СТЕПОВА ЗІРНИЦЯ Книжная полка НГ

В 1981 році в Одеському видавництві «Маяк» вийшла друком збірка «Степова зірниця», в якій в нарисах та поетичних творах розповідається про трудові будні, творчі наміри і мрії будівельників Південно – Української атомної електростанції, яка споруджувалась в при – бузьких степах посланцями різних народів нашої багатонаціональної Вітчизни. Упорядник видання – миколаївський письменник М.І. Божаткін. Збірка вміщує літературні твори В’ячеслава Качуріна, Михайла Божаткіна, Дмитра Кременя, Броніслава Домбровського, Еміля Январьова, Михайла Доброніченка, Валерія Бойченка, Павла Порадюка, Анатолія Ластовецького, Олександра Удовиченка, Кирила Курашкевича, Миколи Біднини, Володимира Пучкова, Катерини Голубкової. Інтернет-газета «Новый Город» пропонує читачам перегорнути сторінки «Степової зірниці» в електронному вигляді.

Продовження. Початок 15.07.2015 р.

Михайло Доброніченко

Для всіх одна висота

… Атомний реактор у складеному вигляді важить близько тисячі тонн. Якщо на будівництві Воронезької АЕС монтаж полярного крана зайняв 8 місяців, то на Південно-Українській таку роботу, яка вимагала надзвичайної точності і майстерності, будівельники виконали лише за 2 місяці.

Знайомство з Анатолієм Сакуном, секретарем партійної організації дільниці Пром-4, відбулося біля основи реакторного відділення. Він був зайнятий стропуванням блоку, що, як потім з’ясувалось, важить 25 тонн. Краном пакет треба було подати в середину великого бетонного кільця.

Анатолій Андрійович – молодий, кремезний, зросту невеликого. Сірі очі – водночас запитливі й уважні. Хода некваплива, перевальцем – звичка колишнього моряка-підводника.

Бесіда з ним йшла уривками: то в пересувному вагончику, то на другому ярусі реактора, звідки відкривається огляд і можна уявити собі плавні обводи бетонного кола, що здіймається в блакить неба. Там, високо вгорі, працювали люди.

Підійшов худорлявий, високий, голубоокий хлопець у робочій куртці. Відрекомендувався: Володимир Коротін. Очолює бригаду слюсарів-монтажників з 19 чоловік. На будові він уже чотири роки, приїхав з  Нижнього Тагіла. Заочно вчиться на третьому курсі інституту.

У бригаді одна молодь. Одні вже пройшли загартування на інших будовах, другі – тільки тут почали писати свою трудову біографію. Григорій Лесик приїхав з Вінниці, Фархад Садиков – з Казахстану, Володимир Давиденко – з Іллічівська. Якщо спочатку на монтаж блока стіни реактора вони витрачали 12-14 годин, то зараз цю роботу виконують за 4-5 годин.

На засіданні партбюро начальник дільниці Тимофій Ілліч Антифеєв про становище, що створилось, доповів коротко. Дільниця затримувала фронт робіт для суміжників. Щоб  розв’язати проблему, треба було облицювати металом 1600 квадратних метрів стін. Потрібна була бригада слюсарів, але дільниця таких спеціалістів не мала. Як бути? Де взяти людей? Хтось запропонував звернутись за допомогою в управління будівництва. Цю ідею відразу ж відкинули.

Тоді слово взяв Леонід Самійлович Топчій, бригадир теслярів-бетонників:

– А чи не можна залучити до цієї роботи бригаду електрозварювальників? Хлопці там майстрові, думаю, не залишаться байдужими до нашого прохання.

Хтось висловив сумнів:

– Це не за їхнім профілем. Можуть відмовитись…

Наступного дня у бригаді Івана Вергелеса відбулися збори. Начальник дільниці і секретар партбюро відверто розповіли зварникам про становище, що склалося на об’єкті, про труднощі, які можуть виникнути.

Першим виступив молодий комуніст Михайло Архипов.

– Простоїв не повинно бути,- сказав він. –Як ми подивимося у вічі один одному, коли відмовимося…

Такої ж думки були комсомолець Сергій Бурим, Іван Реп’ях, інші члени бригади. Підсумок розмови підбив Іван Вергелес:

– Я спеціально не виступав перший. І не помилився. Молодці, хлопці, іншого рішення від вас не чекав.

Роботу організували у дві зміни, довелось прихопити і вихідні, але завдання виконали за короткий строк. Зварники не тільки оволоділи навиками слюсарів, а й внесли раціоналізаторську пропозицію, здійснення  якої дало змогу прискорити розкрій металу та облицювання стін.

stepova zirnisy2

Іншого разу на планерці в управлінні будови назвали дату прибуття спеціального вантажу – корпусу реактора. Треба було негайно укласти залізничні рейки у транспортному коридорі і підготувати бетонний майданчик, де розвантажуватиметься спеціально обладнана багатотоннажна платформа. І знову вибір випав на бригаду Вергелеса.

В день нашого приїзду на будову спеціалісти приймали в експлуатацію відрізок укладеної колії. Комуністи зварники М.Ф.Архипов, Д.С. Лукацький, комсомольці Олексій Капакли, Микола Фіногенов наприкінці зміни узнали приємну звістку: комісія прийняла залізничне полотно з оцінкою «відмінно», при  нормі 20 міліметрів допуски не перевищували 3-5.

Звідки у людей таке високе почуття відповідальності за справи на будові? Не всі ж пройшли добру життєву школу на інших будовах, дехто тільки на Південно – Українській атомній робить перші кроки. А подивишся, як працюють, – не нарадуєшся. Не випадково за підсумками соціалістичного змагання у переддень Ленінського ювілею колективу Пром-4 було вручено перехідний Червоний прапор обкому Компартії України, облвиконкому, облпрофради та обкому комсомолу.

Ініціативу й мікроклімат не можна створити наказом. Ніякі накази тут не допоможуть. Усе це робиться у щоденному спілкуванні комуністів з людьми. Заслуга в усьому тут партійної організації. Такого висновку доходиш, коли знайомишся з бригадою теслярів-бетонників, яку очолює комуніст, член будкому, депутат селищної Ради Леонід Самійлович Топчій. До молодих його не зарахуєш, але підтягнутий, енергійний.

Схематично його цікаве і нелегке життя будівельника можна змалювати трьома цифрами: 20, 16, 14. Перша –стільки років він очолює бригаду бетонників, друга – партійний стаж, третя – кількість років, відданих спорудженню Криворізької ДРЕС, за що відзначений урядовою нагородою – орденом Трудового Червоного Прапора.

Ще одну важливу дату в своїй біографії назвав Леонід Самійлович – день, коли дізнався про початок будівництва Південно – Української атомної. Це було у квітні 1975 року. Всією бригадою вирішили поїхати у Костянтинівку, що на Миколаївщині. Ось так, відразу, без довгих роздумів і жалю, залишили впорядковані квартири, звичну роботу і прибули на пусте місце, де спочатку їх чекали невлаштованість, знегоди і турботи з побутових питань. Усе, як кажуть, довелося починати з першого кілочка.

Спочатку бригада брала участь у будівництві житлового селища, потім укладала бетон  у машинному залі, звідти перевели на спорудження реакторного відділення. Тільки у машинному залі дружний колектив за рік уклав 29 тисяч кубометрів бетону.

Віктору Сковорідці, Григорію Лесику запам’яталася позначка «22». Стояли зимові дні з холодним пронизливим вітром, а на двадцятиметровій висоті він просто обпалював. Щоб не зірвати початок монтажу блоків, довелось в цих умовах бетонувати стіни. Працювали цілодобово. Замість 150 кубометрів бетону за нормою укладали 240-250.

Після закінчення Макіївського інженерно-будівельного інституту Володимир Гагара одержав направлення на будівництво Південно-Української АЕС. Скромна по натурі людина, він дуже зрадів, коли після прибуття на місце у відділі кадрів йому запропонували посаду майстра промдільниці. Інженерна складність і розмах робіт на головному об’єкті захопили його увагу.

З таким настроєм Володимир  переступив поріг виконробського вагончика на проммайданчику. Ні, він не знав і не  міг передбачити, що своєю юнацькою соромливістю, прагненням завжди бути підкреслено ввічливим до старших, може викликати у керівника протилежну думку про свої достоїнства. При знайомстві, окинувши поглядом розгубленого юнака, начальник дільниці подумав : «Ну й подаруночок! З таким треба повозитися, щоб зробити справжнім будівельником».

Мине небагато часу, і Т.І. Антифеєв змінив свою думку про Гагару. У бесіді з нами

Тимофій Ілліч відверто признався:

– Спочатку помилився. Володимир виявився грамотним і наполегливим спеціалістом. Погодьтесь, мати такі якості – це вже немало. Правда, не обійшлося без наших настанов. Тепер я знаю, що він не підведе у складній обстановці.

На підтвердження сказаного начальник дільниці навів такий приклад. Відставало бетонування оболонки реактора на четвертій осі. Щоб не зірвати строки монтажу полярного крана, керівництво будови вирішило щодня піднімати на метр ярус кільця. Володимир Гагара і бригадир бетонників Володимир Ковчак розуміли складність наступної роботи. Все упиралось в проблему, як забезпечити у зимовий час додержання технології спорудження кільця, оскільки бетон до укладання і після треба підігрівати протягом 8-10 годин. Після роздумів, порадившись з комуністами, майстер Гагара і ланковий Олексій Леус запропонували зробити відкидні теплоізоляційні оболонки з брезенту. Нововведення прийняли. Це дало змогу колективу справитись з дорученим завданням.

… У буднях великої будови загартовують характер комуністи і безпартійні. Вони служать справі непомітно, але ревно, послідовно наближаючись до поставленої мети. В усіх одна висота. І вона буде взята – їхній мирний атом служитиме людям і країні.

Далі буде.

Show Buttons
Hide Buttons