ЭНЕРГИЯ ТЫСЯЧ СЕРДЕЦ – 4

Электронная книга воспоминаний

МИ ВДЯЧНІ ЇМ ЗА МІСТО І АЕС

Менше місяця залишилось до 40 – річчя від дня початку будівництва  Южно-Української АЕС і її міста – супутника.

Сьогодні  редакція сайта «Новый Город» пропонує своїм читачам пригадати ті буремні дні весни 1975 року і вшанувати людей,  під керівництвом яких збудовано потужний енергетичний комплекс і сучасне місто енергетиків.

 Володимир ФУКС. ТРУДИ І ДНІ

 Фукс Володимир Павлович, генеральний директор Відокремленого підрозділу «Южно-Українська АЕС» Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (1976-1998), громадський діяч, депутат Миколаївської обласної ради.

Рік, місце народження: 6 липня 1929 року, Новосибірськ.

Освіта: Томський політехнічний інститут ім. С. М. Кірова – інженер- енергетик.

Кар’єра: Сибірський хімічний комбінат (м. Томськ-7) – черговий інженер, начальник цеху, начальник електростанції.

Ленінградська атомна станція (м. Сосновий Бор) – заступник головного інженера.

Южно-Українська АЕС (с. Костянтинівка Арбузинського району) – директор АЕС, що будувалася, директор «Южно-Української АЕС» Всесоюзного промислового об’єднання з атомної енергетики «Союзатоменерго» Міненерго СРСР, директор «Южно-Української АЕС», генеральний директор Виробничого об’єднання «Южно-Українська АЕС» – директор «Южно-Української АЕС», генеральний директор ВП «Южно-Українська АЕС» НАЕК «Енергоатом».

Голова ради директорів (й один з ініціаторів концерну) «Укратоменергопром».

Голова ядерного товариства СНД (після академіка Веліхова).

Консультант Національної ради безпеки та оборони України з питань розвитку атомної енергетики. Член правління, керівник експертно-консультативної ради Національної атомної енергогенеруючої компанії України НАЕК «Енергоатом».

Громадська діяльність: голова Московського регіонального центру Всесвітнього атомного товариства АЕС (центрів у світі чотири – в Парижі, Атланті, Токіо і в Москві);

в 2010 році був обраний віце-президентом Українського ядерного товариства і головою Української організації ветеранів атомної енергетики; неодноразово обирався депутатом Арбузинської районної, Южноукраїнської міської та Миколаївської обласної рад, членом виконавчого комітету Южноукраїнсько міськради; працював у складі ради старійшин при голові облдержадміністрації.

Відзнаки: два ордени Трудового Червоного Прапора, ордени «Знак пошани», «За заслуги» ІІІ ступеня, орден Дружби (Російська Федерація). Медалі: «За трудову доблесть», «За доблесний труд». Почесна грамота Верховної Ради України. Золотий нагрудний знак Міжнародної програми «Ertsmaiker». Іменний годинник від Президента України Л. Д. Кучми (2001).

Звання: Заслужений енергетик СРСР, Заслужений енергетик України, Відмінник атомної енергетики України, Заслужений працівник Южно-Української АЕС, Почесний громадянин міста Южноукраїнська.

 Істинно велика та людина, яка зуміла оволодіти своїм часом.

 Гесіод (VІІІ-VІІ ст. до н. е.), древньогрецький поет і мислитель,

 автор навічної поеми «Труди і дні»

Слово про людину, ім’я якої ще за життя ввійшло в анали всесвітньої історії.

Якщо талант, як стверджують, повинен мати свій конкретний, «персональний» час, то Володимир Фукс і його, тобто наш з вами час, епоха наша невід’ємні. Кому тут більше пощастило – йому чи нам, його сучасникам? Мабуть, обом. Нам, нині сущим, – одним уже тим, що з-поміж нас живе ця даровитість. Вона збагачує духовно й щедро і служить гідним прикладом у цей непевний, жорсткий час. А Володимирові Фуксу – тим, що випало йому творити саме в цей немилостивий, а, проте, родючий, благодатний для його таланту час. І, попри усілякі труднощі і скруту у своїх трудах і днях, бути справжньою людиною свого часу.

Факт – рідкісний. Видатні здібності – від матінки – природи. Однак, щоб заяскріти, одного таланту недостатньо. Потрібен його час, його епоха. І ними треба вміти ще й оволодіти, знати їх і збагатити, надати сенсу. Хто зна, можливо, саме через це нестикування – хисту і його доби – у наш вік так мало даровитостей. «Знай час!» – підказують філософи. І мають рацію. Одні таланти об’являються на небосхилі надто рано і, вчасно не розквітнувши, згасають. Другі ж показуються у сузір’ї обдарованих запізно, «пропускаючи» свій, «персональний» час. А справжньому талантові своя епоха до снаги – якою б суперечливою і проблематичною вона не була. Цей рідкісний, щасливий збіг – в улюбленця долі Володимира Павловича Фукса. Ні часті, воістину калейдоскопічні зміни влади, а то й суспільного ладу, ні різні інтонації в політиці стосовно атомної енергетики – ніщо й ні разу не позначилося на його життєвих принципах і його вірності обраній справі, на своїй, майже недоступній колись, хоча і небезпечній, а на сьогодні вже непопулярній професії атомника. Володимирові Фуксу природа щедро відпустила аж два дари – інженера – енергетика й управлінця, менеджера, як тепер його називають.

***

Зірки і терни цієї непересічної постаті – що повний і достеменний літопис розвитку атомної енергетики Радянського Союзу. А з 91-го – і суверенної незалежної України. Факт – історичний. І – унікальний. Бо чи й знайдеться на зламі двох епох ще бодай хтось, чиї труди і дні, всі, до останку, віддані одним – одній обраниці – атомній енергетиці?! І чи є ще хтось, як він, так вірний їй?! Мов коханій жінці. Та ще сьогодні, коли наш мирний атом позбувся репутації справді мирного. Технократ і прагматик, здатний мислити і діяти в екстремальних ситуаціях, Володимир Фукс, як на мене, схильний до романтики масштабних, значущих проектів. Будівництво й експлуатація атомних електростанцій, мабуть, у самій природі цього високого і худорлявого, дуже схожого на директора сільської школи чоловіка. Сім ядерних енергетичних блоків, від найпростішого до більш сучасного, складного, – «персонально» за Володимиром Павловичем Фуксом. Три з них (усі три) – на Южно-Українській атомній станції. На жодному з семи не сталося (і дай Господе, аби й не сталося!) фатального збою. При тому, що будувалися й експлуатувалися вони уперше і непросто. І, певна річ, без права на помилку, адже ціна їй – життя людей, планети, світу.

***

Щоб зрозуміти людину, кажуть, треба глянути на світ її очима. Гляньмо й ми на нього – очима Володимира Павловича Фукса. Себе він бачив інженером – енергетиком. Рідний йому, тоді ще молодий Новосибірськ, як і тодішній Радянський Союз, жив електрифікацією. Вважалося, що електрика стане тим локомотивом, завдяки якому зросте й зміцніє ще слабке тоді народне господарство. Вибір упав на Томський політехнічний інститут імені Сергія Кірова. А по закінченні, 52-го, – на Сибірський (у Томську-7) хімічний комбінат. На цілих півтора десятка літ. Інженером. Начальником цеху. Началь- ником електростанції. Світ, у якому жив, був незвіданим для нього і цікавим. Тільки- тільки зродився, поки що у кресленнях, проектний образ першої атомної станції. Із водно-графітним ядерним реактором електричною потужністю 5 МВт. Зведена у місті Обнінську Калузької області, станція дала свій перший у Союзі електричний струм 54-го. І в Томську-7, за участю Володимира Фукса, з того ж таки року, починає зводитися атомний реактор. Перший у СРСР – ураново – графітний. Початкову електропотужність 100 МВт поступово збільшують і виводять на позначку 600 МВт. Сибірська атомна електростанція виросла в одну із найпотужніших у тодішньому Союзі.

Для Володимира Павловича Фукса ця станція була ще однією сходинкою у практичному освоєнні атомної енергетики, що базувалася на інженерних засобах безпеки. Надійна система вентиляції і захисту від радіації, надійний, ефективний контроль, створення довкола атомної станції спеціальної зони – все це, та й багато чого іншого стало у пригоді при спорудженні й експлуатації Южно-Української АЕС. До неї тоді було ще дев’ять років.

З 67-го до серпня 76-го Володимир Павлович – на Ленінградській атомній станції, що в місті Сосновий Бор, заступником головного інженера. Добре знаного й авторитетного атомника, 38-ми років, сюди поштиво запросили. Тут Володимир Фукс увів два «свої», «персональні» атомні енергетичні блоки.

***

9 серпня 76-го – перша і поки що чиста сторінка нового етапу в трудовому літописі Володимира Фукса. Першого директора Южно-Української атомної станції. Він її збудував. І він увів її в експлуатацію. У Москві, в ЦеКа, розказував, поставили перед ним завдання – на півдні України «осваивать» атомну енергетику. На той час, з 70-го, в Україні зводилась перша АЕС – Чорнобильська. А з 73-го – Рівненська. На черзі були Запорізька і Хмельницька.

Кількатомний бестселлер – літопис «Энергия тысяч сердец», за авторства відомого й талановитого, воістину заслуженого журналіста Анатолія Ненька, якому автор висловлює свою щиру дяку, розповідає: надбузьке село Костянтинівка, де зводилась Южно-Українська АЕС, перетворилося у своєрідний готель для першопрохідників.

«Они селились в отдельных усадьбах, занимали свободные площади, любезно предоставленные сельскими жителями. В районе паромной переправы образовалось целое строительное имение, где на разных уровнях от реки называлось этажами. В сельских домах размещались руководители, мастера, прорабы и рабочие. Большую часть суток, и в будни, и в выходные, они отдавали стройке и только поздно ночью возвращались в свои «апартаменты», чтобы немного вздремнуть перед новым трудовым днем… Специальные машины, оборудованные для перевозки людей, ежедневно привозили рабочих на строительную площадку из Ивановки, Семеновки, Александровки, Благодатного и других сел…».

Володимир Павлович Фукс, як і всі, жив по-спартанськи, без сім’ї. За робочий кабінет йому правив вагончик, завжди людний, аж до пізньої ночі. Хроніка будівництва й експлуатації Южно-Української атомної станції, без перебільшення, героїчна. 9 вересня 1976 року. За наказом Володимира Фукса в підмурок першого ядерного енергоблока майбутньої АЕС укладається перший кубометр цементу. 22 грудня 1982 року. Республіканська газета «Радянська Україна» повідомляє: «…Атомну станцію готували до пуску шість років. Останніми днями всі бачили: енергоблок практично готовий до навантаження. Турбіна вже багато годин відпрацювала в режимі холостого ходу… Час плинув швидко. Ось і 22 година 50 хвилин. Усі завмерли біля приладів. Синхронізатор показав, що фази працюючого генератора й системи зближуються. Ось вони на одному рівні, мить – і автоматика ввімкнула генератор в електричну систему. Розпочався відлік першим кіловатам…»

«Энергоблок в сжатые сроки опробован, освоен и выведен на проектный режим мощности, – зазначав згодом Володимир Фукс на сторінках обласної газети «Южная правда». – Много образцов основного энергетического оборудования, которое внедря- лось на ЮУ АЭС, не знала еще не только отечественная, но и зарубежная практика атомного строительства… Успешное освоение Южноукраинского «миллионника» имеет большое значение. С включением его в Единую энергосистему страны, с выходом на проектный режим эксплуатации снабжение энергоемких предприятий Украины, в том числе и Николаевской области, значительно улучшилось».

6 січня 1985 року. В експлуатацію введено другий атомний енергоблок… 20 вересня 1989 року – третій. І останній. Усі три енергоблоки – мільйонною потужністю кожний. Та були й драматичні дні. Змінити бодай щось у проектній документації будівництва атомної станції, та ще вже прийнятій замовником, було практично майже неможливо. Не кажучи про те, що це збивало з графіка робіт, за яким суворо стежила офіційна Москва. А тут – несподівана осічка.

Автомобільну трасу, яка б зв’язала центральну Україну з південною і Кримом, проектувальники «пустили» через плотину ставка-охолоджувача. Дотримайся того проекту – і з рухом на тій трасі, і з прокладкою комунікацій до Южноукраїнська, що зводився разом з АЕС, з’явилися б суттєві неув’язки. Володимир Фукс запропонував перекинути через ставок-охолоджувач залізобетонний міст. Цей міст, який відтоді у народі називають мостом Фукса, до сьогодні – єдино правильне й оптимальне інженерне рішення.

Драматичним було й будівництво третього енергоблока. Ядерно – енергетична установка нового типу з реактором ВВЕР-1000 вимагала нового підходу до його спорудження. А тут – Чорнобильська трагедія. Южноукраїнців Чорнобиль змусив переглянути на своїй АЕС і без того жорсткі заходи радіаційної безпеки.

***

Біль Чорнобиля… Одним його подихом змело довіру й віру в мирний атом. А людство поділилося на тих, хто «за» і «проти» атомної енергетики. «Не треба заперечувати атомних станцій, а слід зробити їх більш надійними…», – цю свою точку зору Володимир Фукс висловив тоді на сторінках обласної газети «Радянське (Рідне) Прибужжя». «Альтернативи атомній енергетиці немає. Як немає й сумніву в її економічній доцільності», – підтвердив він свою позицію у нашій з ним розмові. Іншими словами: ви- кидаючи полову, не викиньте й зерно! Жорсткий, непримиренний спір навколо атомних електростанцій, та ще за атомної катастрофи в Японії, сягнув сьогодні апогею. Не вщухне він, мабуть, і за сто, й за двісті років. На шальки вагів одні кладуть фінанси й вигоду. Інші – людське життя… А в металевій капсулі, замурованій у бетонний остов першого енергоблока Южно-Української АЕС, очікує на свій час листовне Звернення її трудівників до потомків третього тисячоліття. Якою буде їхня думка про ядерну енергетику? Схиляюся до думки – виключно такою, яку обстоював і обстоює Володимир Павлович Фукс.

***

Багато б я дала за те, щоб зазирнути в список (якщо він є) тих, з чиєї особистої й прямої, а то й побічної вини будь-де і будь-коли на атомних електростанціях сталися фатальні збої. Недогляд, прорахунки – «людського фактора». «Все, що може зламатися, рано чи пізно зламається. Все, що не може зламатися, – теж зламається» – старе й улюблене прислів’я фізиків – експериментаторів. Прийняти їхній жарт як догму навряд чи можна. Все, що ламається, будується людиною. А те, що будується й експлуатується, – сфера суто особистої моральної відповідальності. Пригадується березневий, 77-го, землетрус у Румунії, Болгарії, Молдавії. Підземні поштовхи на промисловому майданчику Южно-Української АЕС, що будувалася, були слабкі – всього три бали за шкалою Ріхтера. Причини перейматись землетрусом, здавалось, не було. Запас сейсмічної стійкості будівельних конструкцій об’єктів атомної станції і першого енергоблока були цілком достатні. Та Володимир Фукс – у Міненерго СРСР. Із вимогою призупинити будівництво АЕС і провести додаткове сейсмологічне обстеження всієї території будівництва атомної станції. Всі українські АЕС, за наказом Міненерго, були тоді ж зупинені. А з додатковим обстеженням території Южно-Української АЕС Москва затялася. Поступилася за його впертих й аргументованих наполягань.

«Ми провели тоді ґрунтовне сейсмологічне обстеження, – розповідає Володимир Павлович. – Працювала спеціальна експедиція, до речі, єдина тоді в Радянському Союзі. Дослідила кожний міліметр території. Роботою керував Інститут фізики землі Академії наук СРСР за пильної уваги президента Академії Анатолія Петровича Александрова».

Висновок тієї експедиції: підстав хвилюватись щодо землетрусів не було. Та, за наполягання Володимира Павловича, будівельні конструкції, обладнання – все на об’єктах будівництва першого енергоблока набуло високої сейсмостійкості. За цим же принципом було розроблено проекти усіх трьох атомних енергоблоків. І те, що, на думку вчених, усі вони відповідають міжнародним нормам радіаційної безпеки, – заслуга Володимира Павловича Фукса.

***

Щастя – коли твої труди і дні більші, ніж твоє ім’я. Часто запитую себе: а що, коли б у списку тих, кому у всі часи, ім’ям народу України, вручалися високі нагороди, залишити лише справдешніх, істинних, удостоєних відзнак за реальний внесок? А викреслити з того списку героїв штучних. Тих, хто у потрібний, на їх думку, час опинився під рукою, яка аж надто щедро роздавала державні «слоники», – медалі, ордени, зірки, значки і знаки… Кому – із особистої симпатії, кому – за вірнопідданість. Тоді б і список істинних героїв був би куцим і в ньому, впевнена, стояло б прізвище людини, чиї труди і дні цілком тотожні її імені.

Не чула, аби хтось на людях бачив Фукса у парадному костюмі, з повним «іконостасом» нагород. Він їх не носить. Зокрема Золотий нагрудний знак «Ertsmaiker». Міжнародну відзнаку Южно-Українській АЕС і її директору – людині, яка визначає обличчя планети. За мудрість і гнучкість політики управління. За розвиток і збереження інтелектуально-кадрового потенціалу атомної станції в період переходу до ринкової економіки. Значення золотій відзнаці Володимир Павлович не надає.

«Для мене більш важливе те, – говорить він, – що і як я зробив. Сподіваюсь, що соромитись мені не доведеться».

***

«Немає країн слабкорозвинених, – казав один із класиків управлінської політики Пітер Друкер. – Є слабкокеровані». Думка ж така: основа всього – людина, її життя і діяльність. Тож як управляти цим геніальним капіталом – людьми? Ніхто й ніде тоді не вчився культурі управління. А щоб управляти, слід знати, як це робиться. І – розуміти, що треба робити.

У Володимира Фукса, за його директорства на Южно-Українській АЕС (із серпня 76-го по березень 98-го, незадовго до його 70-річчя) склалися свої управлінські принципи. Ось вони: добрий управлінець ефективніший за жорсткого, він краще організує, проконтролює, передбачить.

«Коли виникає якась проблема, – ділиться він своїм досвідом, – керівнику треба йти до людей, до спеціалістів. І йти саме туди, де якраз щось і трапилось, ускладнилось. Так набувається досвід, взаємне довір’я директора і колективу. Ти навіч бачиш реальну обстановку, отримуєш від людей живу інформацію, спілкуєшся з ними. Людей треба ша- нувати, прислухатися до їх думок».

Усе вирішує інтелектуально – кадровий потенціал. Освіту, професійну підготовку спеціалістів, особливо основного профілю, Володимир Павлович зробив пріоритетною соціальною сферою. І цей його державницький підхід був зрозумілий і виправданий: грамотний, кваліфікований персонал – одна із складових економіки і безпеки атомної станції. Тут учились абсолютно всі, навіть з інститутськими дипломами. Як правило, атестувалися. Кадри готував не тільки свій навчально-тренувальний центр. Атомники вчились на одній з найкращих АЕС – Нововоронезькій. З розпадом Радянського Союзу Южно – Українська атомна електростанція зазнала надзвичайних втрат грамотних, досвідчених спеціалістів. Болюче безгрошів’я, неплатежі за спожиту електрику, борги по заробітній платі… І, головне, – відсутність колишніх централізованих поставок, чіткого і системного супроводу експлуатації АЕС – усе це і ще багато іншого, вкрай важливого змусило людей податися десь – інде на заробітки. Важко, і не відразу, та все ж здолали  кадровий відтік. І безперервно готували сучасних спеціалістів.

«Творці атомної станції і персонал повинні жити в хороших умовах». Так говорив Володимир Фукс. І робив усе для гідного й облаштованого життя людей. На атомній станції, у місті атомників – Южноукраїнську. Було, що на нараді в Кремлі Володимир Фукс з трибуни поскаржився на проблеми фінансування будівництва житла й об’єктів соцкультпобуту для атомників. Присутній на нараді Президент СРСР Михайло Горбачов одразу ж звернув на це увагу урядовців, дав їм відповідну вказівку.

***

Володимир Павлович Фукс, як на мене, – людська загадка. Навіть при тому, що знайома з ним зо два десятки літ. Бачимось зрідка. Здебільшого у кабінетах обласної ради. Володимир Павлович – незмінний депутат обласного самоврядного органу в усі роки незалежної України, та й ще задовго до цього – така постійна і поштива довіра атомників, жителів Арбузинського району цій людині. Як правило, він очолює якусь постійну комісію облради. На цей раз, як і минулого, – комісію з питань промислової політики, транспорту, зв’язку та енергетики. На часі в ній, окрім іншого, – поліпшення стану міст і сіл, розташованих у зоні спостереження навкруг Южно-Української АЕС.

Світло, яке носить у собі Володимир Павлович, гріє всіх: і в Южноукраїнську, де він постійно живе, і в Миколаєві, куди їздить не тільки в депутатських справах. Якось випало вмовити його розповісти про себе. Він витратив на це хвилин п’ятнадцять. Вибачився: за хвилину в нього зустріч з губернатором – в надії на підтримку в будівництві об’єктів соціальної інфраструктури Южноукраїнська.

У свої солідні літа Володимир Павлович вміє бути молодим, цікавим, енергійним. Секрет? Мабуть, у вірності собі самому. Бо коли людина в своїх трудах і днях ні в чому і ні за що не зраджує самій собі, їй, вірю, служать всі. Навіть зірки і Сонце. А що він сам про це? Улюблений афоризм Володимира Фукса: «Треба знати, що не можна робити. І треба знати, що можна і треба робити і не можна не робити».

Помітили? Жодного прикметника! Одні дієслова: «знати», «робити»…

Надія БОНДАРЧУК , «Рідне Прибужжя», 11 липня 2011 року (www. rp.mk.ua)

 Григорій СОСЄДЕНКО. ЖИТТЯ ДЛЯ ЛЮДЕЙ

Сосєденко Григорій Васильович в 1975 році очолив будівництво об’єктів енергетичного комплексу і, зокрема, атомної станції на посаді начальника Управління будівництва «Южно-Української АЕС» тресту «Донбасенергобуд» Міненерго СРСР.

 Г.В. Сосєденко народився 22 вересня 1934 року в селі Іскра Великоновосільківського району Донецької області.

Освіта: вища, закінчив Харківський автодорожній інститут у 1958 році за спеціальністю інженер — механік.

Кар’єра: інженер — технолог конструкторського бюро котельно-механічного заводу; головний інженер Старобешівської ДРЕС (державна районна електрична станція); начальник автобази; заступник начальника, начальник Криворізької ДРЕС — 2 .

17 березня 1975 року наказом Міністра енергетики та електрифікації СРСР був призначений начальником управління будівництва Южно-Української АЕС; з вересня 1987 року – керуючий трестом «Донбасенергобуд».

Нагороди: ордени: «Жовтневої революції» (1984), «Трудового Красного Знамени» (1974); медалями: «За трудовую доблесть» (1971), «Ветеран праці» (1984), знак «Почесний енергетик СРСР» (1982).

“Почесний громадянин міста Южноукраїнськ”.

Помер 12.04.2013.

***

За його плечима був багаторічний досвід роботи на відповідальних посадах. Головний девіз для нього, як керівника — вимогливість у поєднанні з довірою і підтримкою, опорою на людину праці .

Талановитий організатор, професійно грамотний, мав великий досвід керівництва будівництвом об’єктів енергетики, відповідальний, чесний керівник.

Сосєденко Григорій Васильович зміг в найкоротші терміни розгорнути будівництво унікальної споруди в степу за відсутності інфраструктури для будівництва. Організаторські здібності, уміння бачити можливості фахівців, підлеглих, дали можливість об’єднати багатотисячний колектив будівельників, монтажників, електромонтажників в єдиному пориві на виконання завдань в найкоротші терміни. І завдання було вирішено .

На посаді начальника управління будівництвом Южно-Української АЕС Григорій Васильович Сосєденко працював до вересня 1987 року, до переведення на посаду керуючим трестом «Донбасенергобуд». Його загальний трудовий стаж — 52 роки. Неабияка сила волі, людська порядність, високий професіоналізм і талант організатора були спрямовані на те, щоб колектив будівельників і монтажників, представників ще кількох десятків професій працював без збоїв над вирішенням найскладніших завдань.

Його пристрасна віра в те, що атомна електростанція і місто Южноукраїнськ потрібні країні, людей мобілізовувала, організовувала в колектив. З вірою, по-діловому Григорій Васильович підтримував добрі починання, сприяв поширенню передових форм організації праці в ланках, бригадах, на дільницях.

Для будівництва АЕС були необхідні висококваліфіковані фахівці. Григорій Васильович умів розставити і підібрати кадри так, щоб кожен фахівець працював з повною віддачею. Одним з його правил були щоденні зустрічі з будівельниками на робочих місцях. Він глибоко знав проблеми будівництва, розробляючи разом з керівниками служб і ділянок заходи щодо їх вирішення.

Завдяки злагодженості дій був забезпечений своєчасний пуск I і II енергоблоків Южно -Української АЕС. Паралельно з корпусами АЕС та об’єктами на будівельному майданчику зростало і місто Южноукраїнськ з об’єктами житла та інфраструктури.

Сам він був зібраний і цілеспрямований, вмів вимагати з підлеглих відповідального і якісного виконання своїх обов’язків. Він виховав цілу плеяду молодих фахівців, які стали в майбутньому керівниками підприємств .

Григорій Васильович був турботливим чоловіком і батьком. Виховав дітей: сина і доньку, які, закінчивши інститути, працюють, створили свої сім’ї, виховують онуків Григорія Васильовича .

12 квітня 2013 року, на 78 році, Григорій Васильович пішов з життя . Похований Григорій Васильович у рідному селі Піддубне Великоновосілківського району Донецької області.

У шкільному музеї «Дорогами героїв, дорогами отців» Піддубної загальноосвітньої середньої школі І- ІІІ ступенів відкрито постійно діючу експозицію, присвячену земляку Сосєденку Г. В. Тут зібрані архівні документи, нагородні листи, фотографії, іменний годинник Григорія Васильовича та інші особисті речі, документи.

У місті Южноукраїнську, з метою увічнення пам’яті про почесного громадянина міста, встановлено меморіальну дошку на будинку № 14 по вулиці Дружби народів, де проживав Сосєденко Григорій Васильович.

За матеріалами Вікіпедії

 НАЧАЛЬНИК СТРОИТЕЛЬСТВА

(фрагменты из первого тома книги «Энергия тысяч сердец»)

…Начальник управления строительства Южно-Украинской АЭС треста «Донбассэнергострой» Г. В. Соседенко приехал в Прибужье с полномочиями начальника СУ «Криворожской ГРЭС-2». На первых порах он был как бы в двух должностях одновременно. Таким образом, проходил постепенный и качественный переход строительного управления Криворожской ГРЭС в коллектив управления строительства Южно-Украинской АЭС. Основной костяк строителей АЭС составили именно криворожцы. На ударную стройку переехали многие коллеги Григория Васильевича. Целые бригады, участки и управления начинали в Прибужье новое для себя дело.

Сам Г.В. Соседенко прошёл интересный трудовой путь. Учился в Харьковском автодорожном институте. С 1961 года возглавлял автотранспортное предприятие. В марте 1964 года назначен на должность заместителя начальника строительного управления по общим вопросам, а в 1970 году — начальником СУ «Криворожской ГРЭС-2». Этот коллектив участвовал в сооружении крупнейшей в Европе тепловой электростанции — суммарная мощность 10 агрегатов Криворожской ГРЭС-2 составляла 3 миллиона киловатт. Под руководством Г.В. Соседенко управление участвовало и в строительстве домны-гиганта №9 на Криворожском металлургическом комбинате.

На сооружении Южно-Украинской АЭС, самой большой и значимой стройки в его жизни, Григорий Васильевич проявил опыт талантливого и требовательного руководителя, который мог предвидеть развитие ситуации, упредить возможные проблемы, умел быстро устанавливать деловые контакты с людьми…

***

…Начальник УС ЮУ АЭС Г.В. Соседенко, передавая символический ключ от первого энергоблока директору атомной станции В.П.Фуксу, отметил, что Южно-Украинской АЭС повезло на рекорды. Меньше, чем за 20 месяцев коллективом ЮУ ТЭМ здесь была смонтирована турбина, когда по нормативам на это отводилось 36 месяцев.

Монтажники КМУ ТЭМ достигли рекордных показателей на сварке главного циркуляционного контура. Они выполнили своё задание за пять с половиной месяцев, в то время, когда на пятом блоке Нововоронежской АЭС на эту работу было затрачено 14 месяцев. Никто в мире не пускал за столь короткое время блоки-«миллионники», как это сделали мы на площадке Южно-Украинской атомной электростанции. Достичь победы помог творческий, целенаправленный труд многих коллективов нашей АЭС и всей страны.

***

В 1979 году в киевском издательстве «Будівельник» вышла книга украинского писателя Дмитрия Донского «Энергодар на Южном Буге». В книге рассказывается о проектировании и строительстве первого в мировой практике комплекса атомной, гидравлической и гидроаккумулирующей электрических станций с ирригационными водохранилищами. Автор много внимания уделяет людям, которые на своих плечах вынесли все трудности строительства и сумели в короткие сроки построить и объекты энергетического производства, и современный город.

Отдельные фрагменты этого произведения посвящены общению автора с начальником управления строительства Южно-Украинской АЭС Григорием Васильевичем Соседенко. Предлагаем и читателям сайта «Новый Город» ближе познакомиться с этим незаурядным тружеником, для которого забота о людях всегда была первостепенной.

…Прошли месяцы и на стройплощадке, раскинувшейся вблизи Ташлыкской балки, появились первые промышленные объекты: временный бетонный завод, электроподстанция, пускорезервная котельная. А на близлежащей железнодорожной станции «Кавуны» построились склады, куда поступали из разных концов страны материалы и оборудование. Без всего этого нельзя было разворачивать основной фронт работ.

– Постепенно преодолеваем все трудности,- рассказывает начальник управления строительства АЭС Григорий Васильевич Соседенко. – Как вы знаете, проектировщики, руководствуясь законами по охране природы, выбирают площадки под электростанции на неудобных землях. И это очень правильно. Чернобыльскую атомную, например, сооружают на песке, а нас харьковчане «посадили» на суглинке. Там, на Припяти, нелегко, а нам еще труднее. Одно дело, когда люди и машины вязнут в песке, и совсем по-другому чувствуешь себя на глине.

Так начальник управления ответил на мои замечания относительно неважного состояния местных дорог и подъездных путей. При этом я ссылался на хорошую практику дорожного строительства при сооружении Днепровского каскада ГЭС и Чернобыльской АЭС.

– Да, пути-дороги у нас пока не такие, какими бы хотелось их видеть, – продолжил Соседенко, сделав ударение на слове «пока».

– Но где еще на строительстве электростанции в начальном периоде ввели в эксплуатацию столько жилья, как у нас? Свыше пятидесяти семи тысяч квадратных метров за два года!

Не отрываясь от конкретных дел сегодняшнего дня, Григорий Васильевич думает о завтрашнем дне, любит помечтать.

– В домах нашего поселка – электрические плиты. Хозяйки очень довольны: чисто и дешево. Две копейки за киловатт-час. Думаю, что электроплиты в недалеком будущем приживутся во многих городах. И будут они еще дешевле. Ведь в нашей стране – море электричества. Киловатты все больше будут входить в быт трудящихся и даже обогревать их квартиры. Природного газа у нас тоже много, но он очень нужен и промышленности.

Тут Соседенко показал в окно на пускорезервную котельную.

– Это тоже один из наших главных объектов. Нужна котельная не только будущей АЭС, но и сегодняшнему поселку: в каждую квартиру приносит тепло. У нас батареи не теплые, а горячие, вода в кранах – кипяток. И всегда с полной гарантией…  А скоро и дороги станут лучше…

***

… В пору становления стройки почти на каждой оперативке в штабе подчеркивалось: атомная начинается с теплой квартиры, с уютного детского сада, столовой, где вкусно готовят, с магазинов, где есть все необходимые продукты. Да, именно так ставился вопрос в начальный период.

Твердую позицию занимал Г.В. Соседенко. «Для разворота основных работ,- подчеркивал он,- надо создать надежные тылы. Без них о наступлении широким фронтом не может быть и речи». К новостройке он привлекал внимание областной партконференции, печатных органов. По украинскому телевидению подверг резкой критике Матвеевский силикатный завод, срывавший своевременную сдачу школы к началу учебного года.

Больше всего сказывалась на темпах работ волокита с прокладкой подъездной железнодорожной ветки.

В областной газете «Южная правда» Г.В. Соседенко писал: «Никак не может сдвинуться с мертвой точки вопрос о строительстве 3-километрового участка железнодорожной трассы. СМП №502, который должен делать эту трассу, ограничился почему-то земляными работами. Мы не можем принимать грузы!»

Шло время, многое на стройке изменилось к лучшему. Да иначе и быть не могло. Уже в первом году пятилетки заметно расширил свои границы жилпоселок, распахнули двери школа, детский сад. Этот год ознаменован важными событиями и на промышленной площадке. Осенью уложены первые кубометры бетона в фундамент реакторного корпуса, начаты работы по сооружению дамбы Ташлыкского водохранилища, стала в строй районная электроподстанция…

 НЕ КАЖДОМУ ДАНО ТАК ЩЕДРО ЖИТЬ –НА ПАМЯТЬ ЛЮДЯМ ГОРОДА ДАРИТЬ…

(Фрагменты публикации газеты «Контакт» от 15 мая 2013 года, подготовленной А. В. Гореловой)

Памяти Почетного гражданина г. Южноукраинска Г.В. Соседенко

По признанию Григория Васильевича, годы работы здесь – самые памятные для него. В одном из интервью он признавался: «Меня часто спрашивают, особенно журналисты, о героическом начале, о трудовом порыве. По моему глубокому убеждению, такое качество, как самопожертвование, (а в этом, безусловно, присутствует героизм во имя общего дела и поставленной задачи) было присуще строителям с самого первого дня ударной вахты на берегу Буга. Здесь сложился дружный, сплоченный и боевой коллектив…»

Память о Григории Васильевиче – в немых свидетелях труда строителей  – в АЭС и нашем городе. Добрая память – в сердцах тех, кто с желанием и болью откликнулся на мою  просьбу – вспомнить о годах самоотверженной работы руководимого им коллектива.

Дворниченко – Валентин Александрович, Тамара Степановна, Наталья Валентиновнадрузья, земляки семьи, коллеги:

– Красота души Григория Васильевича познана и испытана пятидесятилетней дружбой. Мы потеряли родного человека… Он настолько многогранен – как муж, как отец, как друг, что важным в воспоминаниях о нем кажется всё. Он был окружен заботой и любовью близких – жены Лидии Андреевны, сына и дочери, уже взрослых внуков и правнуков. Теплели его глаза, когда любовался детьми, был великодушен к их детским шалостям. При всей чрезвычайной занятости на стройке считал обязательным свое присутствие на классных собраниях у детей, помогал школе в решении различных вопросов.

Он умел понять человека, всегда готов был помочь. Но все вопросы решить было невозможно – и Григорий Васильевич это тяжело переживал.

Будучи управляющим треста «Донбассэнергострой», оказал неоценимую помощь в возведении храма Георгия Победоносца в г.Курахово Донецкой области. Он был инициатором создания благотворительного фонда для областного института онкологии.

Мы видели, как он умел радоваться, как умел поддержать человека в беде, зажечь веру в дело, которому служил сам. Наша семья будет свято хранить память о нем.

В.С. Загорский заместитель начальника УС ЮУ АЭС по строительству жилья и объектов соцкультбыта, заместитель по экономике – с 1976 года:

– Испытываю глубочайшую боль – ведь с Григорием Васильевичем нас связывали многие годы совместной работы – еще со строительства Криворожской ГРЭС-2. Порядочный человек, хороший руководитель, способный сплотить коллектив, мобилизовать его на решение самых сложных задач.

Проект энергокомплекса был уникален, многое делалось впервые в атомной энергетике. Не было на стройке простых заданий и работ – и по физическому напряжению, и по требованию к точности и качеству их выполнения. В поисках и находках, их реализации участвовали не только ИТР, но и рабочие, и бригадиры. Однако ответственность за принятое решение ложилось на руководителя. И Григорий Васильевич умел предвидеть и принимать смелые, подчас рискованные решения.

Было нелегко всем – это факт. Но и трудовые заботы, и радость отдыха Григорий Васильевич делил с коллективом. Не было такого вопроса в жизни строителей, от которого бы он отмахнулся. То, что заботило людей, было значимо – в плане решения – и для него. Светлый человек… Такой будет и наша память о нем.

В.С. Сандул – председатель объединенного постройкома профсоюзов, начальник сметного отдела – с 1979 по 1990 год:

– Григорий Васильевич – решительный, целеустремленный человек, сильная личность. Он сплотил, сцементировал коллектив, сумел создать мощный строительный комплекс генподрядной и субподрядных организаций. Его всегда отличало то, что для него все вопросы и задачи были главными. И строительству объектов города, и АЭС он уделял одинаковое внимание. Но главнейшее из главных – забота о человеке, руками которого предстояло возвести уникальный энергетический комплекс.

Григорий Васильевич не делил людей на категории, ценил инициативных ИТР и рабочих, опирался на них, доверяя им ответственные участки и выполнение сложных работ на строительстве объектов. Он глубоко вникал в проблемы каждого человека, а ведь их было очень много: жилье, детские садики, обеспечение бытовых условий, питание на рабочих местах, оздоровление работающих и детей и т.д…

Под непосредственным руководством Григория Васильевича возведены два энергоблока ЮУ АЭС, построена большая часть г.Южноукраинска. И в дальнейшем, уже будучи управляющим трестом, уделял большое внимание, а может, даже особое – наращиванию мощностей АЭС и продолжению застройки города, Почетным жителем которого он был.

Г.В. Соседенко, обладая многими положительными качествами настоящего Руководителя, связал воедино судьбы тысяч людей, когда-то приехавших на большую стройку с разных концов огромной страны. Таким он останется в памяти первостроителей и жителей города.

Л.В. Дыдзюль, Т.М. Пташник – заведующие яслями-садом №№1, 2:

– Начальник управления строительства ЮУ АЭС – Соседенко Григорий Васильевич… Как много связано с этим интересным, талантливым, обаятельным человеком в жизни нашего города и атомной станции! Кем он был для нас в те незабываемые, счастливые дни и годы работы?

Он был всем – руководителем строгим, энергичным, грамотным, старшим товарищем и преданным другом, для молодых парней и девчонок – отцом, – мудрым, терпеливым, любящим. Его обаятельная улыбка, прищур глаз помнит, наверное, каждый, кто бывал рядом с ним, будь то работа, собрание, оперативка или общие для всех строителей праздники. Он был всегда со своим коллективом, для нас – опорой и защитой.

Большую строительную семью и свою родню, всех ребятишек, которые росли в новом городе, любил до самозабвения, делал для них все возможное и даже больше: школа первая и первые детские сады №№1, 2 были построены в кратчайшие сроки. И все, кто работал в школе и детских садах, ощущали его заботу всегда: ремонты, подарки, оборудование, продукты питания и много еще, что нужно было детворе. И пока бьются наши сердца, будет жива и память о Григории Васильевиче.

А.А.Граб – главный механик управления строительства:

– За годы на строительстве – а это был очень сложный период с начала работ до пуска блоков – проверялась обоснованность задуманных планов, крепость духа первопроходцев. Особенно не просто было руководителям – они держали ответ за все и перед всеми.

Григория Васильевича отличала строгость, принципиальность, удивительная работоспособность, доброта и уважение к человеку труда. В нем, на мой взгляд, просто жила потребность прямого общения с людьми, при этом незаметно стирались грани отношений. Умел наказать, но за дело. А его слова – «Я знал, что ты с этим справишься» – звучали для людей наградой. Его внутренний заряд энергии передавался и подчиненным.

Когда в 1987 году он был назначен управляющим треста, мы ездили к нему как к отцу родному – и всегда находили поддержку и понимание в решении вопросов строительства ІІІэнергоблока АЭС и города. О Григории Васильевиче в наших сердцах будет жить только добрая память.

Н.А.Побежимова – бригадир маляров-штукатуров промышленного участка №1 с 1975 года:

– Горькая потеря! Хотя я давно уже на пенсии, память сохранила так много хороших воспоминаний о Григории Васильевиче! Как забудешь, когда в канун 1 сентября 1976 года, перед открытием 1-й школы, он привез цветы и вместе с нами высаживал их на клумбу. С ним было всегда легко общаться. С удивительным чувством юмора, с открытой улыбкой, он, как солнышко, умел согреть души тружениц, поднять настроение у девчат – ведь работалось ох, как тяжело! Мы ценили его за верность слову: если уж Григорий Васильевич пообещал – он непременно сделает.

Сейчас, вспоминая те далекие годы, видишь созданное трудом коллектива и понимаешь, сколько же забот лежало на плечах Григория Васильевича как главного руководителя стройки. И память о нем – добрая и глубокая – будет жить в наших сердцах.

В.А. Миронова – председатель Николаевского обкома профсоюза энергетиков, в 1983-1987 – заместитель секретаря парткома, председатель объединенного постройкома:

– Григорий Васильевич – человек удивительный и неповторимый. Таких руководителей в энергостроительной индустрии надо поискать. Трудовой коллектив создавал на началах уважения к каждому. Понимал людей, в тех тяжелейших условиях освоения нового дела старался поддержать каждого, по возможности – помочь. Но подходил индивидуально: одного погладит по плечу и похвалит, если поругает, то не обидно, иногда и «разнос устроит». Да, он мог быть жестким, очень требовательным, но всегда справедливым.

Для молодежи Григорий Васильевич был примером для подражания, забота о молодых для него была особенно значима: молодые специалисты через год, через два получали квартиры, дети ходили в детские садики. И бытовые вопросы, и организация труда были под его неусыпным контролем. Предмет его особой заботы – достойная зарплата рабочим. Понятие справедливости было в нем врожденным: он ее творил!

Нет Григория Васильевича с нами. Это большая потеря. Но память о нем будет в наших сердцах, пока мы живем.

А. В. Горелова – секретарь парткома управления строительства ЮУ АЭС, замсекретаря в 1975 – 1983 годах:

– В моих воспоминаниях Григорий Васильевич остался человеком удивительно многогранным. Он ошибался, шел на компромиссы, но никогда не изменял важнейшему, на мой взгляд, кредо его убеждений: венец всего – человек, и понимание, поддержка, доброта – вот что ведет его вперед. И не столь важно было его запоздалое признание о вере в Бога – важнее, что он жизнью своей доказал верность божеским заповедям.

Редактор выпуска  А.Н.Ненько.

 

Show Buttons
Hide Buttons