ГАЙДАМАКИ В СТЕПАХ ПОБУЖЖЯ История

Загальновідомо, що історія українського народу на протязі кількох століть являла собою низку таких жорстоких і кривавих подій, що всю історію України взагалі можна назвати трагічною. 
Але споконвіку народи України дбали про достойне життя і ніколи не спроможні були жити так, як того вимагали його загарбники. А загарбників нашої країни було чимало. І з тих часів, коли було засновано столицю «городов русских» Київ і до кінця ХХ століття, коли нарешті народилася нова європейська незалежна держава Україна, промайнуло багато століть, промайнуло кілька десятків поколінь, що проживали в межах сучасної держави. Та всі вони залишили колективно чи поодинці такі хвилюючі документи своїх епох, що дослідники історії нашої країни не в змозі залишити їх осторонь повідомляє  http://www.up.mk.ua.

Минуло 250 років з того часу, коли на Україні в 1768 році вибухнуло селянсько-козацьке повстання на чолі з козаками Максимом Залізняком і Іваном Гонтою, яке увійшло в історію під назвою Коліївщина.
Місцевість, на теренах якої відбувалися деякі події гайдамацького руху, в тому числі і Коліївщини, належала Бугогардівській паланці Коша Новою Запорозької Січі (1734 – 1775 рр.).
Паланка – це адміністративно-територіальна одиниця (округ) Коша Січі. В кожній паланці існували військовий керівник-полковник, а також писар (канцелярія), суддя та осавул. Землі Бугогардівської паланки завжди являли собою ласий кусень для держав, що оточували ці землі. А це були Росія з півночі з так званою Новосербією, з заходу Польща та Оттоманська імперія, з півдня – Кримське ханство та кочові Єдісанська і Єчікульська ногайські орди, що пересувалися степами Північного Причорномор’я. Лівобережна Україна вже тоді входила до складу Російської імперії, хоч і являла собою своєрідну автономію. Ось чому за ці багатющі землі протягом століть і особливо у XVIII ст. весь час точилася боротьба. І незважаючи на те, що ці землі належали Запоріжжю і на них поступово виникали різні оселі (зимівники, курені, маєтки, городки, форпости, пасіки тощо), вищезгадані держави продовжували зазіхати на них. Але селянство, що проживало на цих землях, дуже потерпало від польських панів, російських можновладців, татарських ногайців та турків. Останні, як і поляки, іноді нападали окремими загонами на територію Дніпровського Правобережжя і нищили не тільки оселі, а й селянство.
Події, пов’язані із гайдамацьким рухом, що відбувалися на землях Вольностей Запорозьких, не обминали території Бугогардівської паланки.
Ще напередодні зародження Нової Січі в 1733 р., користуючись тим, що в Польщі почалася боротьба за владу між прихильниками князя саксонського Августа III і прихильниками бувшого польського короля Станіслава Лещінського, російські війська вступили на територію Правобережної України. Побачивши, що росіяни разом із козаками, що приєдналися до військ, громлять польських панів, теж потягнулися до збройних виступів і незабаром почалося широкомасштабне повстання, яке очолив старшина двірських козаків князя Любомирського Верлан. До нього приєднався Сава Чалий (Чаленко), що став одним з ватажків гайдамацького руху і діяв зі своїми загонами на кордонах Польщі, Росії та Туреччини. Загони Чалого чисельністю до ста, а то й більше гайдамаків, складалися з волохів, циган, поляків і з десятка запорожців, яких приховував бугогардівський полковник Василь Пхайко, за що вдячні гайдамаки нагороджували його хабарями. Як стверджував гайдамака Василь Тумка, гайдамацькі загони формувалися у Запорозькому Гарді на Південному Бузі, а потім йшли до Чалого та інших загонів, які діяли на польській території, розорюючи маєтки і села, переслідуючи шляхту. У 1734 р. гайдамаки Чалого напали на грецьких купців і пограбували їх. А коли київський генерал-губернатор граф Вейсбах у 1735 р. наказав Кошу Нової Січі зібрати інформацію про Чалого, який більше двадцяти років наводив жах на території Правобережної України, окупованої поляками, то Кіш пояснив, що Савка Чалий став зрадником запорозьких козаків і найманцем польської шляхти. Він в 1736 р. прийшов до польського регіментаря Маніковського і присягнув на вірність короні Речі Посполитій і був призначений полковником. Незабаром, починаючи з 1737 р., Чалий «почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорізьких землях, велику шкоду вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому… З полком найманого польського війська він стояв у Немірові і звідти без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті… у 1740 р. почали тікати на Запоріжжя, то він… вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, розігнав команду Бугогардівської паланки, спалив церкву, зимівники і самий гард – споруди – греблі між порогами для ловлі риби».
Однак восени 1734 р. загони Верлана були розгромлені, і їх залишки та поодинокі гайдамаки ховалися десь понад Південним Бугом.
Але з 1736 р. відновлюється гайдамацький рух на чолі з Савою Чалим, Матвієм Гривою, Іваном Медвідем, Харком та Гнатом Голим. Останньому належить честь покарання за зраду запорозької справи Сави Чалого. «…Поранили його списами і, захопивши живого в бранці, привезли в Січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями». Після страти Чалого польська шляхта заради помсти почала переслідувати загін Гната Голого, та не здогнавши його, вдруге напала на Запорізький Гард у 1742 р. У цей час гардовий полковник був на Інгулі, і поляки стратили в Гарді трьох козаків, чотирьох поранили, інших полонили, а зимівник полковника порушили і гардівських худобу і коней відігнали до себе.
На польській території України та за її межами шляхтичі та ієзуїти нападали на церковні і похоронні процесії, викидали з трун небіжчиків, віднімали і трощили хрести, здирали образа і Євангелія, грабували в церквах майно, віднімали у населення хліб, худобу, гроші, знущаючись над населенням, забивали під нігті і підпалювали сірники.
Та окремі загони гайдамаків проникали на територію української Польщі і мстилися тим, хто знущався над знедоленим селянством.
Російський уряд дуже обережно ставився до стосунків з Польщею і тому видає Ордер Кошеві про нагляд за пересуванням загонів, посланих від польського війська для затримання гайдамаків, в якому, між іншим, повідомляється: «…А понеже таковым их полским подездам… доверивать… не надлежит, дабы… не могли учинит незапного нападения, вам, гедну кашевому атаману и всему Войску Запорожскому Низовому… предлагаю от… полских команд, как в Запорожской Сечи и в куренях, лежащих в границах ея імператорского величества, і запорожском Гарду, иметь зело крепкую предосторожность и на их обороты недременным оком смотреть…»
У 1746 р. Кош на ім’я київського генерал-губернатора М. Леонтьєва подає відомість про кількість страчених поляками козаків і їхнього майна у 1733 – 1746 роках: «…Сколко от прошедшого 733 году, даже по настоящій 746 годъ, козаков Войска Запорожского Низового ляхи повешали, і что в них поотбирали, и как оних козаков звали і прозивали, і каких оние били куреней, і с какими оние товарами ходили… и где оних повешанно…»
Знущання над людською гідністю та тортури, якими польські пани нівечили спійманих запорожців або гайдамак і після цього страчували, було для таких катів звичайною справою.
На такі знущання над населенням гайдамаки разом з козаками відповідали рейдами на територію польської України, щоб помститися ляхам, які порушували кордони паланки.
Місцем, де переховувалися гайдамаки і запорожці, пов’язані з ними, був Гард.
А серед запорізьких документів зустрічається назва головної бази гайдамацького руху – Мігейський острів, що знаходиться при впадінні річки Мігейського Ташлика у річку Південний Буг. На острові та в його невеличких печерах, а також у тимчасових спорудах групувалися гайдамаки.
Гайдамаки пильно охороняли свої табори. Коли в 1757 р. команда полковника Мандро наблизилась до Мігейського острова, то «…не допуская его… выехало из острова четыре человека… и сказали ему, дабы он в остров не въезжал и их не пересматривал…» Мандро так і не наважився напасти на цей табір гайдамаків.
Крім Мігейського острова найбільш відомі гайдамацькі табори розташовувалися у Балацькій, Вербовій, Романковій балках, в урочищі Корабельному та інших місцях Побужжя.
Козак Петро Варакута на допиті свідчив, що у 1757 р, він вступив до гайдамацького загону, який очолював козак Максим Бурило. Загін Бурило почав збиратися в Балацькій балці, а потім пішов до Гарду, де поповнився за рахунок робітників рибних промислів. Після двотижневого перебування у Гарді гайдамаки «пошли до острова Мигийского, в котором было их собрание до ста человек».
Виконуючи накази російського самодержавства, запорізькі козаки на чолі із старшиною (а вони були залежні від імперії імператриці) всюди вели боротьбу проти гайдамаків, переслідували їх, нищили та розсіювали їх загони.
Так, наприклад, знаменитий останній гетьман Січі Петро Калнишевський, що був на той час військовим осавулом в 1754 році, переслідуючи гайдамаків, знайшов їх поблизу річки Південний Буг на півострові (може там, де розташоване сучасне м. Миколаїв). Гайдамаки закріпилися засіками серед очерету, та незважаючи на те, що мали гармати і вчинили опір, були знищені у більшій частині, а інші – розігнані. Але роком пізніше гайдамаки знов зібралися в загін у 100 чоловік та пограбували польські села і поховалися по балках р. Громоклеї. Всі пошуки кошового Грицька Федорова ні до чого не привели, і він мусив був вдатися до мирних засобів. Кілька запорожців-дідів розшукали попід річкою Громоклеєю сховище гайдамаків та повели бесіди про те, що їх гетьманів провина була спростована, покарання відпущено, щоб вони повернулися до війська запорозького та спокійно жили по куренях. Прохання гайдамаків повернутися до Кошу написав, перебуваючи у гардовій церкві ієромонах Феодорій, який за всіх і розписався. При поверненні до Кошу гайдамаки присягнули товариству та розійшлися по куренях.
Коли в 1768 р. вибухнуло повстання під назвою «Коліївщина», завдяки зусиллям польських панів і особливо конфедератів, польська частина України була втягнута в таку безодню лиха, про яке важко й подумати. «Тоді як череда без пастуха, як осиротілі діти без батька жили українці: хто хотів, той і мучив їх».
Одним з прикладів звірячого знущання ляхів над селянами, яких підозрювали у гайдамацькому русі, було те, що бідолахам руки обв’язували клоччям, насиченим дьогтем, запалювали і так возили по селах та містечках. Багато старих жителів України пам’ятало покалічених, які просили милостиню. Народ їм не відмовляв і на питання: «Що це за люди?» – відповідали: «Не питайте – то люди бувалі».
21 вересня 1768 року бугогардівський полковник М. Головко повідомляє про неодноразові напади гайдамацького загону на чолі якогось Макара на місцеві зимівники. В тому ж рапорті полковник повідомляє, що козаки його паланки, котрі одержали наказ про прибуття до військової команди «пренебрегши приказ ваш, отказались в намереваемой нами собратись объездки». Таким чином, козаки відмовлялися входити до каральних загонів по боротьбі з гайдамаками.
Під час Коліївщини Залізняк та Гонта твердили, що вони «прийшли обновити козацтво і прогнати всіх панів з України».
Та цього здійснити не вдалося, тому що гайдамацький рух Коліївщини був придушений об’єднаними силами Росії та Польщі.
Залізняка, як підданого Росії разом з іншими 70 гайдамаками 12 вересня 1768 р. «с пристойным конвоем на подводах» відправили в Орловську слободу на берег річки Південий Буг для покарання. Для того, щоб «быть тому позорищу очевидным свидетелем», були запрошені воєвода Балти та голтянський каймакан. Після проголошення умовного смертного вироку Залізняку було нанесено 150 ударів батогом, вирвані ніздрі і проведено таврування, а потім заслано на вічну каторгу у Нерчинськ.
А Гонту, як підданого Польщі, польські пани катували по-іншому. Про останні часи героя розповідає у своєму творі «Історія України-Русі» Микола Аркас.
Незважаючи на те, що рух Коліївщини було придушено, а у 1775 р. зліквідовано Нову Запорозьку Січ, деякі загони гайдамаків продовжували діяти. Наприклад, протягом 15 років (1768 – 1783 рр.) діяв загін Семена Гаркуші, що не вбивав заможних власників майна, а лише забирав це майно і гроші та розподіляв їх між бідними.
…Великодержавна імперська російська історіографія всіляко намагалася принизити визвольні рухи на Україні та замовчувати імена їх героїв. Але пам’ять українського народу дуже обережно зберігала імена своїх ватажків. І в народних піснях та думах відкрито лунали їх імена, не зважаючи на переслідування виразників народних почуттів – кобзарів, пройшли через століття і незабаром дійшли до сучасності.

В. НІКІТІН, археолог і краєзнавець, голова наукового центру Миколаївського обласного козацького товариства Всеукраїнського громадського об’єднання козацького війська. _ “Южная правда”, № 102 – 103 (23876 – 23877)

Show Buttons
Hide Buttons