18 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПІВДЕННОГО БУГУ Общество и время

ЗАПОРОЗЬКИЙ ГАРД – НАЦІОНАЛЬНА ПАМ’ЯТКА ЧИ НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА АТЛАНТИДА?

Міністерство культури і туризму України у квітні 2006 р. взяло під державну охорону пам’ятку “Історичний ландшафт центру Бугогардівської паланки Війська Запорозького”. Це комплексний об’єкт, у якому органічно поєдналися визначне місце, унікальний ландшафт, рідкісна флора і фауна, численні пам’ятки археології, історії та культури. Тепер в Інституті пам’яткоохоронних досліджень Міністерства опрацьовано документи, зокрема паспорт пам’ятки, для внесення її до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення. Попередньо міжвідомча група фахівців обстежила пам’ятку в натурі.

Пам’ятка міститься в долішній течії Південного Бугу (давня українська назва – Бог) і включає каньйон річки з геологічними утвореннями обох берегів, прилеглими плакорами, балками, прирічковими терасами, островами, порогами, скелями, пам’ятками археології, пам’ятними знаками і об’єктами архітектури в районі села Богданівки Доманівського району, селища міського типу Костянтинівки й міста Южноукраїнська Арбузинського району Миколаївської області – у межах від поромної переправи між Костянтинівкою і Богданівкою до колишнього гирла річки Сухий Ташлик, де нині розташовані об’єкти Ташлицької гідроакумулюючої електростанції (ГАЕС) (лівий берег), і балки Лідиної (Зінцевої) (правий берег).

Нині пам’ятка є частиною регіонального ландшафтного парку „Гранітно-степове Побужжя”, створеного в 1994 році за рішенням Миколаївської обласної ради. Парк і пам’ятка – важливі природоохоронні, рекреаційні й екскурсійно-туристичні об’єкти. Місцевість здавна служить потребам тренування національних збірних команд України з водного слалому й скелелазіння.

У межах пам’ятки розташовані й археологічно досліджені численні стоянки й поселення доби неоліту, енеоліту, бронзи, раннього середньовіччя (загалом локалізовано більше як 20 археологічних пам’яток).

У XVII-XVIII століттях у цій місцевості, що називалася Запорозьким Ґардом, був адміністративний центр Бугоґардівської паланки (військово-територіальної одиниці) Запорозької Січі – найбільшої і найбагатшої серед паланок Війська Запорозького. Тут, на кордоні з Турецькою османською імперією, на шляхах до Молдавії, Болгарії, Греції, загарбаних Туреччиною, а також Польщі та інших країн, на переправі через Бог стояла козацька сторожа на чолі з полковником, діяла митниця Запорозької Січі, існувати численні козацькі хутори-зимівники, риболовецькі гарди тощо.

Запорозький Гард неодноразово згадується в історичних джерелах часів визвольних воєн українського народу XVII і гайдамацького руху XVIII століття. У Гарді бували гетьман України Пилип Орлик, славнозвісні кошові отамани Запорозької Січі Іван Сірко, Кость Гордієнко, Петро Калнишевський, ватажок Гайдамаччини Максим Залізняк та інші козацькі зверхники. У Гарді традиційно збиралися комісії, що розглядали прикордонні й майнові суперечки між Запорозькою Січчю, Туреччиною, Кримом, Польщею.

Після знищення російським царатом 1775 року Запорозької Січі землі Бугоґардівської паланки перейшли до найвищих сановників Російської імперії, великих поміщиків і промисловців. Згодом тут по берегах Богу виникли хутори, села й слободи, зокрема Костянтинівка та Богданівка, у яких селилися нащадки запорозьких козаків і селяни з різних місцевостей України.

Перші писемні звістки про цей край знаходимо в працях давньогрецького історика й географа Геродота. Мандруючи в 455-445 роках до н. є. країнами Стародавнього світу, він побував у Північному Над-чорномор’ї, що тоді належало до володінь Скіфії. У четвертій книзі Геродотових „Історій” („Мельпомена”), присвяченій описові військового походу перського царя Дарія І Гістаспа на Скіфію (512 р. до н. е.), подано докладні відомості про Скіфію, її природу, людність, вірування, звичаї, легенди. Головною річкою Скіфії Геродот називає Бористен (Дніпро). Серед річок Скіфії він вирізняє також загадковий для нинішнього читача Гіпаній (Гіпаніс):

„Третя річка – це Гіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні. І правильно називають це озеро матір’ю Гіпанію. Отже, з нього витікає ріка Гіпаній і на відстані п’яти днів шляху в ньому ще небагато води і його вода солодка, але після того на відстані чотирьох днів шляху від моря його вода стає дуже гіркою. Це тому, що в нього вливається одне гірке джерело, яке хоч і зовсім мале, але дуже гірке і його вода змішується з водою Гіпанію, що є великою річкою серед малих…”

Як з’ясував академік Б. Рибаков, під назвою Гіпаній Геродот поєднав три річки: Гірський Тікич, притоку Південного Бугу Синюху (Гірка Вода) й відтинок Південного Бугу від теперішнього Миколаєва до Первомайська.

У межиріччі Бористену й Гіпанію в краю Ексампай (по-грецькому – Священні Шляхи) Геродот оглянув велетенський священний мідний казан, встановлений за скіфського царя Аріанта. На думку Б. Рибакова, це була місцевість, де Синюха впадає до Південного Бугу.

Обстеження й опис старожитностей Запорозького Ґарду започаткували в XIX столітті А. Скальковський, Д. Яворницький та інші дослідники. Зокрема Д. Яворницький ще бачив на одній зі скель каньйону, при крутому завороті Південного Бугу, гігантське зображення-петрогліф п’ятипалої п’ясті людини, що наче попереджала мандрівця про загрозу. До наших часів ця пам’ятка не дійшла.

Дослідження Запорозького Ґарду продовжили в XX столітті численні археологічні експедиції українських вчених. Вони засвідчили глибоку давність і безперервність залюдненості теренів краю і безпосередньо пам’ятки.

Каньйон Південного Бугу в межах пам’ятки належить до наймальовничіших порожистих ділянок долішньої течії річки. Прорізуючи гірські гранітні породи, річище пролягає в глибокій долині, має звивисту течію, перетинається низкою островів і кількома лавами порогів. На ділянці від поромної переправи між Костянтинівкою і Богданівкою до гирла Сухого Ташлику й балки Лідиної (Зінцевої) річище змінює напрямок течії майже під кутом 90°. Перепад рівнів води досягає тут 20,0 м. Ширина річища істотно звужується: неподалік поромної переправи вона становить 220 м, навпроти Южноукраїнська – 140 м, біля гирла Сухого Ташлику й балки Лідиної (Сокурової) – 90 м. Загальна довжина річища Південного Бугу в межах пам’ятки – 5,5 км, а площа її, включаючи акваторію річки, перевищує 500 га.

Урвисті береги каньйону, складені з гранітів, підносяться над рівнем річки на 50 – 60 м, зверху вони переходять у плакори зі скупченнями обвітрених скель і каменів. На периферії починаються хвилясті степові ландшафти.

Скелясті острови з наносними ділянками, пороги й річкові скелі розділяють річище на окремі потічки й протоки. Біля підніжжя берегів туляться вузькі прирічкові тераси, утворені наносними ґрунтами. Береги каньйону прорізують глибокі балки, по дну яких течуть струмки джерельної води.

Річкові острови в межах пам’ятки мають назви – Малий і Великий, а невеликі острови навпроти Костянтинівки й Южноукраїнська – безіменні. У нижній частині каньйону неподалік колишнього гирла Сухого Ташлику лежить острів Клепаний (давня назва – Гардовий), на якому за часів Січі була паланкова Покровська церква.

Назви місцевих балок: на правому березі – Богданівська (південно-східна околиця Богданівки; ще одна Богданівська є неподалік Костянтинівської ГЕС), Нестеренкова, Сокурова (Осокорова, Ґардова) – навпроти острова Клепаного (Ґардового), Лідина (Зінцева) – у нижній частині каньйону; на лівому березі – Золотарка (біля берегової смуги Костянтинівки), Миколина, Подорожинська, Безіменна, Клепана, Паланкова (значно зруйнована спорудами Ташлицької ГАЕС).

Визначні ландшафтні й історичні об’єкти пам’ятки – скелі Брама, Сова і Пугач на лівому березі, в нижній частині каньйону. Скеля Пугач позначена, зокрема, на плані Запорозького Ґарду 1745 року.

Унікальний ландшафт пам’ятки зумовлений її розміщенням у степовій посушливій, дуже піднятій ландшафтній зоні між Південно-Подільською і Південно-Придніпровською височинними областями.

Головні фізико-географічні особливості місцевості – розташування на бузько-дніпровському геоморфологічному рівні, належність до Українського щита, абсолютні відмітки якого сягають 100 – 200 м; докембрійські породи, що беруть участь в утворенні ландшафтів; ділянки річкових долин і балок, глибоко врізані в поверхню докембрійського фундаменту; скельні відслонення в долинах річок і в давніх балках; вузькі каньйоноподібні ділянки.

Флора пам’ятки й ландшафтного парку налічує близько 900 видів рослин, 26 з них занесено до Червоної книги України, а 4 – до Європейського червоного списку. Крім степових, лучних, лісових і скельних видів тут є багато надбузьких і надчорноморських ендеміків і реліктів різних епох. Це, зокрема, мерингія бузька, що росте на прямовисних скелях каньйону, смілка бузька, гвоздика бузька, вишня Клокова та інші. Тут існують основні популяції цих рослин.

В умовах суцільної розораності навколишніх земель ландшафтний парк і каньйон Південного Бугу являють собою останній резерват для багатьох видів комах і тварин. Комах налічується близько 9 тисяч видів, 51 з них занесено до Червоної книги України. Фауну хребетних тварин представляють близько 300 видів, 46 з яких перебувають під охороною держави.

Завдяки усім зазначеним характеристикам пам’ятка становить виняткову історичну й культурну цінність не лише для України, а й міжнародної спільноти і заслуговує на включення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України й Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тим часом у зв’язку з відновленням робіт щодо спорудження Ташлицької ГАЕС і розширенням для її потреб Олександрівського водосховища над унікальним ландшафом, визначними місцями, археологічними пам’ятками, рідкісними видами флори і фауни нависла загроза затоплення, тобто цілковитого знищення. Крім того, можливе й радіоактивне забруднення Південного Бугу – основного джерела водопостачання Миколаївського регіону. Затоплення унікальних об’єктів нещодавно почалося. Тож уже в незалежній Україні маємо рецидив лихої пам’яті радянської практики 1930 -1960-х років, коли під воду було безжально пущено численні пам’ятки нашої природи, історії та культури.

Чи не стане Ґард ще однією рукотворною українською Атлантидою?

Володимир Ленченко

Джерело: Пам’ятки України, 2006 р., № 3, с. 106 – 108.

Show Buttons
Hide Buttons