ПОНЕВОЛЕННЯ ПІВДЕННОГО БУГУ Книжная полка НГ

Бог – так змістовно називали цю красиву річку наші предки – давні слов’яни. Мабуть не просто так… Південний Буг – сучасна назва давнього Богу – третя за величиною ріка України, що протікає центральними і південними її областями через зону лісостепу і степу. Тут на поверхню виходить найдавніше в Україні геологічне утворення – Український кристалічний щит, завдяки якому Південний Буг відомий своїми порогами.  Річка бере початок у болотах Хмельницької області, розташованих на вододілі між річками Збруч і Случ.

Південний Буг був свідком створення земної кори і пробивав в ній собі шлях з Поділля до Чорного моря. Упродовж століть змінювалась назва  річки. Турки називали її Ак-су, що означає “біла вода”, греки – Гіпанісом або Іпанісом. Слов’яни нарекли річку Богом (в розумінні “багата” або “та, що тече по багатій, родючій землі”). Вважається також, що назва річки походить від слова «бгати», тобто згинати, звідси — «кривий», «покручений». Ще у француза Ґійома Левассера де Боплана, який може вважатись засновником української картографії, вона зафіксована саме як Бог Руський.

Сучасну назву річка отримала випадково. Проводячи на початку XX століття дослідження Правобережної України, російський геолог В.Д. Ласкарєв звернув увагу на існування двох річок з однаковими (як йому здалося) назвами – Буг. Західна річка й справді звалася Бугом, південна – Богом. Проте В.Д. Ласкарєв не помітив цього і, щоб можна було в подальшому розрізняти річки, наніс їх на карту як Західний Буг і Південний Буг.

Південний Буг – бурхлива і спокійна місцями і приємна погляду мальовнича річка. У своїй середній і нижній течії вона продирається крізь кристалічні породи Українського щита, скута  віковими  скелями, порізана великими й малими островами, бурхливими порогами і перекатами.

Цікаві факти

До 1925 року не досліджувались гідротехнічні ресурси України. Вагомий вклад у дослідження і узагальнення потенціалу українських річок зробив професор Євген Володимирович Опоков у своїй ґрунтовній праці «Водные богатства Украины».

У 1924 році в Україні  налічувалось 84 малих гідроелектростанцій сумарною потужністю – 4 тис. кВт.  У 1929 році їх  кількість зросла  до 150, сумарною потужністю – 8,4 тис. кВт. Ці дані наводить кандидат технічних наук Олександр Никиторович у доповіді «Малі ГЕС України: минуле, сучасне, майбутнє».

Зараз українська водна артерія  потерпає від надмірного господарського використання.  У басейні річки утворено більше 150  водосховищ та близько 7 тисяч ставків, сумарний обсяг запасів води яких становить близько 1,3 куб. кілометра.

Гідрологічний режим Південного Бугу добре вивчений, завдяки десятку розташованих на річці водних постів, спостереження на яких ведеться з 1914 року. За даними багаторічних досліджень середня річна витрата води на водному посту Олександрівка становить 89,0 куб/сек., а річне значення стоку – 2,81  куб.км. Найбільша  річна витрата спостерігалася в 1980 році – 188 кубометра в секунду, найменша – в 1921 році – 28,0 кубометрів за секунду. Абсолютний максимум витрат води в Південному Бузі встановлено 8 квітня 1932 року – 5320 куб/сек., а мінімум – 24 лютого 1954 року – 2,60 куб/ сек.

Південний Буг належить до річок, стік яких використовується в багатьох господарських сферах. Основними водокористувачами є гідпроенергетика, промислове і комунальне водопостачання, зрошення. Та тільки останніми роками виявилось, що це занадто обтяжливе навантаження  впливає на поневолення  Південного Бугу. Він закутий лещатами гребель штучних водосховищ та ставків, став зливною водоймою для  міських, заводських, фабричних, фермерських, сільських каналізаційних систем, що викликає занадто пишне цвітіння рослин та зменшення рибних запасів. Якщо раніше бузьку воду можна було без очищення вживати для пиття, то зараз – тільки після хімічного очищення та кип’ятіння. Людське недбальство до природи  веде до скорочення повноцінного життя цієї так потрібної людям водної артерії в організмі нашої України.

Поневолення річки почалось з давніх часів, коли люди навчились використовувати енергію води для своїх потреб – це були водяні млини та інші пристосування.  За переписом 1889 року на Південному Бузі та його притоках  було побудовано  більше 360  водяних млинів, які частково використовували природну течію річки, зашкоджуючи їй створенням штучної загороди.  Досьогодні  на річці можна спостерігати камінні загати, що створювали підвищення рівня води для забезпечення роботи млинів. Окремі водяні млини, які успішно використовувались для  перероблення зерна на борошно, за радянських часів переобладнували на місцеві гідроелектростанціїв. Часто для цього потрібно було створювати  підвищений рівень води, утворюючи кам’яні загати. Звичайно це впливало на гідрологічний стан річки.

В кінці 19 століття  в Мигії  місцевий поміщик Йосип Скаржинський  на порогах Південного Бугу побудував великий водяний млин за проектом інженера Владислава Яскульського. Споруджували його майже чотири роки з місцевого граніту. Водяний млин виробляв до 3 тисяч пудів борошна на добу. Згодом, коли в село прийшла електрифікація, водяний млин переобладнали під гідроелектростанцію.  Майже п’ятиповерхова споруда и гребля біля неї збереглись до наших днів.

Водяні млини були в Семенівці, неподалік Романової балки на березі Бугу, в Панкратовому, а в межах  Костянтиніки їх налічувалось більше десяти. Ставили їх на бистрині, поряд з перекатами, а ще нарощували  камінням греблі, через які плескалась вода.  Ці споруди затримували течію, створюючи невеличкі водоймища, завадили рибі, яка  весною йшла на нерест у верхів’я Південного Бугу.

За повідомленнями Інтернет-сайтів підготував Анатолій НЕНЬКО.

(Буде продовження)

Show Buttons
Hide Buttons