… А СЛАВА ТЕБЕ ЗНАЙДЕ Новости

Незабаром Южноукраїнськ відзначатиме  традиційне серпневе свято – День будівельника. Звичайно, тої урочистості й значимості для міста, як це було в період розквіту будівництва атомної станції і міста, сьогодні не буде. Сорок років тому зусиллями молодих, активних, цілеспрямованих людей піднеслись догори корпуси АЕС і поверхи міських будинків. А час взяв своє – ті, хто на своїх плечах винесли весь тягар будівництва, зараз на заслуженому відпочинку. Молодих будівничих в місті обмаль. Зараз навіть на виконання  будівельних робіт в Южноукраїнськ залучають робочих з інших міст і навіть райцентрів.

І, незважаючи на такі сучасні тенденції, маємо пригадати людей, які свого часу стали в авангарді боротьби за АЕС і місто, зуміли організувати трудові колективи для виконання державних завдань. Зараз вони шановані в місті ветерани, їх прізвища добре відомі южноукраїнцям. Але й сьогодні важливо пригадати ті буремні роки молодості, становлення в професії, досягнення певних успіхів у керівних органах, бажання всі свої  життєві надбання передати нащадкам… Так складається життя: від діда – до батька, від батька – до сина…

Редакція сайту «Новый Город» пропонує своїм читачам нову рубрику «…А СЛАВА ТЕБЕ ЗНАЙДЕ», яка буде висвітлювати сторінки життя наших співгромадян. Це своєрідний літопис життя наших славних ветеранів. Ми розраховуємо на те, що южноукраїнці візьмуться за перо (комп’ютер чи друкарську машинку) і повідають «Новому Городу», а з ним і численним читачам, свої сімейні історії життя.

Сьогодні до Вашої уваги – сімейна сповідь відомого в місті активіста, організатора, доброго сім’янина Василя Семеновича САНДУЛА.

«З часу мого народження пройшло майже 70 років. Час плине, як одна мить – а це ціле життя. І є в кожної людини миттєвості, про які вона пам’ятає все своє життя, а з миттєвостей і складається життєвий шлях.

Народився я в спекотний день 8 серпня 1947 року в  сім’ї молодих хліборобів в невеличкому селі (а можливо, й хуторі) Сметана. Невідомо, хто й коли дав йому таку назву, але, напевне, перші поселенці – переселенці зі Смоленщини, Чернігівської губернії, які обрали для життя цю місцину. Не довго думаючи, вони так назвали нове поселення, тому що за кілометр вже існувало село з такою ж назвою, але на території Доманівського району. Село було засноване в 1928 – 1929 роках і проіснувало до 80-х років двадцятого століття. Коротка його історія, але це знакове місце для моїх дідів і батьків, а також для мене, моїх братів і сестер. На давно вже недіючому кладовищі с. Сметана покояться останки моїх дідів Сандула Федора і Дмитракова Антона й інших близьких родичів.

Наші батьки побралися 17 жовтня 1943 року зовсім молодими (їм було по 18 років), прожили разом майже 60 років, тільки війна розлучила їх на два роки (з березня 1944 по липень 1946 року) і тільки смерть батька в червні 2003 року розлучила назавжди.

Наш батько Сандул Семен Федорович (1925 р.н.) з 30 березня 1944 року перебував у діючій армії, пройшов з боями Україну, Польщу, Німеччину, закінчив свою бойову діяльність 12 травня 1945 року в передмісті м. Прага, а після Перемоги проходив післявоєнну службу на території Чехії до 1946 року. А далі – мирне життя… З нашою мамою Варварою Антонівною  створили сім’ю, тяжко працювали. Головним принципом свого життя вважали створення  гідних умов для своїх дітей: для трьох хлопчиків -синочків і однієї доньки. Дітей  вони любили!

Дитинство моє та брата Володі повністю пройшло в селі Сметана, а у брата Валерія і сестри Лізи частково в селі Сметана і в селі Зелені Кошари.  І яке б воно не було – це був прекрасний період і мого життя, і життя моїх братів і сестри.

В школу я пішов в 1954 році, чотири класи закінчив в с. Сметана, а з 5-го по 8-й навчався в селі Зелені Кошари, це майже 6 км від Сметани. Сільські дітлахи йшли в школу з радістю, а закінчувався навчальний рік, поспішали на допомогу батькам поратись по господарству.  Також опановував знаннями в Кам’яномостівській середній школі, навчався в Одеському автодорожньому технікумі з 1963 по 1967  рік – одержав спеціальність «технік-механік». Приємно пригадати цю подію, адже в ці дні виповнюється рівно півстоліття, як Василь Сандул отримав свою першу, на той час дуже престижну, спеціальність. Однак скористатись свіжими «корочками» не встиг – з навчальної аудиторії довелось  крокувати до лав Радянської Армії. Це важлива складова життя молодої людини, яка загартовує характер, визначає життєві орієнтири, вчить швидко й правильно приймати рішення. Мені довелось проходити службу з 12 липня 1967 року, спочатку  в м. Котовську Одеської області, а з червня 1968 року по грудень 1969 року – в дивізіонній авторемонтній майстерні ракетної дивізії стратегічного призначення в далекому Забайкаллі, на ст. Ясна Читинської області.

В  грудні 1969 року звільнився в запас, а з березня 1970 року по серпень 1972 року працював в автобусному парку в м. Одеса і одночасно навчався в Одеському інституті народного господарства, спочатку на вечірньому, а потім на заочному відділеннях. В червня 1975 року отримав диплом про вищу освіту й кваліфікацію «економіст».

24 червня 1972 року в с. Зелені Кошари нам з Луньовою Валентиною наші батьки зіграли скромне весілля і з серпня 1972 року по грудень 1976 року наша молода сім’я проживала в місті Сніжне Донецької області. Валя працювала в дитячому садку методистом, а я – спочатку автослюсарем, а потім – економістом в автобусному парку 04117 м. Сніжне. Згодом отримав посаду інженера Сніжанського машинобудівного заводу – філії Запорізького авіадвигунобудівельного заводу, який на цей час зветься – «Мотор Січ».

18 липня 1974 року народився наш синок Рома.

Все складалось добре, в 1975 році я закінчив інститут, отримав спеціальність економіста і в цьому ж році в Арбузинському районі, біля села Костянтинівка, почалося грандіозне будівництво. Це відбувалось за 50 км від малої батьківщини Валентини і моєї, а на будівництві вже працював мій брат Володимир і брат Валі – Олександр.

Порадившись з Валентиною, вирішили повертатись до рідного краю. Оперативно отримали розрахунок, відправили свої пожитки на станцію Первомайськ і в кінці грудня 1976 року поїхали в невідоме майбутнє. Тоді ми й не розраховували на швидке  забезпечення дитячим садком, працевлаштування за спеціальністю, та й перспектива отримання житла була невідома.  Дружина влаштувалась методистом в першому дитячому садку нашого міста, в той час він був поруч з автомобільною дорогою Миколаїв – Умань, а мені запропонували посаду механіка в колективі автотранспортної бази Управління будівництва Південно-Української АЕС. Довелось звикати до  нових умов життя, замість пристойного одягу носити бушлат і кирзові чоботи, що так нагадувало про ще свіжі спогади про військову службу.

Маленького Рому довелось відвезти до дідуся Семена й бабусі Варвари, там він проходив школу сільського життя до березня 1977 року. Ми спочатку проживали у Валіного брата Олександра, а згодом поселились на квартирі по вул. Набережна, потім – у доброзичливої людини Клави Васильченко. Через півроку я перейшов працювати за фахом – в домобудівний комбінат, на посаду економіста. Нам запропонували нове житло в містечку з пересувних вагончиків,  яке біло облаштоване на місці,  де  сьогодні височить  споруда Храма Христа Спасителя.  9 січня 1979 року ми отримали постійне житло, квартиру на 7-му поверсі в будинку, який побудував ДБК. В колективі домобудівельників я працював до листопада 1979 року головою профкому.  Потім очолював Об’єднаний профком Управління будівництва ПУ АЕС, працював начальником кошторисного відділу, першим заступником Южно-Українського  міського голови, заступником директора монтажного управління ЮУ ТЕМ, яке змонтувало  всі турбоагрегати  атомної станції. На заслужений відпочинок оформлений з посади  директора філії комерційного банку «Зевс» ( БІГ Енергія), де я працював до квітня 2008 року.

Для мене велика честь бути в гущі подій, брати участь у будівництві і атомної станції, і міста. Це найвища нагорода для мене, моєї дружини і для тисяч таких, як ми, молодих на той час людей. На наших очах виросло місто, побудований енергокомплекс. За цей час наш синок Рома закінчив школу, інститут радіоелектроніки в Харкові, працює на ЮУ АЕС майже 21 рік. Рома створив сім’ю в лютому 2001 р з Мелузовою Оленою, яка народилася в місті енергетиків, разом виховують двох доньок – Анастасію (12 років) і Ксенію (4 роки), які радують не тільки своїх батьків, а й нас з Валентиною. Це  наша сім’я – моя сім’я.

Пролетіли літа. Вже пішли у вічність наші батьки. На кладовищі в с. Зелені Кошари упокоїлись мої батьки – Сандул  Семен і Варвара, батько Валі – Луньов Петро, а на Южноукраїнському – Луньова Ганна – мати Валі. На жаль, в наших рядах вже немає брата Валі – Володимира, і мого брата Володимира, його дружини. Але наш рід продовжують наші діти, онуки.

Зараз рід Сандула Семена, який налічує 24 особи, ввійшов у буремне 21 століття. Ми й не відчули, як літа пролетіли і треба підбивати підсумки.

На наше життя, моє і Валентини, наших дітей, Роми і Олени, випав час народитися й жити в Радянському Союзі, а потім – в незалежній Україні. Довелось пережити і розруху, і гіперінфляцію, і незрозуміле для нас ведення економіки, споглядати на нестабільність в державі, боротьбу кланів, зовнішній вплив на Україну і її народ. Україну роздирають чвари чиновників-хабарників, корупціонерів, але й сусідня держава не така вже й дружня до нашої України.

Я бачу майбутнє своєї сім’ї у вільній, незалежній сильній Україні, майбутнє сім’ї нашого сина, сімей наших братів і сестри, а для нас з Валентиною – спокійну старість, яка підкралась несподівано швидко. Головне – це мир,  за який віддали життя воїни тої  далекої війни 1941-1945 рр. і закінчення сучасної війни на сході України, де також вже нове покоління відстоює цілісність і незалежність України.

Хай всім  щастить, мирного неба Україні та всім громадянам нашої держави».

 Редакція сайту «Новий Город»  щиро вітає Василя Семеновича Сандула з 70-річчям з дня народження. Зичимо щастя, здоров’я, довголіття, всіх земних благ!