ЗАПОРОЗЬКИЙ ГАРД Книжная полка НГ

НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТКА ЧИ НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА АТЛАНТИДА?

Володимир Ленченко

Міністерство культури і туризму України у квітні 2006 р. взяло під державну охорону пам’ятку “Історичний ландшафт центру Бугогардівської паланки Війська Запорозького”. Це комплексний об’єкт, у якому органічно поєдналися визначне місце, унікальний ландшафт, рідкісна флора і фауна, численні пам’ятки археології, історії та культури. Тепер в Інституті пам’яткоохоронних досліджень Міністерства опрацьовано документи, зокрема паспорт пам’ятки, для внесення її до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення. Попередньо міжвідомча група фахівців обстежила пам’ятку в натурі.

Пам’ятка міститься в долішній течії Південного Бугу (давня українська назва – Бог) і включає каньйон річки з геологічними утвореннями обох берегів, прилеглими плакорами, балками, прирічковими терасами, островами, порогами, скелями, пам’ятками археології, пам’ятними знаками, об’єктами архітектури в районі села Богданівки Доманівського району, селища міського типу Костянтинівки й міста Южноукраїнська Арбузинського району Миколаївської області – у межах від поромної переправи між Костянтинівкою і Богданівкою до колишнього гирла річки Сухий Ташлик, де нині розташовані об’єкти Ташлицької гідроакумулюючої електростанції (ГАЕС) (лівий берег), і балки Лідиної (Зінцевої) (правий берег).

Нині пам’ятка є частиною регіонального ландшафтного парку „Гранітно-степове Побужжя”, створеного в 1994 році за рішенням Миколаївської обласної ради. Парк і пам’ятка – важливі природоохоронні, рекреаційні й екскурсійно-туристичні об’єкти. Місцевість здавна служить потребам тренування національних збірних команд України з водного слалому й скелелазіння.

У межах пам’ятки розташовані й археологічно досліджені численні стоянки й поселення доби неоліту, енеоліту, бронзи, раннього середньовіччя (загалом локалізовано більше як 20 археологічних пам’яток).

У XVII-XVIII століттях у цій місцевості, що називалася Запорозьким Ґардом, був адміністративний центр Бугоґардівської паланки (військово-територіальної одиниці) Запорозької Січі – найбільшої і найбагатшої серед паланок Війська Запорозького. Тут, на кордоні з Турецькою османською імперією, на шляхах до Молдавії, Болгарії, Греції, загарбаних Туреччиною, а також Польщі та інших країн, на переправі через Бог стояла козацька сторожа на чолі з полковником, діяла митниця Запорозької Січі, існували численні козацькі хутори-зимівники, риболовецькі гарди тощо.

Запорозький Гард неодноразово згадується в історичних джерелах часів визвольних воєн українського народу XVII і гайдамацького руху XVIII століття. У Гарді бували гетьман України Пилип Орлик, славнозвісні кошові отамани Запорозької Січі Іван Сірко, Кость Гордієнко, Петро Калнишевський, ватажок Гайдамаччини Максим Залізняк та інші козацькі зверхники. У Гарді традиційно збиралися комісії, що розглядали прикордонні й майнові суперечки між Запорозькою Січчю, Туреччиною, Кримом, Польщею.

Після знищення російським царатом 1775 року Запорозької Січі землі Бугоґардівської паланки перейшли до найвищих сановників Російської імперії, великих поміщиків і промисловців. Згодом тут по берегах Богу виникли хутори, села й слободи, зокрема Костянтинівка та Богданівка, у яких селилися нащадки запорозьких козаків і селяни з різних місцевостей України.

Перші писемні звістки про цей край знаходимо в працях давньогрецького історика й географа Геродота. Мандруючи в 455 – 445 роках до н. є. країнами Стародавнього світу, він побував у Північному Надчорномор’ї, що тоді належало до володінь Скіфії. У четвертій книзі Геродотових „Історій” („Мельпомена”), присвяченій описові військового походу перського царя Дарія І Гістаспа на Скіфію (512 р. до н. е.), подано докладні відомості про Скіфію, її природу, людність, вірування, звичаї, легенди . Головною річкою Скіфії Геродот називає Бористен (Дніпро). Серед річок Скіфії він вирізняє також загадковий для нинішнього читача Гіпаній (Гіпаніс):

„Третя річка – це Гіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір’ю Гіпанію. Отже, з нього витікає ріка Гіпаній і на відстані п’яти днів шляху в ньому ще небагато води і його вода солодка, але після того на відстані чотирьох днів шляху від моря його вода стає дуже гіркою. Це тому, що в нього вливається одне гірке джерело, яке хоч і зовсім мале, але дуже гірке і його вода змішується з водою Гіпанію, що є великою річкою серед малих…”.

Як з’ясував академік Б. Рибаков, під назвою Гіпаній Геродот поєднав три річки: Гірський Тікич, притоку Південного Бугу Синюху (Гірка Вода) й відтинок Південного Бугу від теперішнього Миколаєва до Первомайська .

У межиріччі Бористену й Гіпанію в краю Ексампай (по-грецькому – Священні Шляхи) Геродот оглянув велетенський священний мідний казан, встановлений за скіфського царя Аріанта. На думку Б. Рибакова, це була місцевість, де Синюха впадає до Південного Бугу.

Обстеження й опис старожитностей Запорозького Ґарду започаткували в XIX столітті А. Скальковський, Д. Яворницький та інші дослідники.

Зокрема Д. Яворницький ще бачив на одній зі скель каньйону, при крутому завороті Південного Бугу, гігантське зображення-петрогліф п’ятипалої п’ясті людини, що наче попереджала мандрівця про загрозу. До наших часів ця пам’ятка не дійшла. Дослідження Запорозького Ґарду продовжили в XX столітті численні археологічні експедиції українських вчених. Вони засвідчили глибоку давність і безперервність залюдненості теренів краю і безпосередньо пам’ятки.

Каньйон Південного Бугу в межах пам’ятки належить до наймальовничіших порожистих ділянок долішньої течії річки. Прорізуючи гірські гранітні породи, річище пролягає в глибокій долині, має звивисту течію, перетинається низкою островів і кількома лавами порогів. На ділянці від поромної переправи між Костянтинівкою і Богданівкою до гирла Сухого Ташлику й балки Ліднної (Зінцевої) річище змінює напрямок течії майже під кутом 90°. Перепад рівнів води досягає тут 20,0 м. Ширина річища істотно звужується: неподалік поромної переправи вона становить 220 м, навпроти Южноукраїнська – 140 м, біля гирла Сухого Ташлику й балки Лідиної (Сокурової) – 90 м. Загальна довжина річища Південного Бугу в межах пам’ятки – 5,5 км, а площа її, включаючи акваторію річки, перевищує 500 га.

Урвисті береги каньйону, складені з гранітів, підносяться над рівнем річки на 50 – 60 м, зверху вони переходять у плакори зі скупченнями обвітрених скель і каменів. На периферії починаються хвилясті степові ландшафти.

Скелясті острови з наносними ділянками, пороги й річкові скелі розділяють річище на окремі потічки й протоки. Біля підніжжя берегів туляться вузькі прирічкові тераси, утворені наносними ґрунтами. Береги каньйону прорізують глибокі балки, по дну яких течуть струмки джерельної води.

Річкові острови в межах пам’ятки мають назви – Малий і Великий, а невеликі острови навпроти Костянтинівки й Южноукраїнська – безіменні. У нижній частині каньйону неподалік колишнього гирла Сухого Ташлику лежить острів Клепаний (давня назва – Гардовий), на якому за часів Січі була паланкова Покровська церква.

Назви місцевих балок: на правому березі – Богданівська (південно-східна околиця Богданівки; ще одна Богданівська є неподалік Костянтинівської ГЕС), Нестеренкова, Сокурова (Осокорова, Ґардова) – навпроти острова Клепаного (Ґардового), Лідина (Зінцева) – у нижній частині каньйону; на лівому березі – Золотарка (біля берегової смуги Костянтинівки), Миколина, Подорожіїнська, Безіменна, Клепана, Паланкова (значно зруйнована спорудами Ташлицької ГАЕС).

Визначні ландшафтні й історичні об’єкти пам’ятки – скелі Брама, Сова і Пугач на лівому березі, в нижній частині каньйону. Скеля Пугач позначена, зокрема, на плані Запорозького Ґарду 1745 року.

Унікальний ландшафт пам’ятки зумовлений її розміщенням у степовій посушливій, дуже піднятій ландшафтній зоні між Південно-Подільською і Південно-Придніпровською височинними областями. Головні фізико-географічні особливості місцевості – розташування на бузько-дніпровському геоморфологічному рівні, належність до Українського щита, абсолютні відмітки якого сягають 100 – 200 м; докембрійські породи, що беруть участь в утворенні ландшафтів; ділянки річкових долин і балок, глибоко врізані в поверхню докембрійського фундаменту; скельні відслонення в долинах річок і в давніх балках; вузькі каньйоноподібні ділянки.

Флора пам’ятки й ландшафтного парку налічує близько 900 видів рослин, 26 з них занесено до Червоної книги України, а 4 – до Європейського червоного списку. Крім степових, лучних, лісових і скельних видів тут є багато надбузьких і надчорноморських ендеміків і реліктів різних епох. Це, зокрема, мерингія бузька, що росте на прямовисних скелях каньйону, смілка бузька, гвоздика бузька, вишня Клокова та інші. Тут існують основні популяції цих рослин.

В умовах суцільної розораності навколишніх земель ландшафтний парк і каньйон Південного Бугу являють собою останній резерват для багатьох видів комах і тварин. Комах налічується близько 9 тисяч видів, 51 з них занесено до Червоної книги України. Фауну хребетних тварин представляють близько 300 видів, 46 з яких перебувають під охороною держави.

Завдяки усім зазначеним характеристикам пам’ятка становить виняткову історичну й культурну цінність не лише для України, а й міжнародної спільноти і заслуговує на включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України й Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тим часом у зв’язку з відновленням робіт щодо спорудження Ташлицької ГАЕС і розширенням для її потреб Олександрівського водосховища над унікальним ландшафтом, визначними місцями, археологічними пам’ятками, рідкісними видами флори і фауни нависла загроза затоплення, тобто цілковитого знищення. Крім того, можливе й радіоактивне забруднення Південного Бугу – основного джерела водопостачання Миколаївського регіону. Затоплення унікальних об’єктів нещодавно почалося.

Тож уже в незалежній Україні маємо рецидив лихої пам’яті радянської практики 1930 -1960-х років, коли під воду було безжально пущено численні пам’ятки нашої природи, історії та культури.

Чи не стане Ґард ще однією рукотворною українською Атлантидою?

Джерело: Пам’ятки України, 2006 р., № 3, с. 106 – 108.

Show Buttons
Hide Buttons