вечірніх сутінках розпочала форсування. 15 відважних сміливців, зустрічаючи сильний кулеметний вогонь противника, на човнах переправились на правий берег і з ходу кинулись в атаку. Не витримав противник жорстокого бою і відступив. Десантна група заволоділа декількома траншеями й окопами, приступила до оборони рубежу.

23 березня німецька піхота перейшла в наступ, зав’язався нерівний жорстокий бій, який тривав більше трьох годин. Фашисти тричі переходили в контратаку, намагалися скинути десант в Південний Буг, але успіху не мали – всі їхні атаки було відбито.

О 12-й годині  на допомогу героїчному десанту прийшли легендарні «катюші». Гвардійські міномети своїм вогнем з лівого берега розсіяли німецьку піхоту. Цілий день, до пізньої ночі, на цій ділянці фронту йшов запеклий бій. Вранці 24 березня 1944 року на правий берег було переправлено роту автоматників і два станкових кулемети 51-го стрілецького полку 93-ї стрілецької дивізії під командуванням лейтенанта Ф.Є Морозова. Бійці, чіпляючись за кожен камінь, вели вогонь з автоматів і гранатами вибивали фашистів з траншей і окопів. Після жорстокого бою група зайняла декілька траншей, окопів, один будинок і зосередила свої зусилля на розширенні плацдарму.

На знищення нашого передового підрозділу німецьке командування перекинуло з  села Виноградний Сад до батальйону піхоти. Німці кілька разів відчайдушно намагалися скинути наших бійців у воду. П’яні солдати і офіцери силами 350-400 чоловік, з дикими криками неодноразово переходили в контратаку, а в окремих траншеях і окопах доходило до рукопашних побоїщ. Але всі спроби божевільного від люті ворога знищити десант радянських воїнів виявилися марними.

23 березня, о 24 годині, штурмова група 1037-го та 1041-го стрілецьких полків переправилась на правий берег Південного Бугу. Противник намагався знову оволодіти втраченими позиціями і кілька разів контратакував. На рубежі 1041-го стрілецького полку було  відбито кілька жорстоких контратак противника і все ж ворогу вдалося потіснити наш десант до самого берега. Командир 1041 стрілецького полку підполковник Іван Антонович Бондаренко особистим прикладом підняв  піхоту в атаку. Радянські бійці мужньо відбили контратаку німців. Поранений І.А. Бондаренко продовжував командувати десантною групою, незважаючи на велику небезпеку для власного життя. В одній із контратак ворожа куля обірвала життя вірного сина Батьківщини. Бійці й командири, дізнавшись про загибель командира полку, вирішили помститися за нього і перейшли у рішучу атаку. Після 2- годинного жорстокого бою німців було вибито з  укріпленого опорного пункту – радгосп «Богданівка» –  хутір Виноградний Сад».

24 березня перший стрілецький батальйон 51 стрілецького полку під командуванням ма- йора Григор’єва форсував ріку в складі 61 бійця і оволодів опорним пунктом на околиці Богданівки. Одночасно продовжувалась переправа наших військ у районі хутора Строцького.

Вже на західному  березі знаходився наш гарнізон з 80 чоловік, який успішно відбивав контратаки гітлерівців. До 27 березня на бузькому плацдармі продовжувались тяжкі запеклі бої. Противник намагався всіма силами стримувати просування наших війск і виграти час для створення опорних пунктів в глибині своєї оборони.

Тільки в районі переправи, на полі бою, гітлерівці залишили більше 250 солдатів і офіцерів вбитими і пораненими. 50 фашистів було взято в полон. Наші війська знищили багато військової техніки противника, заволоділи трофеями.

27 березня 1944 року, о 18 годині 30 хвилин, гітлерівське командування розпочало відступ. Переслідуючи противника, наші війська продовжували наступ у напрямі населених пунктів Царедарівка, Доманівка, станція Веселий Кут…

За форсування рік Південний Буг та Дністер велика група солдатів і офіцерів була удостоєна високих урядових нагород. Звання  Героя Радянського Союзу присвоєно чотирьом відважним воїнам, орденами Леніна нагороджено 8 чоловік, орденом Червоного Прапора -16, орденом Вітчизняної війни -235, орденом Червоної Зірки – 280, медаллю «За отвагу» – 486 чоловік.

В боях на річці Південний Буг воїни 68-го Бєлгородського стрілецького корпусу проявили масовий героїзм. Великій групі бійців і командирів, які виявили мужність і героїзм при захопленні плацдарму, Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно високе звання- Героя Радянського Союзу. І серед них – Івану Антоновичу Бондаренку, Миргаю Ахмаєвичу Фархутдінову, Івану Петровичу Зрєлову, Пилипу Лук’яновичу Антипіну, Андрію Федоровичу Попову, Василю Тимофійовичу Попову, Андрію Миколайовичу Остапенку, Анатолію Івановичу Пугачову, Федору Євдокимовичу Харкову, Костянтину Івановичу Фролову та Михайлу Антоновичу Старовойтову. Багато бійців за бої на Південному Бузі було нагороджено орденами і медалями.

К. ЧЕБУНЯЄВ, гвардії підполковник у відставці.

Show Buttons
Hide Buttons