ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ Книжная полка НГ

В історії Арбузинського району багато сумних і радісних подій. З часом  вони забуваються в людській пам’яті. А для нашого сьогодення і для майбутнього важливо знати і святого берегти наше коріння, завдяки якому ми стали такими, як є і якими стануть наші нащадки. Тому основна ідея електронної книги пам’яті, яку пропонуємо читачам на сторінках Інтернет – сайту «Новый Город» розповісти про недалеке минуле нашої малої Батьківщини – Арбузинщини. Герої нарисів – це наші земляки, які доклали чимало зусиль, щоб створити в райцентрі,  в селах і в селищах району певні стандарти життя, трудової діяльності, навчання, відпочинку. Сподіваємось, що події недалекого минулого, у викладі наших співрозмовників, викличуть у читачів приємні спогади.

ІСТОРІЯ АРБУЗИНСЬКОГО РАЙОНУ В СВІДЧЕННЯХ ЙОГО ЖИТЕЛІВ

ОМЕЛЬЧЕНКО МИКОЛА ЯКОВИЧ

Коротка біографічна довідка

Народився 10 вересня 1934 року в селі Гарбузинка. Шкільну освіту отримав  в Арбузинській середній школі №1. Військову службу артилерист Микола Омельченко проходив  на ескадронному  міноносці «Беззаветный», який був у складі Чорноморського військово-морського флоту. Після чотирьох років служби повернувся до рідного дому, працював у районній інспекції держстраху, спочатку – інструктором, а через два роки очолив відділення.  В період включення окремих населених пунктів Арбузинщини в підпорядкування Братського району (1959- 1966 рр.)  працював інструктором ідеологічного відділу Братського райкому партії.

Після повернення районної структури в Арбузинку був призначений заступником голови  райвиконкому, організовував розбудову соціально-економічної  інфраструктури Арбузинського району. За активної участі Миколи Яковича в райцентрі в короткі строки були побудовані три 16 – квартирні житлові будинки, 12-квартирний будинок для управлінського персоналу, реконструйовано центральну площу, зведено чотири будинки для керівного складу району, введено в експлуатацію об’єкти зв’язку, соціального призначення, освіти, благоустрою.

Два роки працював на посаді заступника голови колгоспу «Україна», очолював партійний комітет. У період з березня 1971 року до липня 1982 року організовував будівництво Арбузинського комбікормового заводу, а після введення  виробничих потужностей в експлуатацію був призначений його директором.

До 1988 року працював головою Арбузинського райвиконкому.

З 1988 року по 1998 очолював колгосп «Україна».

До 2003 року був на посаді першого секретаря Арбузинського РК КПУ і одночасно помічником народних  депутатів України В.М. Оплачка і В.Г.Заклунної-Мироненко.

Нагороджений орденом «Знак Почета», 6 медалями, почесним Знаком за заслуги перед Арбузинським районом та ювілейними відзнаками.

В рік свого 80-річчя Микола Якович видав книжку спогадів про дитинство, історичні перетворення на Арбузинщині та про свій внесок в розбудову рідного краю під назвою «ЖИЗНЬ, ПОСВЯЩЕННАЯ НАРОДУ».

ВІДНОВЛЕННЯ АРБУЗИНСЬКОГО РАЙОНУ. ЯК ЦЕ ВІДБУВАЛОСЬ

Сторінки історії. В 1959 році до складу Арбузинського району приєднали частину розформованого Лисогорського району – сільські населені пункти Новокрасне, Рябоконеве, Новогригорівку, Воєводське та Любоіванівку.  А до Братського району, ще в 1957 році, відійшли села, що входили до складу Арбузинського району, Сергіївка, Миколаївка, Петропавлівка, Обухівка.

В лютому 1963 року був розформований Арбузинський район – частина перейшла до складу Первомайського, а Арбузинка ввійшла у підпорядкування Братського району.

На той час в Арбузинці була створена неформальна група, яка відстоювала  повернення району. До групи активістів входили Микола Шевченко, Федір  Сідєльніков, Степан Шевченко та інші.

15 грудня 1966 року в Братському районі, до складу якого входили і населені пункти раніше розформованого Арбузинського району,  відбувалась обласна нарада працівників сільського господарства під керівництвом голови парткомісії обкому партії. О. І. Момотенка. Під час засідання було оголошену позапланову перерву і більшість членів президії покинули залу засідань, залишився тільки ….. Коноваленко – секретар по ідеології Братського РК. Через деякий час президія повернулась до учасників наради і головуючий повідомив, що сьогодні підписано Указ про відновлення Арбузинського району на Миколаївщині.  Було названо членів організаційного бюро, які мали підготувати рекомендації до створення органів управління та безпосередньо організовувати роботу на місцях. До складу оргбюро увійшли  Г. Радіоновський (голова оргбюро), П.Д. Омельченко, М.Я. Омельченко, І.А. Ященко та інші.

– Наступного дня в Арбузинці, у старому приміщенні фінвідділу й держстраху, відбулось перше засідання організаційного бюро по відновленню Арбузинського району, – розповідає М.Я.Омельченко. – Розпочалось засідання з виступу  Г. Радіоновського, який охарактеризував основні напрямки діяльності оргбюро. Відбулось розподілення обов’язків між  присутніми. Мені було запропоновано очолити відділ райкому партії й одночасно зазначено, що для всіх актуально зосередитись на підбору й підготовці кадрів для роботи в районних органах управління. Згодом мені запропонували іншу посаду – заступника голови райвиконкому.

У січні 1967 року відбулась партійна конференція, під час якої першим секретарем Арбузинського райкому партії було обрано Галактіона Радіоновського, другим секретарем – Василя Майструка, секретарем – Дмитра Предоляка.

Головою райвиконкому став І.А. Ященко, заступником – М. Я. Омельченко, начальником планово-економічного відділу – І. Я. Беркань, начальником управління сільського господарства – Л. Г. Слівінський, головою  сільської ради – Г.О. Васильєва, прокурором – В. Колбєшкін, начальником райвідділу міліції – П. Смик, директор КБО – М.П. Павлов, суддею – Д. Ліхман, головою райспоживтовариства – Г.П. Баланенко, районним військовим комісаром – І. Мамурков.

Окрім визначених посадових обов’язків заступника голови райвиконкому, мене зобов’язали організовувати будівництво об’єктів, необхідних для успішного становлення й розвитку Арбузинського району. За два роки, протягом яких я виконував обов’язки заступника голови райвиконкому, вдалося побудувати три 16 – квартирні житлові будинки, 12-квартирний будинок для працівників райкому партій та райвиконкому та ряд інших важливих для Арбузинки об’єктів, – відзначив М.Я. Омельченко.

На той час не так просто було організувати масштабне в рамках району будівництво, навіть за сприяння  обласних органів управління. Тому Микола Якович вдався до народної ініціативи. Разом з головою Костянтинівської сільради А.М. Цапенком йому вдалось умовити бригаду будівельників Вознесенського тресту «Сільбуд» взяти на підряд будівництво житла в Арбузинці. Встановили чіткий графік постачання будівельних матеріалів. Будинки росли на очах. А ось 12 – квартирний будинок біля  аптеки (в народі – райкомівський) побудували семенівські будівельники з колгоспу ім. Леніна.

– Адміністративний будинок, у якому мали розміститись райком партії, райвиконком, райком комсомолу, редакція газети, відділи архітектури, культури, статистики, зводили силами кількох організацій та місцевих колгоспів, – розповідає Микола Якович. -Фундамент збудували муляри з Костянтинівки, стіни зводили вознесенські будівельники, а штукатурні роботи вели власними силами: праве крило облаштовувала бригада колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС, а ліве –  колгоспники з «України». Окрім названих об’єктів мені вдалось побудувати ще  4 житлових будинків для керівників району –  Радіоновського, Предоляка, Сливінського, Майструка. За моєю пропозицією і при безпосередній участі в Арбузинці було побудовано Меморіальний комплекс загиблим землякам. Довелося долучатись і до будівництва центрального корпусу середньої школи №1. На той час директором навчального закладу була О. Єльнікова, вона зуміла організувати роботи будівельників так, щоб не завадити навчальному процесу. В організації будівельних робіт ми отримували дієву підтримку другого секретаря обкому партії  В. О. Васляєва.  Пригадую, як проводив йому екскурсію по новобудові майбутнього приміщення райкому партії. Все сподобалось. Володимир Олександрович відзначив наполегливість і кмітливість місцевих будівельників, а коли піднялись на третій поверх, на будівельний майданчик залу засідань, він поцікавився: «А який колгосп тут працює?». У відповідь бригадир  будівельників відповів: «А це колгосп імені Дерибасівської…». Всі розсміялись. Ось так, з миру по нитці, велось в той час будівництво в райцентрі.

Щоб злагоджено працювали всі складові районного будівельного комплексу, доводилось навіть у вихідні проводити оперативні наради, під час яких узгоджувались плани будівельних бригад, вирішувались проблеми постачання будматеріалів, а також доводилось координувати зусилля  суміжників, щоб прискорити здачу об’єктів в експлуатацію. Допомагали  в організації виробничого процесу й координації дій всіх залучених бригад  Іван Олександрович Резніченко, Іван Андрійович  Маляр, Григорій Іванович Севастянов та інші.

– Моя звичка до роботи мене ледве не згубила, – пригадує Микола Якович. – Голова райвиконкому І. А. Ященко одного разу вирішив познайомитися з ходом будівництва і завітав на  будівельні майданчики. А там бригадир запитує: «А хто ви такий?». Ященко відповів, що він голова райвиконкому. Бригадир відповів, що такого вони не знають, а знають Омельченка, тому що він часто буває, і словом, і ділом допомагає… 

Згодом влада у районі змінилась – Г. Радіоновський був призначений на нову посаду в обласному центрі. І Микола Якович вирішив змінити своє життєве амплуа – перейшов   на посаду заступника голови колгоспу Україна С. О. Фесенка, поєднуючи  свої обов’язки заступника з виконанням партійного доручення – секретаря партійного комітету. Два роки плідної партійної й організаторської роботи збагатили  досвідом роботи з людьми.

Відбулись певні зміни і в кадровому складі управління Арбузинського району.  Ще раніше Г. Радіоновського на посаді першого секретаря райкому змінив В. Майструк, а  незабаром, в 1969 році, йому на зміну прийшов О. Г. Полозюк, якого районна партконференція обрала першим секретарем Арбузинського райкому партії. Олексій Григорович доклав багато зусиль, щоб район планомірно розвивався, зміцнювалась матеріально-технічна база сільського господарства, соціальна сфера, надавав багато уваги розвитку будівництва. Ось він і запропонував Миколі Яковичу очолити групу спеціалістів з організації будівництва в районі потужного комбікормового заводу.

ЗАВДАННЯ НАДЗВИЧАЙНОЇ ВАГИ – ПОБУДУВАТИ КОМБІКОРМОВИЙ ЗАВОД

Микола Якович пригадує фрагмент розмови з О.Г. Полозюком під час пропозиції взятись за організацію будівництва комбікормового заводу:

– Я ж не будівельник,- сказав, – як же я буду споруджувати комбікормовий завод? А він відповів: «В період революцій моряки ставали навіть банкірами». Що я мав сказати? Тільки погодитись! Я прийняв цей виклик і з головою поринув у проблеми нового будівництва. Виявилось, що не так просто в сільськогосподарському районі побудувати сучасний завод по виробництву кормів.

На той час будівництво заводу вже розпочалось під керівництвом головного інженера Б.М Коверного.  Микола Якович, як кажуть, з ходу включився в роботу. Визначив для себе головний напрям –  забезпечити активну підтримку будівництва комбікормового заводу керівних структур області,  республіканських зацікавлених органів і навіть  центральної влади в Москві. Непросто це було зробити. Та крок за кроком, за сприяння партійних та державних органів, справа активізувалась і наш завод зростав прямо на очах. Своє плече в будівництво фабрики кормів підставили й місцеві колгоспи та радгоспи, Арбузинські міжколгоспбуд, сільгосптехніка, міжколгоспшляхбуд та інші організації районного підпорядкування. Завдяки спільним зусиллям завод був побудований за півтора року і вважався одним із кращих в Україні.

Микола Якович пригадав, як двічі виступав на  нарадах у Москві, де розповідав про досягнення арбузинських кормовиробників. Запам’яталась  участь у нараді працівників сільського господарства СРСР на ВДНГ, а ще брав участь у нараді з питань кормовиробництва, яке проводив міністр сільського господарства  В.К. Мєсяц і секретар ЦК КПРС по селу  Ф.Д. Кулаков.

– Під час мого виступу вони поцікавились: «Де ж це той завод, про який ти так красиво розповідаєш?». На той час ми випускали одинадцять видів продукції. Здавалось би, досить, ці обсяги в повній мірі забезпечували наших споживачів, однак вирішили продовжувати вдосконалення технології і разом з Борисом Матвійовичем задумали побудувати цех по  випуску брикетів та гранул. На той час це  не тільки для нас було своєрідне ноу-хау, це була наступна сходинка у вдосконаленні кормовиробництва.

Та не все так сталось, як планувалось. Олександр Половинко зі своєю бригадою  підготував фундаменти майбутнього цеху для монтажу обладнання.  Б.М. Коверний розробив технологічну схему виробничого процесу. І настав час закупівель обладнання. На просторах України потрібних машин і механізмів знайти не вдалось, тому обладнання  для виготовлення гранул, брикетування закупляли на просторах Сибірського Забайкалля  і в далекому Азербайджані.  Швидко вдалось укомплектувати технологічну схему потрібним обладнанням та тільки не змогли дістати агрегат для просушування сировини СБ -1,5.  Щоб добути цю машину Миколі Яковичу довелось записатись на прийом до міністра сільського господарства Української РСР М.В. Хорунжого.

– З першого разу потрапити до  високопоставленого чиновника не вдалось – секретарка вернулась з доповіді про мене в сльозах… – пригадує М.Я. Омельченко. – Я набрався сміливості  і без дозволу зайшов до кабінету. Міністр запитав: «Ти хто такий і в яких справах?». На що я відповів: «Я з села Арбузинка, станція Кавуни, Миколаївська область». Міністр здивувався такому повідомленню, але не випровадив з кабінету, а поцікавився, з якими проблемами я до нього прийшов.  Довелось пояснити, що мета мого візиту – «вибити» агрегат СБ – 1,5. «Багато хочеш»,- почув у відповідь.  І все ж цей словесний діалог приніс позитивний результат, і міністр пообіцяв видати відповідне розпорядження та відвідати наш завод. І слова свого дотримався.

Згодом міністр сільського господарства, у супроводі голови облвиконкому  Ф.Ф. Зайвого, знайомився з  роботою сільгоспвиробництва в Миколаївській області. Федір Федорович запропонував познайомитись з роботою Арбузинського комбікормового заводу.. На що міністр зауважив: «Всі вони однакові». «А ось і ні»,- наголосив Зайвий. І поважна делегація після цієї розмови майже  дві години знайомилась з виробництвом, висловлювала вдячність за добру роботу, а на завершення міністр сказав, що тепер всі керівники кормодобувної галузі мають пройти своєрідну перепідготовку на Арбузинському комбікормовому заводі, тому що тут є  певний досвід, який має бути поширений на інших заводах України.  В той час арбузинські кормовиробники приймали багато гостей з усіх куточків України і досвід  нашого комбікормового заводу дав поштовх вдосконаленню кормовиробництва в Україні.

НА ПОСАДІ КЕРІВНИКА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ РАЙОНУ

В червні 1982 року М.Я.Омельченка  О.Г. Полозюк, за викликом обкому партії, направив на співбесіду з другим секретарем обкому  М.П. Земляним. У Миколаєві йому запропонували стати в резерв на посаду голови Арбузинського райвиконкому.

Микола Якович пригадує, що на пропозицію відповів, мовляв, «у резерві довгі роки стояти можна». Та вже через два тижні в кабінеті обкому партії йому повідомили, що «резерв закінчився» і настав час отримав нову важливу пропозицію – очолити Арбузинський районний виконавчий комітет.

Без зволікань, без сімейних обговорень пропозиції Микола Якович отримав направлення на співбесіду в Київ, де довелось вислухати чимало настанов і рекомендацій. Та все склалось добре. Невдовзі, 2 липня 1982 року, М.Я. Омельченко був призначений головою Арбузинського райвиконкому, змінивши на цьому посту Г. І. Шепеля.

Під час робити у райвиконкомі запровадив жорсткий графік з тим, щоб оперативно впливати й організовувати роботу всіх підприємств, організацій, колгоспів, радгоспів,  установ та соціальної сфери, спрямовуючи зусилля на виконання планів та соціалістичних зобов’язань, поліпшення рівня життя жителів району. Кожний робочий день, включаючи неділю, присвячувався окремим питанням –  наради, особистий прийом жителів, семінари, діяльність місцевих органів влади, оперативки на новобудовах у селах і на будівництві міста будівельників та енергетиків, освіта, дошкільні заклади, торгівля, благоустрій, спорт, культура…–  всі аспекти життєдіяльності району і його мешканців були на контролі в голови райвиконкому. За час перебування на посаді за сприяння й активної участі Миколи Яковича були побудовані школи в Семенівці, Костянтинівці, Благодатному, дитячий садок у Новоселівці, 60-квартирний житловий будинок в Арбузинці.

Щоб отримати дозвіл на спорудження п’ятиповерхівки в райцентрі, довелось відвідати керівництво треста «Атоменергобуд», а під час будівництва – вирішувати проблеми будівельного майданчика (там виявився плавун), потім виникали неузгодження з підрядниками… Та все ж будинок прийняв новоселів на радість багатьох сімей.

За короткий строк до всіх населених пунктів району були прокладені дороги з твердим покриттям, у селах – заасфальтовано 90% вулиць та провулків. Вдалось це зробити завдяки  наявності бітуму, без якого якісної дороги не побудувати. Цю проблему вирішували за сприяння управління будівництва ПУ АЕС.  До райцентру було прокладено водопровід від очисних споруд на р. Південний Буг.  Біля Арбузинки спорудили два накопичувача води по 1000 кубів кожен, насосну станцію та  виробничі приміщення  для забезпечення населення райцентру питною водою

 ЯК БУДУВАЛИ СТАДІОН «КОЛОС»

Ініціатива будівництва стадіону в Арбузинці належить О.Г. Полозюку.  Викликав він одного разу на, так званий, стадіон  всіх арбузинських керівників підприємств, колгоспів, установ.

– Де ми стоїмо?- запитав присутніх.

Директор районного вузла зв’язку І.Є. Петришин сказав: «На стадіоні».

О.Г. Полозюк заперечив:« Ми стоїмо на футбольному полі, а стадіон нам ще треба спільно побудувати. Зараз архітектор Іван Петрович Чмир готує проект, а вам треба подумати і внести пропозицію: хто скільки зможе вкласти грошей у це будівництво, скільки направити людей для роботи. І якщо ви неправильно порахуєте гроші – ми вас підправимо».

Таким чином методом народного будівництва в Арбузинці з’явився стадіон «Колос», який на той час був одним з кращих у Миколаївській області.

НА ЧОЛІ КОЛГОСПУ «УКРАЇНА»

У грудні 1987 року члени колгоспу «Україна» на загальних зборах прийняли рішення  запросити М.Я. Омельченка повернутись у колгосп на посаду керівника. Довго не вагався й погодився присвятити себе розвитку сільгоспвиробництва у рідному селі. Майже півроку обком партії підбирав кандидатуру на посаду голови райвиконкому Арбузинського району. І тільки втручання другого секретаря  обкому  О.Ф. Гордієнка посприяло оперативному вирішенню кадрового питання: Миколу Яковича звільнили з посади і призначили на посаду голови Арбузинського райвиконкому…. Салютіна.

На посаді голови колгоспу «Україна» Микола Якович пропрацював 11 років. За цей час за його ініціативи і сприяння в господарстві були побудовані нові майстерні обслуговування техніки, багато уваги приділялось переробній сфері діяльності. Запрацювала хлібопекарня, ковбасний цех, на базі вознесенської «Южанки» створили швейну майстерню, побудовано двоповерхове приміщення готелю, на першому поверсі якого обладнали цілий молокозавод та консервний цех, збудували велику теплицю для вирощування овочів, відкрили  два продовольчих і один магазин промислових товарів. Всі ці малі підприємства переробляли власну продукцію на товари, які успішно реалізовувались як працівникам  колгоспу, так і всім бажаючим. Такий підхід до організації сільгоспвиробництва  відкривав нові робочі місця і приносив певні прибутки для господарства.

ЩЕ Є ПОРОХ У ПОРОХІВНИЦЯХ

Після виходу на пенсію у 1998 році не полишив громадську діяльність. Працював у Верховній Раді України помічником народних депутатів  В.М. Оплачка і В.Г. Заклуної-Мироненко.  Готував  матеріали для розгляду в парламенті з питань розвитку села, впровадження сучасних технологій у сільськогосподарському виробництві, соціальному захисту населення. Ці ж питання були актуальними й на місцевому рівні і складали, напевно, власну програму життєдіяльності Миколи Яковича Омельченка.

Ще коли був депутатом 3-х скликань обласної ради,порушував на обласному рівні питання будівництва другої черги дитячого садка в Арбузинці. Цю пропозицію вдалось успішно реалізувати і зараз дошкільнята Арбузинки перебувають у сучасних умовах дошкільного навчально – виховного закладу.

Був депутатом районної ради і зумів  організувати спорудження пам’ятника ветеранам і дітям війни. Для цього доводилось переборювати  сумніви противників будівництва. Але повага до історичних подій минулого взяла верх. Районна рада ухвалила відповідне рішення.  Костянтинівські майстри  створили скульптурну композицію і тепер в Арбузинці є пам’ятник людям, які страждали під час Другої світової війни, які боронили незалежність України на фронтах і відбудовували села району після фашистської навали.

Микола Якович нещодавно запропонував перенести пам’ятник землякам, що ще за радянських часів встановлено біля контори колишнього колгоспу «Україна». Зараз він в занедбаному стані. Для цієї скульптурної композиції є чудове місце – праворуч від мосту через річку, де ще за радянської влади створювали автостоянку. Разом з районним архітектором дослідили цей майданчик і визначили, що пам’ятник  вдало впишеться в природний ландшафт в оточенні зелених насаджень невеличкого скверу. Та тільки цим задумам не доля здійснитись. Виявилось, що цей майданчик вже кілька разів продавався чи то під магазин, чи під нову автозаправочну станцію. Такі зараз переважають інтереси місцевої влади, попри турботу про ошатний вигляд селища, створення сприятливих умов для життя й відпочинку.

На завершення нашої розмови Микола Якович назвав імена своїх однодумців, друзів, колег по роботі, керівників колгоспів, радгоспів, організацій та установ,  з якими пліч-о-пліч долав труднощі й негаразди трудової діяльності і наполегливої праці по розбудові Арбузинського району, поліпшення умов життя односельчан. Ось їх імена: Г. — Радіоновський, І. П. Чмир, М. Д. Нестеров, Г. І. Севастянов, І. Д. Стародуб, Г. В. Ніколаєнко, Г. П. Баланенко, А. Д. Ферлій, В. І. Селявін, Є. О. Крикуненко, О. Г. Полозюк І. І. Лобов, О. О. Чебан, П. С. Адамський, І. А. Тарасенко, Н. І. Ніколайко, В. А. Тягай, А.Я. Гула, П.Д. Сторчаус, І.М. Панфілов та багато інших.

Анатолій НЕНЬКО, журналіст

Фото з сімейного архіву М. Я. Омельченка.

Show Buttons
Hide Buttons