СТЕПОВА ЗІРНИЦЯ Книжная полка НГ

1981 року в Одеському видавництві «Маяк» вийшла друком збірка «Степова зірниця», в якій в нарисах та поетичних творах розповідається про трудові будні, творчі наміри і мрії будівельників Южно-Української атомної електростанції, яка споруджувалась в при – бузьких степах посланцями різних народів нашої багатонаціональної Вітчизни. Упорядник видання – миколаївський письменник М.І. Божаткін. Збірка вміщує літературні твори В’ячеслава Качуріна, Михайла Божаткіна, Дмитра Кременя, Броніслава Домбровського, Еміля Январьова, Михайла Доброніченка, Валерія Бойченка, Павла Порадюка, Анатолія Ластовецького, Олександра Удовиченка, Кирила Курашкевича, Миколи Біднини, Володимира Пучкова, Катерини Голубкової.

Інтернет-газета «Новый Город» пропонує читачам перегорнути сторінки «Степової зірниці» в електронному вигляді.

Продовження. Початок 16.07.2015 р., 19.07.2015 р.

Микола Біднина

Хліб і атом

Степ…

І в уяві – захоплююче безмежжя. Степ нерідко порівнюють з морем. Образ цей – з сивої давнини. Коли в степу гнав вітер ковильну хвилю, коли табуни диких коней тонули по гриви в квітуючому буйно зіллі.

Тисячоліттями степ колисав трави.

А потім прийшли люди і почали вирощувати тут хліб.

Вже два століття південний степ родить хліб. «Море» було поділене, помежоване, пошматоване за законами приватної власності. За роки Радянської влади степ знову став морем – вже хлібним.

А сьогодні в нашому південному степу народжується ще одне диво: енергетичне море. Ні, воно не розіллється на тисячі верств, шукаючи берегів, а буде заховане в атомних реакторах. А з них виливатиметься по проводах на величезну територію. Це – завтра. А сьогодні бачимо в степу проммайданчик. Він займає площу 1300 гектарів. З літака дивитися – острівець серед хлібів. На острівці виростає місто і постає нова електрична станція. Південно – Українська АЕС.

Територія майбутнього енергетичного гіганта по периметру нерівна, скоріше зубчаста. Отож окремі поля хлібів заходять ніби на будівельний майданчик. Трохи фантазії – і вже здається, що промисловий гігант заходить у міцне зачеплення з сільськогосподарським виробництвом, як дві зубчасті шестерні. Цьому образу допомагає народитися, напевне, і те, що поряд працюють однаково могутні машини: там, на полях, трактори, тут, на буд майданчику, бульдозери, скрепери.

Людина, яка давно – ну, три роки, скажімо, – не їхала трасою Київ – Миколаїв, буде вражена несподіваним і прекрасним видом: за селом Костянтинівка, нижче по Бугу від Первомайська, перед нею постане багатоповерхове місто. По горизонталях і вертикалях сотні, тисячі вікон, за кожним з  яких – людське життя. Дев’ятиповерхові білі красені піднялися на крутому березі Бугу, як вітрила нового корабля, в які дмухає вітер віку.

Людину, яка знала, що за Костянтинівкою простягався степ, обов’язково буде переслідувати цей образ: степ народжує місто. Цей степ такий могутній, такий нині життєдіяльний, що зродить що хоч… Дивотворної сили степ! Але дивно: на будівельному майданчику майже не видно людей. В управлінні будівництва АЕС стверджують, що на будові трудиться вже понад 10 000 чоловік, а їх щось не видно. Бачиш крани, автомашини, бульдозери, панелевози… І тоді йдеш до начальника будівництва – Г.В. Сосєденка – і просиш пояснити таку річ: хто ж будує оцей гігантський комплекс?

– Люди, озброєні технікою, – каже Григорій Васильович.

І в свою чергу запитує: – А ви знаєте, що у нас на будові працює, – він мружиться, мов школяр, який виконує якусь математичну операцію «в умі», і раптом світлішає, – ви знаєте, що у нас працює понад 200 тисяч коней? А точніше – понад 200 тисяч механічних кінських сил?

До речі, про оці кінські сили, про енергоозброєність будівельників. Якось завітав на будову голова одного з колгоспів Арбузинського району ( вони тут часті гості). Ходив, дивився, захоплювався, а потім каже начальнику будівництва:

– Ну й техніки у вас! Якби ото нам її – ми б гори перевернули… – І в очах у нього неприхована заздрість.

У начальника будівництва – Сосєденка – така звичка: на всі запитання обов’язково дати відповідь і по можливості – негайно. Отож він і запропонував голові колгоспу порахувати, скільки в його господарстві кінських сил на одного працюючого. Той здивувався: та разів у десять менше, ніж у вас. « А все-таки підрахуйте»,- наполягає начальник. «Та що рахувати»,- каже голова, ця цифра відома в нас кожному: по 19 з лишком кінських сил на колгоспника.

-А тепер ось наші підрахунки, – показав Сосєденко аркушик, де був виведений стовпчик цифр. В кінці стояв результат: 20 з лишком кінських сил на одного працюючого.

– Так виходить – ми рівносильні? – не повірив голова.

– Виходить, що так, – підтвердив начальник всесоюзної будови.

Рівносильні… Не будемо прискіпуватися до термінології. Може, економісти такого терміну й не вживають. Але сказано вірно. Народне господарство країни спирається на два крила: промисловість і сільське господарство. І ці крила повинні дійсно бути рівносильними, щоб літ був рівним, стрімким. Оці два крила – брати. Одне одного живлять і тримають в леті. І то не випадково здалося: будова виростає з землі. Все, що на ній, – з неї і від неї. Але вона не завжди була такою могутньою, як сьогодні.

Якщо говорити конкретно про костянтинівську землю… Історія її типова для півдня України й красномовна. Вже в 1921 році в селі Костянтинівка виникло кілька товариств по спільному обробітку землі. Одне з них назвали «Колос Добра». Колос – це коли окремі колосочки тісно один коло одного тримаються одного стержня, як люди – ідеї. Колос це – соціальною мовою – колектив колосочків…

Утвердилась Радянська влада на землі, утворились колективи, і пролетарська держава прийшла на допомогу: місто поставляло селу трактори, машини, реманент. Оті колосочки Добра росли, розмножувалися, скоро всю ниву вкрили. Це – як почали організовувати колгоспи. А перший колгосп в Костянтинівці назвали «Зелений барвінок». Зелений барвінок в народі – це поетичний образ краси й гармонії, символ щастя.

Костянтинівка – село велике, а колгоспи тоді були маленькі, отож їх було тоді декілька. А щоб вони трималися однієї ідеї, щоб не збилися з путі, пролетаріат Донбасу прислав сюди комуністів – двадцятип’ятитисячників головами колгоспів – Кузнецова, Фатьянова, Здановича. В 1930 році шахтарі з Донбасу, з шахти імені Нікодова, допомогли артілям Костянтинівки зібрати перший урожай та відремонтувати сільськогосподарську техніку. В селі була організована МТС. Це держава розправляла оті два крила, що дають їй і лет, і могутність. І крило допомагало крилу.

Не тільки техніку, не тільки людей давало місто колективістському селу. Воно вело за собою селян, навчало їх своїм прикладом. Навчило жити колективами, навчило працювати так, як належить це робити господарям землі і країни. Приклад Стаханова і в селі знайшов послідовників. Вже в 1936 році в селі було 37 механізаторів-стахановців. Це були герої нового дня, нового життя.

Місто давало селу трактори й машини, грамотних людей. В селянській свідомості міцно поросла думка: місто, робітничий клас – наш друг. А другові – все найкраще, найцінніше: хліб, м’ясо, молоко. Сильніший друг – сильніший і я. І колгоспи села нарощували виробництво продукції. З допомогою друга і брата – робітничого класу, що озброював селян новою і потужною технікою.

Я зовсім не збираюся писати трактат про становлення союзу робітничого класу і колгоспного селянства. Але оці витяги з історії села Костянтинівка навіяні прекрасним видовищем, що дарує нам сьогодні панорама будівництва гігантської АЕС на колгоспній землі під щедрим літнім… ні, під радянським сонцем!

Це не просто зростає чергова АЕС – на цей раз на Південному Бузі. Тут започатковується гігантський енергокомплекс. Крім власне АЕС, на Бузі буде збудовано кілька водоймищ і кілька гідроелектричних станцій. Загальна потужність електричних станцій становитиме близько шести мільйонів кіловат. Десять Дніпрогесів в одній упряжі. Справжнє море енергії. Ось яке диво здатна родити сьогодні наша земля.

Арбузиський район, що віддалік від промислових центрів, відчував себе досі дещо обділеним щодо шефства. І ось такий могутній сусід – будова. Ще  до того, як Арбузинський райком партії затвердив генпідрядника будови і близько двох десятків субпідрядних організацій офіційними шефами колгоспів, господарства району вже встановили якнайтісніші контакти з будівельним гігантом. Будова, ще навіть сама не ставши на ноги, допомагала ( і допомагає) всім, чого потребують колгоспи: металом, цементом. Будівельники ( а люди це за «соціальним походженням» сільські) охоче підсобляють у вихідні дні господарствам у збиранні врожаю, заготівлі кормів, в обробітку просапних. В будиночку-штабі Пром-2 ( де начальником дільниці С.М. Калинчук) висять соціалістичні зобов’язання бригад. І в них є пункти такого змісту: відпрацювати в колгоспі Жовтневої революції (місцевому, Костянтинівському) по стільки-то людино-днів у неробочий час.

Бригадир столярів-бетонників Володимир Дьомін розповів:

– Ми, люди сільські, знаємо, як важко буває колгоспові в напружений час. А хліб і овочі – то ж для нас, для таких, як ми. Та й важче стало місцевому колгоспові, бо десятки молодих людей із села прийшли до нас на будову. Так що робота у вихідні на полях – то для нас радість.

А сам Дьомін – з недалеких місць, з Херсонщини, з мальовничого села над Дніпром, яке називається Золота Балка. І дружина його звідти. Збиралися вони їхати ( обоє культармійці) десь на будову, а вона – поруч, в Криворіжжі. Дьомін приховав, що він баяніст, завідуючим клубом працював. І став на Криворізькій ДРЕС-2 столяром-бетонником. Потім освоїв професію плиточника. Згодились йому нові професії. Тут, на Південно – Українській АЕС, він вже бригадир, навчає інших хлопців із села будівничій майстерності. І бригадою його на будові не нахваляться.

Будова ще не відзначила п’ятиріччя з дня свого заснування, а як багато зроблено для сільськогосподарського виробництва району.

З оцими своїми враженнями від співробітництва будови і колгоспів району я зайшов до секретаря Миколаївського обкому Компартії України   Миколи Петровича Земляного. Він розповів:

– Значення будови для розвитку навколишнього регіону важко переоцінити. Південно – Українська АЕС розташована в районі, віддаленому від промислових центрів. Отже, вона цілком закономірно стає своєрідною базою для дальшої індустріалізації сільськогосподарського виробництва. І не тільки як будова-шеф, як будова-підрядник. Навколо атомної станції складається приміська сільськогосподарська зона інтенсивного типу господарств – з розвитком овочівництва ( в тому числі  й тепличним), молочною і м’ясною галузями. В господарствах збільшиться насиченість технікою, підвищиться рівень ведення всіх галузей виробництва.

– Велике значення будови і в соціальному плані. Частина колгоспників стане ( і вже стала) робітниками. Нове місто наблизить свій високий рівень культури, побутових послуг і медичного обслуговування до сільських жителів, які будуть користуватися його благами. Деякі сім’ї села Костянтинівки, що працюють в колгоспі, вже живуть в нових квартирах нового селища.

– Нове селище, до речі, стає прикладом і для будівельників області та міста. Тут будують швидко, гарно, забудова ведеться комплексно, будинки тут різноманітні. Їх надсилають Тольятті і Прип’ять, Курськ і Бурштин. Це буде комуністичне місто. Тут працюють люди більше 30 національностей.

Коли на будові в свій час висунули кандидатом в обласну Раду народних депутатів Лену Ткаченко,  то їздила вона на зустріч з виборцями в радгоспі «Агрономія», в колгоспи. Хтось запитав: а як же вона буде відстоювати наші інтереси, сільських трудівників, коли вона не знає, чим ми живемо.

« А я сільська, – знайшлася на слові Лена. – Батьки мої в радгоспі працюють, в Донецькій області».

А завтра, цілком можливо, Лена буде інженером… Сьогодні управління будови возить автобусом своїх абітурієнтів до Первомайська – до філіалу технологічного інституту.

… Там, де асфальтова стрічка, вибігаючи з Атомограда, перехрещується зі степовими шляхами, стоїть височенний пілон, увінчаний моделлю атома. Пілон – як стебло дивного колоса, де в могутньому ритмі крутяться зерна-електрони. Цей індустріальний колос, подібно хлібному, дає енергію. Тільки такої напруги, такої потужності, яка змагається з самим сонцем.

Енергія Південно – Української АЕС сповнить напругою проводи об’єднаної системи Півдня.

Запали свою зірку

Жодна будова не починається без електроенергії. Але, як обмовився бригадир електриків-монтажників Південно-Української АЕС Семен Мусійович Колесник, щоб спорудити лінію високої напруги, необхідна висока напруга людських зусиль: волі, знань, уміння.

Саме так і починаєш думати, познайомившись із сім’єю Колесників. У ній – п’ять чоловік. І всі п’ятеро – електрики-монтажники.

Навіть жінки.

В сім’ї Колесників їх навіть дві: мати й дочка. А чоловіча частина сім’ї – це батько і два сини. Гарна сім’я, дружна. Побувати тут-велика радість; усі привітні, прості і добрі люди.

Сусіди мені говорили: завітаєш до Колесників, подивишся, які вони дружні, – сам кращим станеш. І на роботі: «З Колесниками працювати – одне задоволення. Сумлінні люди, грамотні спеціалісти, завжди готові і словом, і ділом допомогти товаришам».

В Управлінні будівництва АЕС добре знають Колесників, та особливо – Семена Мусійовича. За ту ділянку, де працює його бригада, як мені сказали, у керівників будови не болить голова: роботи будь – якої складності будуть виконані достроково і з найвищою якістю. Правда, потім мені довелось уточнити, що вираз «не болить голова»  дещо афористичний. Бригадир Колесник не з тих сумлінних, але тихих, сумирних працівників, які живуть за принципом «мене не торкай, і я тебе не займу».

Вн не соримиться потурбувати не тільки керівників «свого» тресту «Електропівденмонтаж», але вважає за обов’язок зайти навіть до начальника управління будівництва Григорія Васильовича Сосєденка, до його заступників. І заглядає він сюди не просто з візитом ввічливості, а щоб розповісти про неполадки на проммайданчику, вказати на непорозуміння між субпідрядниками, на погане «диригування» генпідрядника.

Так що, як бачимо, від невгамовного, «колючого» характеру Семене Мусійовича, для якого справа –перш за все, у деяких керівників починає боліти голова. Коли йому кажуть про це, у нього одна відповідь: хай у кожного болить душа за справу, тоді голова буде свіжа і світла, яка й потрібна для роботи.

На Південно – Українській  ім’я Колесника стало відоме всім, тим більше, що колектив будівельників  спочатку був невеликий – кожний на виду. Так ось спочатку Колесник прославився тим, що був, на думку декого, надто вимогливим: і те йому не так, і інше не задовольняє. Поламав організацію праці, яка вже складалася в бригадах електромонтажників, удосконалив її. Зажадав нової техніки, додаткових матеріалів.

Декого з керівників це почало навіть дратувати. Вони засуджували дії і надмірний запал Семена Мусійовича; мовляв, так кожний скаже: створіть ідеальні умови, і я покажу клас роботи. Ти покажи, мовляв, високі результати в умовах, які є. Будова – це тобі не завод з налагодженим виробництвом, тут завжди чогось не вистачає.

Та Колесник не вгамовувався. Він знав, чого вимагає. Не новачком він  був на проммайданчику: Південно – Українська  АЕС була його дев’ятою будовою. Отож посилання на те, що будмайданчик не завод, його не переконували. Якщо наявне правильне постачання, вміле керівництво всіма підрозділами, то будова нагадує в чомусь ритмічну роботу своєрідного заводу, де готовою продукцією повинні бути промислові корпуси, житлові приміщення, підстанції.

Тай вимагав він не так уже й багато, як декому здавалось. На спорудженні лінії електропередачі, за його оцінкою, панував хаос. Ямки стояків свердлили похилим буром, яким неможливо було добитись суворої вертикальності. Звідси і його перша настійна вимога: дайте мені спеціальний бур, інакше буде брак, який пізніше дорогим коштом доведеться виправляти. Другою вимогою було: доставте метал для шаблонів, з допомогою яких встановлюють залізобетонні стояки. Не всі розуміли, навіщо якісь там шаблони, про них навіть у спеціальній літературі не згадувалось.

Звичайно, про це ніде не написано, погоджується Колесник, тому що їх сам він недавно застосував – уперше на Ладижинській ДРЕС. А досвід її спорудження – на два роки раніше строку – говорить сам за себе.

Заперечити було нічого – він же вболівав за будову, за високі темпи і високу якість… Дали йому спецбур і метал для шаблонів. А незабаром будовою пройшла нова хвиля здивування. На спорудженні лінії електропередачі бригада Колесника щоденно виконує по… три норми. Дехто бурчав: та що він витворяє, отой Колесник! То досаджає всім вимогами, то дивує виробітком. Чи все там у нього чесно?

Та перевірки особливої не вимагалося: лінія електропередачі крокувала своїми щоглами дійсно втричі швидше, ніж звичайно. На диво чіткою була організація праці. Двоє робітників у готові ямки вставляли шаблони, двоє з допомогою крана – стояки, двоє бетонували. За зміну – 36 стояків. 300 процентів норми. Все правильно. Ось навіщо були потрібні шаблони: якщо вчасно не підвозили бетону( такої чіткості домогтися, дійсно, дуже важко), робота не зупинялась. Стояки закріпляли в шаблонах і йшли далі.

Після цього, коли Колесник з’являвся в управлінні будівництва, вже нікого не дивувало: знову, напевне, в бригадира ділова пропозиція, яка допоможе атомній рости трішки швидше. Так зростати допоміг Семен Мусійович уже восьми будовам.  А будови не залишились в боргу: вони допомагали швидше зростати йому самому, перетворивши сільського хлопця у висококласного спеціаліста електромонтажної справи.

Родом він з Улянівського району Кіровоградської області. Учився, працював, рано засвоїв просту істину, що моє – це те, що зроблене власними руками. У нього були свій трактор, своє поле. А йому хотілося більше й більше. Щоб сказати – моя електростанція, моє місто і моя країна. А чому б і ні?

І тоді прочитав він у газеті, що на Уралі будується Аргаяшська ДРЕС і що їй потрібні робочі руки. А спеціальністю можна оволодіти на місці.. Він зрозумів це як персональне запрошення! З того все й почалося – одна будова, потім друга, третя. І ось – дев’ята. Маючи їх за плечима, він і справді тепер знає оте відчуття: країна моя. Коли почитає в газеті, почує по радіо хоча б про одну із будов, де зводив підстанції, до яких і від яких «тягнув» електролінії, наче теплий струмінь омиває серце: моя! А на інших, теж відомих на всю країну, працюють товариші, члени його колишніх бригад, які вже самі стали бригадирами й майстрами. І виходить: все, що споруджується, що дає енергію високих потужностей, – його. Звідти і йде чуття країни, своєї Батьківщини.

– Знаєте, – довірливо каже Семен Мусійович, – це дуже приємне, хоча трохи й сумне  почуття – залишити тобою зведену електростанцію. Сумно від того, що ніби полишаєш рідний дім, рідне місто. Але й приємно. Ти йдеш, а після тебе живе, діє станція, електролінії, які ти монтував, струмує енергія, яка крутить машини, дає життя фабрикам, заводам, світло містам! Після тебе залишається сузір’я вогнів, в яких є і твоя зірка…

Закінчується будова і тебе невмолимо тягне на нове місце. Там все починається спочатку: труднощі побуту, постачання, нестача кваліфікованих кадрів, невідрегульованість управління. Але й саме тому хочеться їхати, дати всьому цьому життя. Кожна нова будова –  це як нова сторінка в твоєму житті. Ще одна весна, що оновлює і тебе самого.

– Мене що приваблює в роботі електромонтажника? – продовжує він. – Приїздимо на нове місце, підводимо електролінію, скажімо, на 35 кіловольт, будова оживає. А через 4-5 років, коли покидаєш станцію, вже кілька ліній по 110, 330 кіловольт відходять променями. Будову живить струмок, а станція дає ріки енергії! Потім ти від однієї з цих рік знову відводиш струмок, і все починається спочатку.

Коли задумаєшся над цими словами закоханого у свою справу електрика-монтажника Семена Мусійовича Калесника, починаєш розуміти, чому його сім’я пішла за ним. До лінії високої напруги, яку веде протягом життя Семен Мусійович, першою «підключилась» його дружина Олександра Василівна.

А було це так. Проклавши на Уралі тисячокілометрові лінії електропередач, Семен Мусійович з газет дізнався, що на Україні починається спорудження Трипільської ДРЕС. А це вже в крові справжнього будівельника: чим серйозніша будова, тим сильніше притягує вона до себе. Магнетизм породжує якийсь чи що? Одне слово, «захворів» Семен Мусійович цією будовою, і його домашні зрозуміли, що незабаром переїжджатимуть…

Колесник не писав на будову листи, не запитував, чи знайдеться для нього робота і які, мовляв, види на житло. Для порядку заїхав до Києва – в Міністерство енергетики і електрифікації. Там краще знали, де потрібні кадри. І правильно зробив. Його послали на Бурштинську ДРЕС, дуже потрібні там були електромонтажники. Саме тут і почався перелом у сім’ї.

– Ти мені дуже потрібна, дорога моя Олександро Василівно,- сказав Семен Мусійович якось після роботи.

– Спасибі на доброму слові,- відповіла дружина з нотками іронії. –А я, виростивши тобі двох синів і дочку, тільки здогадувалось про це.

– Ти мене не так зрозуміла, жінко. Ти ж знаєш, що я тобі вдячний за все… А сьогодні ти мені потрібна як робітниця в бригаді. Людей не вистачає. Йди до мене в бригаду. Діти вже наші підросли, самостійністю похваляються.

– Якщо тобі потрібно… – сказала Олександра Василівна. Хоча в душі сумнівалася. Навіть не знала, чи жіноча це професія – електромонтажник. Колись працювала на швейній фабриці, потім дітей ростила… Чи зможе? Незабаром переконалося: жіноча це робота – електромонтажник. Перший, другий, третій, четвертий розряд – швидко піднімалася вгору. Освоїла вторинну комутацію.

А на Ладижинській ДРЕС, коли Олександра Василівна працювала вже не в чоловіковій бригаді, до батька попросився старший син Микола – після закінчення дев’ятого класу. Батько спочатку навіть розсердився. Як так? Чому десятирічку не закінчуєш?

Та син запевнив, що середню освіту він обов’язково матиме. Але йому, мовляв, не хочеться втрачати часу. Він вже дорослий, хочеться скоріше спеціальність здобути. А головне – почати свою біографію з Ладижинської ДРЕС. Про неї стільки пишуть! Одна з головних будов країни. Та й працювати він буде не  ким-небудь, а електриком-монтажником, як тато, якого він дуже любить. Одне слово, знайшов підхід до батькового серця.

Підхід знайти – знайшов, а от довір’я батькового ледь не втратив.

Здавши екзамени за дев’ятий клас, Микола планував ( під впливом друзів, звичайно) почати своє трудове життя дещо інакше, ніж вийшло насправді. Захотів улітку відпочити від школи й науки, трохи розважитись, тим більше, що у друзів є і магнітофони, і програвачі. Та вже на другий день канікул, вранці, коли Микола солодко спав, батько суворо  запитав: ти чому це не збираєшся на роботу? Розповідати про свої плани раптом зробилося соромно, тому швидко зорієнтувався в ситуації і за мить зібрався на будову.

А про свої «рожеві» мрії він, як чесна людина, розказав батькові значно пізніше, коли зарекомендував себе не тільки здібним учнем, а й грамотним монтажником. Розповів, як спав і бачив веселе літо. І вони пореготали  від душі над цим. Добре ж сміються люди, в яких чисте сумління…

Після Миколи попросилась в електрики його сестра Галя, тендітна і ніжна дівчинка. Тут уже «командування парадом» взяла на себе мати, Олександра Василівна:

-Не мостися, діла не буде. Нас уже три електрики в сім’ї, і всі – без спеціальної підготовки. Досить. Хочеш буди спеціалістом з електрики, іди в технікум.

Ця розмова була в Ладижині. Галя зібрала валізи й поїхала в Бурштин, звідки нещодавно прибула сім’я. Мати наказувала: ти ж гляди мені там. Галя всміхалася: що там особливого – Бурштин, наше місто. Там вона вступила до енергетичного технікуму і закінчила його. В сім’ї раділи. Свій учений спеціаліст появився.

З технікуму Галя поспішала вже на нове місце проживання і роботи – на Південно-Українську АЕС. Здивування, радість і задоволення – все в ній змішалося. На спорудженні атомної станції сім’я ще не працювала! Оце так початок біографії! І пішла Галя, дипломований спеціаліст… рядовим електриком-монтажником. Їх спочатку дуже не вистачало.

Коли вдома вона сказала про своє рішення, мати з батьком перезирнулись між собою і всміхнулися дочці. Звичайно, правильне рішення вона прийняла… Рішення зрілої людини, що, розуміється на обставинах, враховує потреби будови. Житлові будинки, до слова, он уже споруджені, а здача їх затримується через відсутність внутрішньої електромережі. Хіба ж це діло? Будівельники чекають квартир.

Та й починати всяке діло слід з маленького, поступово. Менше помилок зробиш, швидше майстерності досягнеш.

І Галя пішла монтувати електромережу  в будинках, а потім – зовнішнє освітлення. Адже це потрібно для колег-будівельників, для свої батьків, для себе, врешті-решт. На будові, як ніде, в пошані товариство. Усе, що робиться твоїми руками, – для тебе, твоїх товаришів. Будинки – для тебе, школа і дитсадок – для твоїх дітей, котельня, клуб, їдальня – для тебе, атомний реактор, – для інших, таких, як ти. Електроенергія потрібна всім, потрібна країні.

І тільки тоді, коли містечко одержало світло, коли на будові стало більше спеціалістів з електрифікації, Галю підмінили на монтажній роботі і взяли у відділ технологічного обладнання. Займається вона питаннями постачання, дбає, щоб електрики-монтажники вчасно мали все під рукою, щоб не простоювали бригади, щоб у них завжди був фронт робіт.

Я ще нічого не сказав про п’ятого  члена сім’ї – Євгена. Його теж пекла нетерплячка – швидше в бригаду батька! Але сімейна рада вирішила, що оволодівати йому професію краще в училищі. І пішов Женя в ПТУ. Приїздить – на все жадібними очима  дивиться. То в бригаду до батька піде, то до брата, до матері чи до сестри загляне, всюди цікаво. Якось не утримався:

– Батьку, а що, коли я залишуся? Теорію ми вже вивчили, а практику під твоєю рукою здобуду.

– Що? – суворо глянув батько. Не закінчивши училища? Та хто ж тебе візьме, недоука? Ти, мабуть, пожартував, хлопчику, але дуже невдало.

– Ну, звичайно, я пожартував, – сказав Євген.

В минулому році він закінчив училище і приїхав на АЕС. Його чекали. Чекала сім’я, чекала будова. Династію Колесників тут знають, поважають, цінують. Ще одним будівельником стало більше!

… Зростає Південно-Українська АЕС. Підіймаються нові й нові об’єкти на будові, і до кожного тягнуться лінії електропроводів. Об’єкти живить струм далеких електростанцій. Напевне, і тих восьми, які зводив заслужений енергетик УРСР Семен Мусійович Колесник зі своєю сім’єю. А прийде час, і Південно-Українська  «пожене» струм на інші будови, в промислові центри і в аграрні райони. Новими електричними сузір’ями вкриється наша радянська земля. І в тих сузір’ях будуть  і вогні династії Колесників.

Про автора. Біднина Микола Михайлович (1931 – 1991) – письменник, член Національної спілки журналістів України, народився 1 січня 1931 року с. Висунськ Березнеговатського району Миколаївської області. В 1957 році закінчив Херсонський сільськогосподарський інститут,  після закінчення  працював агрономом у Казахстані.

З I960 року – на журналістській роботі. Працював у Миколаївських обласних газетах  «Ленінське плем’я», «Южная правда», «Радянське Прибужжя». Протягом 20 років був власним кореспондентом “Радянської України” по Миколаївській області.

Автор збірок літературних етюдів «Дебют» (1963), нарисів «Степова зірниця» ( 1981), оповідань у журналі «Вітчизна», в інших виданнях.

В період 1981 – 1985 рр. був організатором і редактором спеціального випуску газети «Радянська Україна» на будівництві Південно-Української АЕС.

За журналістську діяльність нагороджений орденом Дружби народів, відзначений медаллю ВДНГ.

 

Show Buttons
Hide Buttons