Життя прожити – не поле перейти Книжная полка НГ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ.

ГРАБОВИЙ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Народився 1 січня 1949 року. Навчався в Кавунівській початковій школі, яка  знаходилась у старому бараці на території колишнього районного відділення «Сільгосптехніка».  В 50-х роках минулого століття кавунівських дітлахів навчали вчителі Дроздова Надія Василівна і Мороз Тамара.  Продовжив навчання в Арбузинській середній школі №1, яку закінчив 1966 року. І почались мандри дорослого життя.

Казахстан, Екібастуз. Найпотужніший вугільний басейн «Богатир», де видобували чи не найдешевше вугілля в СРСР. Потужні роторні екскаватори діставали вугілля з глибини майже 200 метрів і вантажили на потяги. Саме тут працював старший брат Олександра, Григорій Олександрович, на той час – енергетик управління будівництва вугільного розрізу. Олександра зацікавила робота, поєднана  з використанням електроенергії, тому й вирішили на сімейній раді сприяти досягненню його мрії, а хто, як не старший брат, стане кращим наставником. Ось так почала здійснюватись заповітна мрія Олександра Грабового…

На вугільному розрізі – робота не з простих для початкового електрослюсаря: багато механізмів, приладів, автоматичних систем  управління, які постійно оновлюються і, щоб іти в ногу з технічним прогресом, Олександр вирішив вступити до Павлодарського індустріального інституту.

І почалось нове життя: з 6.00 до 17.00 – на виробництві, а з 18.00 до 21.00 – навчання  в інститутських аудиторіях і лабораторіях. Так продовжувалось до 1972 року. Тоді О. Грабовий успішно захистив диплом і, не дочекавшись його вручення, повернувся до рідного краю.

Україна, станція Кавуни. Тут радісно зустріли Олександра рідні, близькі та знайомі. Через кілька днів він потрапив в «обійми» директора Арбузинського міжколгоспного комбікормового заводу М.Я. Омельченка. На важливому об’єкті сільськогосподарського призначення Арбузинського району в той час завершувались монтажні роботи й починались пуско – налагоджувальні операції. Все пов’язано з використанням електроенергії, з приладами КВПіА, з автоматичними системами управління. На той час, в Арбузинці, днем з вогнем не знайти було фахівця в цій справі.  Ось тут і згодився досвід вже дипломованого спеціаліста – енергетика Олександра Олександровича Грабового. Після зарахування на посаду старшого інженера-енергетика, з головою поринув у роботу: прийом обладнання від монтажників, наладка технологічних систем, забезпечення захисту, навчання експлуатаційного персоналу. І так із дня в день, до фінального етапу, коли долу спадає  червона стрічка і під бурхливі оплески будівельників, монтажників і робітників – кормовиробників оживають всі механізми заводу. У колективі комбікормового заводу трудився  чотири роки. Підготував надійну заміну й знову – до здійснення нового проекту.

В 1976 році Олександра запросили працювати енергетиком в дирекцію хлібної бази, яка споруджувалась на станції Кавуни. Об’єкт державного рівня, котрий призначався для зберігання  більше 150 тисяч тонн зерна, був розрахований  на прийняття врожаю зернових не тільки з Арбузинського, а й з наближених до нього районів. Характерно, що місце для «посадки» споруд хлібної бази обрали поряд з Кавунівським елеватором, побудованим ще в 30-і роки минулого століття, спаленого при відступі фашистами й відбудованого після війни. Місце будівництва потужного сховища поруч  із залізничною магістраллю Одеса – Знам’янка мало перевагу при використанні залізничного транспорту для постачання будівельних конструкцій під час спорудження і надійного забезпечення  доставки й відправлення товарної продукції.

Після введення в експлуатацію  новобудов для зберігання зерна відбулось об’єднання з Кавунівським елеватором і з того часу весь потужний комплекс приймання, просушування, зберігання, відвантаження, переробки посівного матеріалу входить у повноваження державного підприємства Хлібна база №76 Державного агентства резерву України.

О.О. Грабовий тривалий час працював  головним енергетиком  підприємства, а про результати його діяльності  красномовно свідчить орден «Знак пошани», яким нагороджений за будівництво й експлуатацію об’єктів хлібної бази.

Арбузинка. В 1984 році колишній завідуючий  організаційним відділом райкому партії, а на той час – голова колгоспу «Україна», І. С. Алефіренко запропонував Олександру Грабовому застосувати свої організаторські здібності на посаді секретаря парткому господарства. Після тривалих умовлянь,  погодився, але пропрацював всього кілька місяців, тому що отримав нову пропозицію для працевлаштування – інструктором райкому партії.  На чергових місцевих виборах був обраний депутатом районної ради  і на сесії райради його обрали заступником голови районної ради, А.А. Горбача, який  одночасно був першим секретарем райкому і очолював раду.  Після автомобільної аварії з Горбачем, тривалий час виконував обов’язки голови Арбузинської райради і співпрацював з головою райвиконкому В. В. Салютіним.

Два роки очолював регіональну екологічну інспекцію в Арбузинському районі.

В 1986 році відбулось повернення у владу. Голова райдержадміністрації  В. Ф. Скрипник  запросив О.О. Грабового на посаду заступника  голови з питань культури, медицини, побуту.  Працював на цій посаді  до 2005 року. Змінювались керівники адміністрації: В.Ф.Скрипника змінив В. І. Трав’янко, після його підвищення по службі, головою призначено Г.І. Антоненко, потім – М.М. Остапука, йому на зміну прийшла А.М. Резніченко і тільки  Олександр Олександрович  залишався заступником. Мабуть, за витримку і вміння прискіпливо, зі знанням справи, виконувати доручення керівників, у колективі жартома його називали «наш вічний зам.».

grabovoy1. 2012

З посади заступника Олександр Олександрович вийшов на пенсію і очолив Арбузинське відділення  страхової компанії «Оранта».

Зараз часто на роботі його відвідує дружина Валентина, теж пенсіонерка, останній час працювала бухгалтером Арбузинської селищної ради, забігає дочка Тетяна Демиденко, яка працює керуючим в Арбузинському відділенні «Ощадбанку», а син Олександр пішов дорогою діда, Олександра Порфировича: закінчив технікум залізничного транспорту, відслужив у прикордонних військах, працював на підприємствах Одеської залізниці, а зараз добровольцем вирушив на Схід, в зону АТО. Родину радують онуки. Сім’я Грабових із впевненістю дивиться в майбутнє й сподівається, що Україна, в злагоді і взаєморозумінні, стане рівною серед рівних в Європейському Союзі.

СПОГАДИ ПРО МИНУЛЕ

Олександр Олександрович трохи знітився, коли побачив ввімкнений диктофон і зауважив, що «нічим особливим не відзначався, а тільки все життя намагався сумлінно виконувати доручені завдання». А коли дізнався, що мова піде не тільки про його життєвий шлях, а й про історичні події для Арбузинського району, в яких брав безпосередню участь, погодився розповісти про своє життя.  Почали здалеку, з дитинства.

– В моїй пам’яті ще збереглись картинки дитячого життя на станції Кавуни,- розпочав свою розповідь О.О. Грабовий. – Від рідних знаю, що мій батько, Олександр Порфирович, під час Другої світової війни служив у залізничних військах. Після звільнення району від фашистської окупації, в 1944 році був призначений начальником залізничної станції  Кавуни і працював на цій посаді до 1973 року. Мама, Ксенія Кирилівна, після війни працювала на станції Кавуни експедитором по відправці гранітного каміння з «почтового ящика». Вони розповідали, як нелегко жилося в післявоєнні роки, як виховували старших сина Григорія і дочку Тамару, як підіймались нові житлові споруди в селищі залізничників на Кавунах. Пам’ятаю, як «освоював» паровоза і разом з батьком та паровозною бригадою відбудовували так звану «трубу» на залізничному маршруті в бік Людмилівки. Туди потягом доставляли пісок, щебінь, а для вивантаження платформ потрібно було дати паровозний гудок, ось тоді я й тягнувся до заповітного кільця, щоб всіх повідомити про наближення потягу. Та ще малий був і дістатись «свистка» не вдавалось, то ж допомагав батько. Приємні ці спогади…

FW V1.17

FW V1.17

Кавуни — вантажно-пасажирська залізнична станція Знам’янської дирекції Одеської залізниці на лінії  Помічна—Колосівка. Розташована  між станціями Людмилівка та Південноукраїнська. Експлуатується з 1914 року. Електрифікована 1972 року у складі лінії Помічна – Колосівка. До електрифікації залізниці потяги були на паровозній тязі. На  станції  працював великий колектив, який, у відведених межах, відповідав за надійну експлуатацію колії. На самій станції була обладнана насосна, що подавала воду з Південного Бугу для наповнення резервуарів паровозів.  Обіч залізниці, на солідних відстанях один від одного, були споруджені будиночки оглядачів колій, які використовувались як майданчики для зберігання ремонтного інвентаря. Кожного дня люди з важкими інструментами крокували вздовж колії, визначали  пошкоджені місця, ремонтували і зустрічали потяги… Важка то була праця.

В ті часи в колективі працювали стрілочниками Яків Гаврилович Чабан, зв’язківець Григорій Зінченко, майстер  Микола Литвинов, чергові по станції Василь Половий та Михайло Кнут , Іван Білошкурський, Петро Волошин, Марко Невертій, Володимир Бондаренко,  бригаду  ремонтників очолював Іван Мартинко, електрозв’язком займався Андрій Суховій, трудились на водокачці  Андрій Москаленко, Андрій Панченко, Андрій Сухорлян, Микола Лівий і Олександр Кривенко, на мотовозі Анатолій Ніколаєнко, який забезпечував формування потягів, на касі працював Петро Кривенко, а на товарній касі – Анфіса Колісник та Арсентій Семенюк, на залізничних вагах – Юхим Сідень, бригадиром, черговим по залізничному переїзду і головою профкому – Микола Ненько.  На станції був лісосклад, де вивантажувались будівельні матеріали, а також рампа, там завантажували у вагони продукцію Костянтинівського гранітного кар’єру. Говорили, що граніт з нашого району прикрашає набережні в самій Москві.

Пізніше побудували нафтобазу, швидкими темпами розбудовувалась територія Арбузинського відділення «Сільгосптехніка», працівники якого почали облаштовувати свій житловий квартал з приватних помешкань, а підприємство спорудило двоповерховий  будинок для своїх робітників, який в народі нарікли «красним домом», їдальню, що користувалась  попитом не тільки в жителів Кавунів…

Олександр Олександрович закінчив спогади про свою малу Батьківщину і продовжив:

– Далі все просто: школа початкова, Кавунівська, школа середня, №1, Арбузинська, 1966 рік – випускний  вечір… Пасажирським потягом дістався в Казахстан, до міста Екібастуз, де працював енергетиком на вугільному розрізі мій брат Григорій. Там затримався майже на шість років. Працював, закінчив Павлодарський  інститут.  В 1972 році повернувся до рідного дому.

На Кавунах саме вводили в експлуатацію комбікормовий завод з виробничим комплексом, цехом очищення  зерна та сховищем для  продукції. Там знайшлась для мене робота за фахом. Після випуску першої продукції, за ініціативи  директора М.Я. Омельченка, розпочалось розширення виробничої бази. Були побудовані приміщення для осушування матеріалів, гараж, складські приміщення, адміністративний корпус з приміщенням для харчування персоналу.  Всі ідеї по вдосконаленню виробничої бази довелося здійснювати головному інженеру Б.М. Ковернему. Борис Матвійович дуже відповідально ставився до своєї роботи. Детально вивчав проекти, а інколи  самостійно  розробляв схеми вдосконалення роботи заводу, тримав зв’язок з монтажними колективами, постачальниками обладнання, цікавився роботою кожної будівельної чи монтажної бригади, котрі працювали на території заводу. Дякуючи зусиллям головного інженера, за короткий період був сформований дружний працездатний і відданий своїй справі колектив, який неодноразово визнавався кращим не тільки в змаганні підприємств  району, а й відзначався на обласному рівні.

grabovoy3

В колективі часто заохочувались за сумлінну працю дробильники  Григорій Ніколаєнко та  Іван Погуца, водії Микола Кардаш, Володимир Савченко, водій автонавантажувача  Олександр Пластамак, електрики Микола Козинець, Онищенко, лаборант Галина Старченко, бухгалтери Надія Хильова, Надія Мороз, слюсар Іван Нагірний, електрозварювальник Дмитро Роздобутько. Здібними організаторами виробництва були завідуючий автогаражем  Микола Миколайович Бєлік, начальник відділу постачання  Микола Федорович Жарюк, головний бухгалтер Віра Францівна Сидоренко, завідувач лабораторії  Зіна Іванівна Черешня , начальник цеху Анатолій Кузьмович Захарченко.

Легко в колектив кормовиробників ввійшов Володимир Розторгуєв.  Він швидко оволодів навичками електрика, а згодом, разом з іншими робітниками, очолив роботу по створенню в колгоспах і радгоспах власної виробничої бази виготовлення  кормів для тваринництва. Багато чому навчився  в співпраці з Б.М. Коверним, закінчив навчання в Одеському борошномельному інституті, від мене прийняв естафету заводського енергетика, а згодом був призначений головним інженером Арбузинського комбікормового заводу.

В  1976 році мене запросили працювати енергетиком в дирекцію будівництва Кавунівської хлібної бази. Запропонував роботу директор  Анатолій Кононович Попотенко. Одеське будівельно-монтажне управління  споруджувало потужну базу для зберігання зерна, а в мої обов’язки входило приймання і наладка електричних мереж та систем автоматики. Будівництво  велось  високими темпами. З Трикрат  та Олександрівки, де на заводах залізобетонних виробів відливали СОГи,  залізницею їх відправляли на станцію Кавуни, тут розвантажували й відразу направляли в монтаж. Багато місцевих жителів працювали на будівництві хлібної бази. Пам’ятаю, навіть мій батько, вже пенсіонер, трудився такелажником і разом з іншими односельчанами забезпечував високий ритм будівництва.

Директором Кавунівського елеватора на той час був А.Є. Мороз, який замінив на посту керівника  А.Г. Фоміна, той свою посаду отримав ще в 1944 році. Саме  Анатолію Євменовичу довелось приймати від будівельників новобудову, що значно розширювала можливості  елеватора для зберігання й переробки врожаю зернових та олійних культур. Згодом А.Є. Мороз звільнився з посади,  а керівництво  колективом прийняв Венедикт Костянтинович Тарасов (до нас був направлений з відповідної посади зі станції Людмилівка), він багато зробив для  розширення потужності хлібної бази: відбудували нове вагове господарство, підсобні приміщення, покращили  благоустрій території. Таким чином, на початку вісімдесятих років минулого століття Кавунівський елеваторний комплекс перетворився на потужну Хлібну базу, яка могла прийняти на зберігання 176 тисяч тонн зерна, а також у сховищах старого елеватора розміщувалось близько 40 тисяч тонн посівного матеріалу зернових і олійних культур.

Нещодавно зустрічався з Віктором Миколайовичем Молчановим, з яким довелось тривалий час працювати в колективі хлібної бази. Він вже пенсіонер і має у своїй трудовій книжці лише один запис, що підтверджує його причетність до колективу Кавунівського елеватору, а після об’єднання  – до Хлібної бази. Спочатку від був електриком і працював поряд зі мною, а згодом очолив дільницю систем автоматики та вимірювань. Добросовісний, старанний трудівник, в колективі його завжди відзначали за сумлінну працю.

Після введення Хлібної бази в експлуатацію завідуючою лабораторії працювала Галина Федорівна Беркань, головним інженером  – Іван Дмитрович Мартинко, начальником елеватора – Віктор Іванович Пруднік,  майстрами – Олександр Миколайович Остапенко, Валентина Миколаївна Кулікова, різноробочими – Іван Іванович Ізбаш з дружиною, токарем – Володимир Дудкін, спеціалістом  по контрольно-вимірювальних приладах та автоматиці – Іван Іванович Дубовський, зв’язківцем – Віктор Павлов, головним технологом – Катерина Демчук (чоловік – електрик Леонід Демчук), головним бухгалтером – Чумак Анатолій Іванович, бухгалтерами – Валентина Грабова і Ніна Шуляченко, касиром – Наталія  Березовська, водіями – Микола та Петро Зіменки, експедитором  і художником – Анатолій Березовський, сушильними майстрами – Віктор Гойман та  Іван Личкань, керівником бригади слюсарів – Олексій Кузнєцов, електрозварювальником – Геннадій Сендик, електриком – Євген Онищенко, майстром – Анатолій Кузьмич Захарченко.

Grabovoy-4

Багато робітників мали  арбузинську і кавунівську прописку, трудилися в колективі також жителі інших населених пунктів району. Для працівників бази було споруджено два двоповерхових житлових будинки, гуртожиток, підприємство активно співпрацювало по розвитку селища Кавуни…

Розмова закінчена. Поспішаємо у справах… Кожен – у своїх, та кожен – з надією, що згадані події історичного минулого нашого краю зацікавлять прийдешнє покоління.

Анатолій НЕНЬКО, член Національної спілки журналістів України.

Show Buttons
Hide Buttons