МАРТИРОЛОГ ГОЛОДОМОРУ История

АРБУЗИНСЬКИЙ РАЙОН
Голодомор 1932 – 1933 років для українців став суворим випробуванням. Важко усвідомлювати, що на родючих землях однієї з найпотужніших у світі землеробських цивілізацій в цілком нормальний за урожайністю рік загинули мільйони людей. Голод не пощадив ані дорослих, ані малих, адже третина від загиблих – це діти. Вшановуючи незгасиму пам’ять про жертв Голодомору, ми повинні спробувати відповісти на питання: «Чому і з чиєї вини сталося таке величезне горе?».

До уваги читачів спогади жителів району про страшні роки Голодомору.

АКУЛЕНКО ВАСИЛЬ УЛЯНОВИЧ, 1914 р.н., житель с. Благодатне
В час голодомору були організовані бригади, які ходили по селу зі щупами і шукали зерно, хліб, бо селяни ховали у землю, то вони намацували, де накидано свіжої землі, викопували і забирали все до зернини.
Голод косив людей, вимирали цілі сім’ї. Трупи вивозили бригади, членам якої на день давали по 100 гр. висівок. Копали ями де м’якше, бо сили не було. В 1932-1933 рр. вимерло понад 1000 людей. А 1933 р. був урожай, але збирати не було кому, бо люди були слабі. Всіх мобілізували на жнива, косили в снопи і на двох палках носили до купи, а стерегли так, що не можна було і колоска заховати. Страшно було…
Люди їли траву, акацію, лободу, а голова колгоспу казав, щоб брали трохи зерна у кишені і рятували дітей. В селі людей не їли, але пам’ятаю, що дочка Пашинова Олекси була у полі, її зловили, зарізали і з’їли. Микита Мельник прийшов до сусіда, жінка пекла хліб, він попросив хліба, а вона не дала. Тоді Микита вбив її.
Господарство, яке було в людей, тримали в хаті, бо по селу, ходили по 7 чоловік, крали худобу, різали і їли. Лукаш Пашинов у Черніхова Конки вкрав собаку, зарізав і з’їв. Сім’я Татарових вимерла, залишилася тільки одна дочка Марія. У Григорія Мелікаєва було шість коней, його розкулачили і він помер з голоду. Давид Бірюк в поле поїхав траву косити, а привезли мертвого.
В колгоспі давали редьку, ситу (солодка вода) тому хто працював. А були такі, що працювати не могли, бо не було сили. Кравченко Дуська сама пухла ходила, вода з ніг капала, але вона рятувала свого сина Данька і сама вижила, вона приходила у поле і люди давали їй поїсти і сину.
В одного хазяїна залетів голуб, бо загнав яструб до Ф Кренця, він узяв другого голуба і поніс кинути коло Ф. Кренця, щоб обидва вернулися додому, але чоловік посунувся по снігу до канави і провалився у яму, де було заховане зерно. Коли стемніло він із батьком прийшли і набрали шість мішків зерна. Були випадки, що зерно у хазяїв було закопане , але взяти не могли. Зерно гнило в землі, а люди вмирали з голоду.

БЕЖЕНУЦА Р., 1926 р.н., жителька с. Семенівка
Мені 75 років, але я нічого не забула, перед очима і нині ті жахливі часи. В 1932 році мені було 7 років, я вчилася, а батьки працювали в колгоспі. Той рік урожай хліба був хороший, і батьки отримали зерна вдосталь, але прийшло розпорядження, що хліб роздали незаконно, і невдовзі почали забирати з домівок усе, що знаходили. Шукали хліб усюди – розкривали підлоги, печі, розкидали печі і, якщо знаходили навіть 5 кг, то і те забирали. Поступово приходив голод.
Мої батьки ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча б жменьку зерна, це було велике щастя, його товкли у ступах, добавляли макухи, буряки, картопляні шкірки і з цієї суміші щось пекли. Найстрашніше почалося весною 1933 року. Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.
Люди їли все, що можна було жувати. Варили квіти акації, зелену лободу змішували з товченими качанами від кукурудзи і було за щастя, хто міг, добавити жменьку висівок. Від такої їжі розпухали ноги, лопала шкіра. Часто можна було бачити знесилених людей, які виходили на сонечко, лягали на землю і вже не мали сили піднятися або відігнати мух, що насідали на ноги, з яких витікала сукровиця. Вони тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар померлих дітей в мисках, везли на візках, у кого ще лишилисясили.
Люди божеволіли від голоду. Я була свідком двох випадків людоїдства. Моя бабуся запримітила, що наша сусідка, Бостав Хівроня, почала лазити через вікно, а двері було замкнуто. Одного разу, коли її не було вдома, бабуся послала мене з подругою подивитися, що там робиться в хаті і що з хлопчиком Лесиком, бо його ніхто не бачив. Ми полізли через вікно і відразу почули тліну, під лавкою стояв великий горщик, вкритий мішком, а в горянку – гниючі кишки. Зайшовши до кухні, побачили цілу гірку зварених об’їдених кісток, на черепі залишки волосся – це був череп її хлопчика… Стіна і частина печі були забруднені кров’ю. Мати вбила свою дитину і з’їла…
А ось другий випадок. Моя сестра працювала у сільраді секретарем, і я часто ходила до неї.
У цей день я чекала кінця її роботи, аж тут заходив хлопець років 7-8, поклав на стіл невеликий згорток, а коли розгорнули, то побачили зварену дитячу руку. Він розповів, що приїхав декілька днів до своєї домівки, питав матір, де його брати (два хлопчики), а вона відповіла, що десь гуляють, і пішла. Він нічого не підозрюючи, пішов до хати і хотів знайти щось поїсти, дістав з печі казана, зачерпнув ложкою і дістав дитячу руку. Хлопець загорнув її в газету і приніс до сільради. Коли з сільради прийшли до дому, то знайшли в сінцях бочку, в якій були порубані і посолені діти. Викликали міліцію. Жінку ту забрали, і вона в село не повернулася. Мати хлопчиків пояснила, що вони померли, і вона їх мертвими порізала і засолила, щоб з’їсти.
Почало доспівати жито на городах, люди м’яли незрілі колоски і варили каші, дозріли вишні, а незабаром дали по 6 кг. зерна колгоспу, і це була важка радість. Декому уже не допомогли ні борошно, ні молоко, і вони вмирали – було вже пізно… Живі почали відходити від голоду, і це був жах. Поверталася свідомість, а з нею вся гірка дійсність… По селі чулися відчайдушні крики, на цвинтарі голосили жінки, а чоловіки прикопували майже відкриті труни, ставили хрести. Життя поверталося повільно і тяжко.

БОЙЧЕНКО М., 1927 р.н., житель с. Полянка
2 січня 1933 року зима ще хурделила. Холодного дня в Полянці в родині Тихона Григоренка був похорон. Ховали четверту дитину. Траурна процесія виглядала дещо незвичайно. Через брідок, по запорошеному снігом льоду, похитуючись, йшло кілька чоловік. На драбині несли загорнуте у ряднину тіло семирічного Василька. Коли піднімались по кручі, воно перекачувалось з боку на бік. Ряднинка розгорнулась, та на це ніхто не звертав уваги. На обличчя падали і не розтавали великі гарні сніжинки. Він так любив їх малювати. Тепер і вони ніби прощались з ним. Важко дихаючи, люди підійшли до цвинтаря. Спинились. Копати яму вони не змогли. Сили покидали живих. Василька поклали в рівчак біля цвинтаря.
До Трійці поховали решту шість чадів із сім’ї Григоренків. Так перестав існувати давній козацький рід Григоренків, що вів своє коріння від Запорозької Січі.

БРАГАР МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ, 1911 р.н., житель с. Костянтинівка, записано Іваненко О.І.
Народився у 1911 року в селі Костянтинівка. Батьки мали землю, яку обробляли самотужки. В сім’ї було 5 дітей, Михайло Іванович був найстарший. Закінчив 3 класи сільської школи. В 1929 році від Кавунівської МТС посилають вивчитись на тракториста. Голодомор 1932-1933 рр., пережила вся сім’я, вдаючись до крайнощів: виловлювали суслів і т.п.
В селі були створені бригади по так званому розкуркуленню. Забирали хліб, одяг, все, що попадало під руки, залишались голі стіни. Пам’ятаю, як було наказано відвезти хліб державі. Зробили це, залишивши дещо, щоб дожити до нового врожаю. Коли приходили забирати останнє не вірили, що нема хліба, і шукали в землі, на горищі, зривали стелі, підлоги.
З 1933-1935 рр., служив в армії на Далекому Сході, 120 км. від Хабаровська. Щоб втримати механізаторів на МТС влада встановлює розрахунок 2,5 кг. зерна на руки та 3 крб. в день.

МАЛАШ АКУЛІНА МОЙСЕЇВНА, жителька с.Костянинівка
Народилася 6 травня 1913 р., в селі Костянтинівка в сім’ї селян, які займалися обробкою землі, яку тримали на хуторі Петрівка Доманівського району.
Дітей в сім’ї було 8 (4 хлопчиків і 4 дівчат), я була 6-ю дитиною. В школу не ходила.
Сім’я тримала господарство: 2 корови, 1 теличку, 2 коней, курей. З 1929 року працювала в колгоспі різноробочою (сапали, в’язали снопи, їздили на волах). З двору конфіскували до колгоспу 1 корову, теличку і коней.
При голодоморі сусіди поночі вивели та зарізали корову, покрали курей. У 1933 році помирають дід, баба та батько, мама померла в 1934 році у лікарні дуже хворою. Старші брати і сестри бідкались про менших. В степу збирали залишки гороху, зерна за яке карались. Виловлювали з нір суслів та ракушки з річки щоб прокормитись. Спали на печі на рядні, лягали одягненими.
Хату протоплювали очеретом, вискубували з даху житню солому. За трудодні у колгоспі отримували 0,5 кг. брудного зерна.
У 1936 році вийшла заміж, народила двох синів 1937 р.н. та 1943 р.н.

МАРУШЕВСЬКА НІНА ЛАВРЕНТІЇВНА, 1921 р.н. жителька с. Іванівка
Народилася 14 січня 1921 року в селі Іванівка, в дружній, працьовитій, великій сім’ї Домчинських, де змалку знали ціну праці і ціну хлібу.
Батько, Домчинський Лаврентій Антонович, працював у сільраді, а мама – Домчинська Мотря працювала в 30-ті роки у колгоспі, які тільки почали створюватись. А ще більшою працею для неї було народити і виростити дітей. Їх у сім’ї Домчинських було восьмеро: шестеро синів – Семен, Сава, Гнат, Іван, Федір та Микола, та дві доньки – Ніна і Марія.
Коли прийшов чорний 1932 рік, Ніні виповнилося 11 років. Мама брала малих дітей з собою до скирт «добувати хліб», тобто збирати ті залишки зерна після обмолоту. Робити це суворо заборонялося, бо від скирт відганяла охорона. Доводилось довго лежати у ріллі, щоб прихапцями умудритися добути хоч якусь жменю зерна.
Взимку їли, в основному, юшку з буряків. Мама міняла на їжу все, що можна було виміняти.
Підмогою для сім’ї було й те, що старші брати Семен і Сава були в радгоспі. Там їм давали пайки хліба і буряк. Хлопці, щоб мати хоч якусь силу для роботи, пайки хліба з’їдали майже завжди, а додому приносили одну-дві жмені зерна і буряк. Вдома зерно перемелювали на жорна і мама варила «латуру» – рятівну юшку. Запам’яталося як мама, розливши «латуру» по мисках дітям і чоловікові, сама дошкрібала ложкою казан. Ото була і вся її їжа зі сльозами.
А по хатах ходили «бригади» і «загони», як їх тоді називали і шукали у «куркулів» хліб. Одного разу прийшли і до нас. Мотря заховались. В хаті лишились самі діти. Шукали поживу скрізь. А так як хата була глиняна, то порили скрізь, де можна було порити, поваляли навіть піч і перестінки.
Серед «шукачів» була жінка з їхнього села – Петренко Маша.
Декого з іванчан забирали у Костянтинівну, у так звану «бойню», де з людей вибивали свідчення про приховане зерно.
Одного разу забрали й найстаршого брата Гната. Але в нього була щаслива доля – йому вдалось втекти. Наступним був Сава. Але і йому пощастило, бо в Костянтинівці у нього виявились друзі, які його відпустили додому.
А їхньому ровеснику Кравченку Петру вижити не вдалося. Після «бійні» його привезли додому і він незабаром помер.
Забирали іванчан і як «ворогів народу». Так забрали Анасевича Франца і тітчиного чоловіка (маминої рідної сестри) Насипайка Антона. Про подальшу їх долю невідомо до сьогоднішнього дня.
Коли прийшла весна, у мами опухли ноги. Вона ще якось ходила, щоб зварити юшки із зібраного дітьми щавлю. Найважче голод переносив Федір, у нього теж опухли ноги і він лежав на печі. Коли якось мама гукнула його з печі сьорбати юшку, він запропонував: «Мамо, а давайте будемо їсти собак».
На краю села жила вдова Харитина, яка в голодомор з’їла свою мертву дитину. Після голодомору вона зникла з села.
Сім’я Домчинських вижила вся. Вижила тому, що хлопці пасли череду, яка дивом уціліла, а за це їм давали якусь баночку молока і жменю кукурудзяного зерна. Вижили тому, що діти ходили в поле і крали молочні ще житні колоски, знаючи про закон «Про п’ять колосків». Вижили тому, що навіть у своєї тітки таємно рвали цибулиння на городі. Але найбільш вірогідно вижили тому, що в житті у найтяжку годину їм доля послала справжню людину.
Мотря з дітьми поверталася з Костянтинівки з «гробків», тобто з кладовища, де у свято давали за спомин душі. По дорозі додому зайшла у сільраду, де головою був Куделя. Він вислухав жінку, запитав, що із майна вони здали в колгосп (а здали вони сівалку і ще якийсь реманент), а потім виписав пуд борошна. Завдяки затірці і баланді, звареній з того борошна сім’я вижила.

ОХРЕМЕНКО ГАННА ТИХОНІВНА, 1914 р.н., жителька с. Благодатне
Народилася у 1914 році, проживала зі своєю родиною в селі Благодатне. Мати, Трунова Наталя Мойсеївна і сестра Зінаїда 1912 р.н. працювали в колгоспі «Шлях Леніна», робота була дуже тяжкою: перекидали зерно на току, в’язали снопи, скирдували солому. Той рік був гарний на врожай зернових, але його відразу із току відвозили на станцію і відправляли кудись вагонами. Людям на зароблений трудодень давали трохи зерна. Люди намагалися вкрасти. Кого впіймали, то судили за злочин.
Були створені бригади, які приходили на подвір’я і шукали заховане зерно, шукали залізними щупами, ними проштовхували землю, підлогу, скирти. Якщо находили щось, то забирали все до останньої зернини. Забирали й саморобні кам’яні млини, щоб люди не могли змолоти крупи. До такої бригади входили односельчани. Дехто з селян їхав до рідних у місто, залишаючи свої домівки. Ходила працювати в с. Семенівку, бо там краще годували людей. Тих хто не хотів іти працювати у колгосп, вивозили у поле під скирти і залишали там разом з дітьми. їх будинки забивали дошками, а майно забирали в колгосп. Найбільше страждали багатодітні сім’ї. Вимирали цілими сім’ями. Весною та літом стало жити краще, бо варили гарбуз, траву, ховрахів. Сім’я залишилася живою, бо всі були дорослі і заробляли зерно кожен для себе.

ПОГРІБНА СОФІЯ ФЕДОТІВНА, жителька смт Арбузинка:
«А мені згадався 1933-й… Тож таки був геноцид! Пів Сухої виморено голодом за одну весну. Сім’я Чмиря, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші-однокласники, що незрівняні успіхи виявили в математиці, – сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли і померли обоє.
Врожай був непоганий, але увесь намолочений хліб забирали під мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати… Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання…
Коли мені було 12 років, осудили за колоски мене маленьку на 5 років з тяжкими роботами. Мама пухла разом з сестрою і померла на моїх очах. Одне спасіння: миші наносили в нори запаси, землею обгортали їх в круглих кучках, а ми її уже розгортали зимою і забирали ці запаси…»

На знімку: восени 1932 року продзагони відбирали зерно і продовольство в селі  Ново-Красне Арбузинського району Одеської області.

http://www.mykolayiv-oda.gov.ua

Show Buttons
Hide Buttons