ЛЕГЕНДИ РІДНОГО КРАЮ История

ВІДВАЖНИЙ СОТНИК

Колись давно на території, де зараз розташоване село Кавуни, знаходилось Дике поле. Кожного року турки і татари робили набіги на цей край. В сутичках гинули чоловіки, а юнаків і дівчат везли у Крим на невільничі ринки.

У верхів’ї річки поселився в куренях козацький загін на чолі з сотником Василем Гарбузом. Василь був відважним воїном, слава про нього котилася по південних степах.
Одного разу турки поверталися з ясиром до Криму через випалений сонцем степ. Козаки вислідили турків поблизу балки, по якій текла невеличка річка. Затамувавши подих, козаки чекали турків серед заростей верболозу. Коли турки зупинилися на ночівлю, козаки на чолі з Гарбузом зненацька напали на ворожий табір. Багато крові пролилося, та все ж козаки здолали турків і звільнили невільників. Ті побудували собі землянки і стали жити біля річки, яку назвали на честь відважного сотника Гарбузинкою (Арбузинкою).
І нині в селі Кавуни та навколишніх селах живуть люди, що носять прізвище Гарбуз.

Відважний сотник / упор. Д. Савченко. — с. Кавуни, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

КАЗАН ЦАРЯ СКІФІЇ

Столиця Скіфії стояла там, де в Південний Буг впадають чотири притоки. Царю скіфів наснився сон: безмежне поле, на якому замість колосків пшениці стояли стріли від скіфських луків. І під впливом віщого сну цар скіфів першим в світі запровадив перепис населення. Він запропонував народу: “Хто вважає себе скіфом, хай передасть в столицю одну стрілу”.

Стріла для скіфа була елементом виживання: і щоб здобути їжу, і щоб захиститися від ворога. До столиці почали стікатися стріли тих, хто вважав себе підданим скіфського царя. Стріл зібралося стільки, що не вистачило хисту і знань їх порахувати. Тоді цар звелів з бронзових наконечників тих стріл виплавити казан — символ могутності скіфського царства.
Кажуть, що казан той вийшов діаметром більше 10 метрів з товщиною стінки у 8 сантиметрів. Можливо, він і досі лежить, схований у одному з наших курганів.
(За матеріалами О. Босого)

Казан царя Скіфії / упор. О. Виноградова. — смт. Арбузинка Миколаївської області, 2009.

ЧУМАЦЬКЕ ДЖЕРЕЛО

Давно то було. Ще коли чумаки по сіль на південь возами їздили. Їдуть вони, подорожні пісні співають. По зорях шлях звіряють. Вдень сонце пече немилосердно. Води хочеться напитись, а де її взяти? Навкруги ні річечки, ні криниці. Ополудні зупинились чумаки під подорожньою вербою відпочити. Один сивочубий чумак оглядівся навкруги і каже:
— Дивіться, степ навкруг, а тут верба росте. Вона любить селитися там, де вода. Чуєте, навіть пахне вологою…

Взяв чумак старого заступа, обійшов навкруги місцину, придивився і почав копати. Йому й інші стали допомагати. Довгенько копали вони, змінюючи один одного, бо кам’янистим виявилося те місце.
Полягали чумаки спати, простеливши рядно на пахучій траві. І приснився одному з них дивний сон: ніби до нього підійшла гарна дівчина, простягає йому кілька груш і говорить:
— З’їжте ці чарівні груші, вам сили додасться.
Прокинувся молодий чумак, дивиться, а в нього й справді в руках груші. Тут вже й сонечко сходить, товариші його піднімаються. З’їли вони ті груші і відразу відчули, як сила їхня примножилась.
Швидко почали вони копати, весело робота йшла. А коли сонце стало в небі прямо над головами, з-під піску вода з’явилася. Ще розчистили пісок і побачили, як спочатку несміливо, а потім пружно забило джерело. Зраділи чумаки, напилися води. Вона була смачною і холодною-холодною.
Чумаки почали розпитувати свого юного побратима, що то за груші, і де він їх узяв. Розповів їм хлопець усе, як було.
— Мабуть, ті груші і справді чарівні, коли можуть допомагати людям, наділяти їх силою і здоров’ям. Давайте посадимо зернятка з тих груш, хай ростуть. Може комусь в пригоді стануть, — сказав поважний чумак.
Шукали-шукали ті зернятка в траві, а пташки їх вже склювали. Одне тільки і знайшли. Посадили його в землю, полили свіжою водою з джерела, а воно відразу й проросло. Дивина, та й годі! Набрали чумаки повні дзбани води в дорогу та й поїхали…
А коли через кілька років проїздили знову тим шляхом, вирішили звернути до джерела. Може воно замулилося? Але джерело жило! Хтось обклав його камінцями, а з нього витікав тоненький, але жвавий струмочок і діловито жебонів у траві, пробиваючи собі русло. Груша стала справжньою красунею: високою, розкидистою.
Багато води витекло тим струмочком із чумацького джерела. Поселилися там люди, виросло село. Зробили люди над джерелом зруб. І досі б’є-нуртує те джерело, напуває ціле село.
А неподалік — здоровенна груша радує дітвору солодкими терпкими плодами…
Чумацьке джерело / упор. В. С. Гриценко. — с. Новогригорівка, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

ДОЛЯ ЦЕРКОВНИХ ДЗВОНІВ

Мелодійні дзвони були в Новокрасненській церкві: як почнуть дзвонити, то аж у сусідніх селах було чути. Жителі села вже не тільки звикли до дзвонів, але й уміли розрізняти, де утреня, де вечірню дзвонять, коли покійника відспівують. Та й зовні були красиві: золотисті, блискучі. Коли сонячне проміння падало на дзвіницю, здавалося, над церквою запалюється нове сонце, а по всьому колу дзвонів — орнамент красивий, з малюнками і написами старовинною мовою. Любили новокрасненці свої дзвони і пишалися ними — ніде таких не було.

Але прийшов страшний голод 1932 року. Люди помирали сім’ями, навіть випадки канібалізму були. А влада нічим не могла допомогти: ні хліба, ні грошей в Україні не було. Тоді вирішили продати дзвони кудись в Америку, а на виручені гроші купити хліба.
Вночі зняли дзвони і повезли на станцію Бандурка, звідти на поїзді — в Німеччину, а потім — в Америку. Американці гарно заплатили. На ці гроші купили цілий ешелон зерна. Тільки не попало це зерно в Новокрасне: місцеві куркулі заховали хліб, і село було занесено на “чорну дошку”, тобто позбавлене державної підтримки. Але все одно ешелон хліба прийшов в Україну, і врятувалося від голоду багато людей в інших селах.

* * *

Легенда має яскраве ідеологічне забарвлення і не виключено, що її придумали представники комуністичного режиму, щоб виправдати голодомор 1932-1933 років. Опис церковних дзвонів не викликає жодних сумнівів, але дата… За свідченням історичних джерел (архівні документи зберігають відомості про зняття дзвонів з Новокрасненської церкви) ця подія відбулася у 1930 році. Місцеві комсомольці збиралися закрити церкву і, посилаючись на “бажання трудящих”, серед білого дня скинули дзвони з дзвіниці. Але жителі села (в основному жінки) відстояли свою церкву.
Щодо подальшої долі дзвонів історичних свідчень немає. Версія про продаж дзвонів за кордон цілком ймовірна, адже одним із джерел сталінської індустріалізації був продаж церковних цінностей і творів мистецтва за кордон. А новокрасненські дзвони були одночасно і тим, і іншим.
Факт занесення села на так звану “чорну дошку” теж підтверджений документами, але безпосереднього відношення до дзвонів не має.

Доля церковних дзвонів / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

ОТАМАНША МАРУСЯ

У громадянську війну було багато банд в наших краях. Особливо страшною для жителів була банда, якою керувала Маруся. Сама її поява вселяла у людей жах. Під час одного з нальотів на Новокрасне Маруся пограбувала банк і захопила все, що там було. Але червоні партизани прийшли в село, й Маруся змушена була тікати. Під час втечі степовою дорогою її бричка попала в криницю і перекинулася.

Золото впало в криницю, а саму Марусю розтоптали коні. З тих пір люди шукали золото у всіх степових криницях, але так і не знайшли. Мабуть, воно і зараз у землі.

* * *
Під час громадянської війни на півдні України діяло багато банд. У документах згадується кілька, в тому числі з такою екзотичною назвою, як «Береш-Куриш». Є споминок і про отамана Марусю. Щоправда свідчень про її присутність на території району немає. Банк в дореволюційні часи в Новокрасному дійсно був, але в те, що у ньому зберігалося золото, повірити дуже важко. Водночас факт загибелі Марусі через те, що її бричка втрапила у криницю, дуже вірогідний, адже в степу було багато копанок (криниць без зрубів). Тому при швидкій їзді  по степу попадання в криницю колесом і одночасне перевертання брички не видається фантастичним. А от факт пошуку золота в степових копанках — цілком реальний, підтверджений навіть сучасниками похилого віку.

Отаманша Маруся / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

ТРИ ВЕРБИ

Було це в далекому минулому. Недалеко від Новокрасного були землі Єлизаветградського жіночого монастиря. Кожної весни з початком польових робіт на свої поля приїжджали, а, може, й пішки приходили монахині, які працювали на полях до осені. Жили вони в куренях, один з куренів навіть був їм за церкву — вони там молилися. Невеличка річечка захищала їх від пекучого сонця, але затінку не було.

І тоді вони посадили біля цієї річечки та криниці, що була на березі, три верби — “Во имя Отца, и Сына, и Святого духа”. Садили їх на вербну неділю. Навіть не садили, а просто встромили три вербних гілочки, які освятили в своєму монастирі. Коли прийшли комуністи, монастир закрили, монахинь вигнали, землі забрали до СОЗу, а потім до колгоспу.
Колгосп розпався, а три верби ростуть і досі.

* * *

Ця легенда ніде не публікувалась, тому документальних підтверджень даних подій не знайдено. Але ж немає і підтверджень, що цього не було. Землі князя Кантакузена після його смерті розділили між нащадками. Нащадків було багато, та й були вони переважно жіночої статі. Княгині самі не могли організувати якісного обробітку землі, тому здавали її в оренду, в тому числі і монастирю, який дійсно існував в Єлизаветграді (нині Кіровоград).
Не виключено, що набожні онучки Кантакузена Єфросинія (чи Євдокія, бо відомі тільки перші дві літери імені) і Єлизавета могли просто подарувати ці землі монастирю, а інші землі Кантакузена були продані поміщикам Брижицькому і Соловйову. “Три верби” завжди були улюбленим місцем відпочинку новокрасненців. І хоча річечка давно висохла (залишилися тільки її сліди), сучасники їдуть у степ до трьох верб.

Три верби / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

ЖИТТЯ У ПАНА

Жив на Катеринівці пан і був у нього економ — Лука називався. Пан добре ставився до економа, а їх жінки навіть були подругами. Діти теж товаришували між собою. Хлопчик у Луки був красивий і меткий, звали його Марком, запав він в очі панові. І тому пан взяв його в свої покої за козачка — щось принеси, щось подай.

Панських дітей навчав учитель, а під час навчання Марко повинен був сидіти разом з паничами: може, їм щось знадобиться, тому він і вивчав, як і панські діти, французьку мову, музику, різні науки. А от успіхи панських дітей були набагато гірші, ніж Маркові. Коли про це дізнався  пан, то прогнав Марка з палацу. Відбулось це саме тоді, як його батько був посланий працювати десь під Вознесенськом, а мати втекла з новокрасненським офіцером. Не прийняла Марка й мачуха, і тоді він пішов у найми до новокрасненського попа, який з нього знущався: змушував ходити по похоронах — читати по померлих або збирати гроші на церкву. Все зароблене Марком забирав собі. Коли батько повернувся, то взяв Марка з собою, і вже ніколи Марко до села не повертався, тільки перед своєю смертю заїхав.

* * *

Дана легенда має історичну основу і в цілому майже правильно відтворює життя Марка Кропивницького в дитинстві. Проте об’єктивно слід зазначити, що  Марко проживав у пана князя Кантакузена не як прислуга, а як повноправний член сім’ї. Вчителі навчали і панських дітей, і його. Підтверджується і той факт, що Кропивницький уже в дитячі роки розумів по-французьки та грав на багатьох музичних інструментах. Причиною того, що Марка вигнали з князівського двору, були не його успіхи, а припинення батьком (Лукою Івановичем) роботи у пана через сварку з дружиною князя. Перебування Марка у новокрасненського попа теж підтверджується, як і те, що у попа хлопець, дійсно, практично наймитував, хоча батько Марка залишив сина у священника (Нестеровського) як у друга. Але той виявився поганим другом і знущався з Марка. Ці факти підтверджуються автобіографіями (їх було декілька) і листами М. Л. Кропивницького до Антоніни Маркович.

Життя у пана / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

КАЗЬОНКА

Красивою була наша річка в давнину — по ній навіть кораблі ходили, тому й називали її Корабельною. Приглянулася річка панам, і хотіли вони забрати її у свої володіння — вже й худобу людську стали відганяти від водопою, заборонивши селянам поїти ії в річці, і дітлахів, які купалися та ловили раків, гнали від річки, а щоб хтось рибину яку піймав — то вже й мови не було.

І тоді селяни з Новокрасного написали прохання царю Миколі, зібрали гроші і послали свого найграмотнішого односельця до царя. Цар вислухав посла селян і написав резолюцію: “Отныне река будет только казённой и пользоваться нею можно всем, независимо от сословия”. З того часу річку Малу Корабельну і прозвали Казьонкою.

Казьонка / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

ЗАСНУВАННЯ КАТЕРИНІВКИ, або Як катеринівців на собак виміняли

Їхала через наші землі цариця Катерина. Багато прислуги в неї було, а найголовніший серед них — Потьомкін. Щоб здивувати Катерину, поставив він по всьому шляху будинки, де — одна стіна, де — дві, наче у театрі. Катерина з карети не виходила і все дивувалася: як багато в неї людей і сіл!

Біля річки Корабельної вони зупинилися, коней напували. На горбочку виднілися чепурні будиночки. “Поки я подрімаю, знайди того пана, якому таке гарне село належить, і запитай, як воно називається», — сказала вона Потьомкіну. Той, боячись, що обман розкриється, побіг до прислуги і першим побачив псаря із собаками. Псаря Потьомкін тільки виписав з Румунії, і Катерина його в обличчя не знала. Потьомкін наказав цьому псарю видати себе за князя і сказати цариці, що це село його і називається воно Катеринівкою на честь самої цариці. Той так і зробив. Цариця була задоволена і пообіцяла, що наступного року приїде сюди відпочивати. Псар злякався, адже їх з Потьомкіним обман виявиться. Він кинувся до Потьомкіна: “Що робити ?” — “А що робити… — відповів той, — землю я тобі подарую, і навіть князем зроблю, а от село будуй сам”. “Земля сама не родить — люди потрібні, — заявив Кантакузен (так звали псаря). — А де я їх візьму?” — “Та хоч своїх собак посели, а щоб село було, або тебе не буде”, — пригрозив Потьомкін.

Чи то Кантакузен виявився кмітливим, чи то не так зрозумів Потьомкіна, але, взявши всіх своїх собак, а вони були породистими і дорогими, поїхав на полтавські землі і почав собак міняти на кріпаків. Багато виміняв і погнав селян до ріки Корабельної та почав там будувати палац, а будинки селяни будували самі собі. Так і виникло село Катеринівка на березі річки Корабельної.

Заснування Катеринівки, або Як катеринівців на собак виміняли / упор. А. І. Титаренко, О. М. Каздоба. — с. Новокрасне, Арбузинський район Миколаївської області, 2009.

Автор: Unsvet

Show Buttons
Hide Buttons