П А Р У С  Поезія. Проза. Гумор

Літературний альманах «ПАРУС» – це художнє видання  Южноукраїнського агентства інформації та реклами, яке прагне створити видавничу базу для  розповсюдження літературних творів місцевих авторів.

Підготовлений до друку АІР «Парус» в 1999 році. Відповідальний редактор –  А.М. Ненько.

 ЮРІЙ АНТОНОВИЧ  КІПЕР

Понад 30 років працює на газетярській ниві. Та ще зі шкільного віку захоплюється поезією, гумором, сатирою.

Після закінчення Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка  Ю.А. Кіпер став членом спілки журналістів України. Крім праці у суто газетних жанрах знаходить час і для літературної творчості.

До його творчого здобутку входять публікації сатиричних  і гумористичних творів у всеукраїнській та обласній періодиці, а також у двох колективних збірках. Кілька років тому Ю.А. Кіпер видав власну книжечку «Кажуть звірі, кажуть…», до якої увійшло понад 100 байок і сатиричних мініатюр.

ГОРОДОК НА ЮГЕ

Городок на  юге Украины-

Бравых энергетиков семья.

В нём на фоне трелей соловьиных

Проводов звучит симфония.

Припев:

Город мой родной,

Ты мне мил и дорог.

Южноукраинск,

Здесь мои друзья.

Город мой родной,

Ты – моя опора.

Южноукраинск-

Молодость моя.

Возле Пугача – скалы, как в сказке,

Жили Гарда Бугского творцы.

Казаки сегодняшние в касках

Возвели здесь хижины-дворцы.

Припев:

Город мой родной,

Ты мне мил и дорог.

Южноукраинск,

Здесь мои друзья.

Город мой родной,

Ты – моя опора.

Южноукраинск-

Молодость моя.

Укрощен людьми, пленённый в блоках,

Атом свет и мир приносит им.

Как приятно из раскрытых окон

Любоваться городом своим!

Припев:

Город мой родной,

Ты мне мил и дорог.

Южноукраинск,

Здесь мои друзья.

Город мой родной,

Ты -моя опора.

Южноукраинск-

Молодость моя.

 

ТОПОЛИНИЙ ПУХ

В ті п’янкі вечори весняні,

Де тополі, до тебе я линув.

А сьогодні на скроні мені

Пада стомлено пух тополиний.

Приспів:

Тополиний пух-

Молодості спомин.

Тополиний пух-

Нездійсненні сни.

Тополиний пух

Дум тривожних повен.

Тополиний пух-

Сивина весни.

 

Як тополя, ти й нині струнка.

Я, мов явір, осінньо безлистий.

А мигичка, як докір,  їдка

Поглина журавлине намисто.

Приспів.

Вже моїй не зарадить біді,

Не повернеться знов моє щастя.

Ти прийшла до тополі тоді,

А я біг до веселої  Насті.

Приспів.

Все життя буду віру нести,

Що колись – таки стрінемось в полі:

Як до мене не зможеш прийти,

То невже не прийдеш до тополі?

( Я благаю, прийди до тополі!)

Приспів:

Тополиний пух-

Молодості спомин.

Тополиний пух-

Нездійсненні сни.

Тополиний пух

Дум тривожних повен.

Тополиний пух-

Сивина весни.

МИЛЕ МОЄ САДОВЕ

Я степом крокую до отчого дому.

Та ж сама стежинка, в’юнка, мов жива.

Аж ось – і поріг, що вгамовує втому

І душу пісенним теплом зігріва.

Приспів:

Ой  Садове! Ой, ти моє миле!

Ой рідненьке моє село!

Доброті тут батьки мене вчили,

Слово школи у мудрість вело.

Ой Садове, ти – мрій моїх крила,

Бю уклінно тобі чолом!

На хлібному полі від краю до краю,

Все менше і менше смугастих валків.

І гомін моторів до неба зринає.

То пісня про працю моїх земляків.

Приспів.

У колі родинному і серед друзів

Пірнаю я солодко в спогад – ріку.

І знову з хлоп’ятами граюся в лузі,

І слухаю пісню дитячо – дзвінку.

Приспів.

Над ставом у вирій вже линуть лелеки.

Можливо, й мені доля скаже: лети!

Та навіть від рідної хати далеко

Цю пісню завжди буду в серці нести.

Приспів.

Ой  Садове! Ой, ти моє миле!

Ой рідненьке моє село!

Доброті тут батьки мене вчили,

Слово школи у мудрість вело.

Ой Садове, ти- мрій моїх крила,

Бю уклінно тобі чолом!

ТРИЛЮБ

( весела пісня)

Про однолюбів добре слово кажуть люди.

Напевно, доля в них щаслива і легка.

А я ще змалку сам себе відчув трилюбом,

Бо трьох любив – матусю, тата і Рябка.

Любов, як золото, я пробував на зуби:

Як розірвав сусідів Рекс мені штани,

Переконався, що не стану однолюбом,

Люблю ж бо груші, виноград і кавуни.

Під час  шкільного виховання і навчання

Я не зробив до однолюбства поворот.

Всі десять років я обожнював нестямно

Косичку Валі, фізкультуру й бутерброд.

Ось я «під вусом» став ходити вже до клубу.

Однак ту саму тут зустрів проблему знов:

Ну, як же можна в клубі бути однолюбом?

Яка з них краща – Надя, Віра чи Любов?

Прийшла пора – любов завершилася шлюбом.

Радіти й плакати було тоді кому.

Але не став я й по весіллю однолюбом:

Люблю дружину, милу тещу і куму.

Як жив у приймах я, трагічне сталось дещо.

Якось із друзями я зайвого ковтнув,

Прийшов додому, глядь:  о господи, три тещі!

З тих пір не п’ю.  (Дай, Боже, витерпіть одну.)

У морі ринку я, на жаль, не став Колумбом,

Але знання про бізнес маю чималі.

Між грошовитих не буває однолюбів –

Всі міцно люблять гривні, долари й рублі.

Ось я вже й дід. Сиджу з гітарою під дубом.

Веселу пісню  цю доспівую свою.

Ой,  залишився і до нині я трилюбом.

Люблю Вкраїну, рідну хату і сім’ю.

НІ, НЕ ХОЧУ ВЕРТАТИСЯ…

(суперсучасний сатиричний романс)

Пережите і втілене

Не вертає нам час.

Але дуже хотіли ми –

І Господь почув нас.

Все загублене, згаяне

Ніби з казки прийшло.

Ніжно ми розмовляємо,

Як раніше було.

І тобі вже не «кобра» я,

Не «козел» ти мені.

Знову стала я доброю,

Ти – солідним, як сніп.

Знов  ти звеш мене пташкою,

Я тебе – котеням.

Не лежиш ти вже з пляшкою

У багні, як свиня.

Ми щасливі і лагідні

Йдемо в даль чарівну.

Я твій чубчик погладила,

Ти мене пригорнув.

Гей, кохання, у гості йди,

Як тоді, навесні!

Придивилась… О Господи!

Та це ж я уві сні!!!

Ні не хочу вертатися

У реальність страшну.

Хочу жити за статусом

Безпробудного сну.

ЗЕМНАЯ СТЮАРДЕСА

Весна-баловница дарила влюбленным

Зари аромат и улыбку свою.

Ты розой цвела на ступеньках вагона.

С тех пор только эту я песню пою.

Припев:

О, проводница! О, земная стюардеса!

Я слышать сердца стук, а не колес хочу.

Тебя ждет с рейса, ну, почти что вся Одесса-

Бульвар Французкий, Молдаванка и Пересыпь.

Про Деребасовскую я уже молчу.

О, проводница, о земная стюардеса!

Увидеть вновь тебя не только я хочу.

Тобой балдеет вся мужская часть Одессы.

Ну, а тебе один лишь кто-то интересен.

Я о себе, пардон, от скромности молчу.

И снова ты шлешь поцелуй мне воздушный,

Зеленкой ехидно моргнул семафор.

И диктора голос чеканит бездушно

Еще один нашей любви приговор.

Припев.

Во сне становлюсь пассажиром я вечным.

Сижу, как на нарах, и счастлив лишь тем,

Что с рук твоих нежных беру каждый вечер

Живительно свежие чай и постель.

 Припев.

Давай, навсегда мы с разлукой покончим.

В свой жизненный поезд меня позови.

И пусть будет жестким наш общий вагончик,

Плацкарт и купэ мы отыщем в любви.

Припев.

Весна-баловница вновь дарит влюбленным

Зари аромат и улыбку свою.

Ты с мужем стоишь на ступеньках вагона.

А я до сих пор эту песню пою.

Припев.

 ГРИГОРІЙ  ЄФРЕМОВИЧ  КИСЛИЦЯ

Потяг до поетичної творчості з’явився у юного Григорія, напевнее, через любов до чарівної природи рідного краю, по стежках якого колись промайнули дитячі роки і славетного письменника – земляка Марка Кропивницького.

Тут, у Катеринівці, яка згодом зрослась з Новокрасним, Григорій закінчив школу. Потім – служба в армії, навчання в технікумі, інституті, праця – від рядового сільського трудівника до голови сільгоспідприємства «Новокрасненське», до голови Арбузинської районної  Ради.

І жодного з цих нелегких життєвих кроків не зробив Григорій Єфремович без прагнення залишити їх не тільки в пам’яті, а й в поетичному слові.

ИСПОВЕДЬ

Пошли мне, господи, удачу,

Пошли мне в спутники покой.

За  исповеданье заплачу,

Лишь знаешь ты, какой ценой.

 

Святою правду называют,

И торжество ей придают.

Покорных в рае исцеляют.

А непокорных в ад ведут.

 

Я не хочу судьбы по блату,

И без труда в хоромах жить.

Ты укажи мне только дату.

К финалу сколько надо плыть?

 

Пошли мне,  господи, в придачу,

Надежду, Веру и Любовь,

Опять такой ценой заплачу,

И так платить всегда готов.

 

Порой беда подстерегает,

А в трудный час друзья бегут.

То не друзья, что покидают,

То не друзья, что предают.

 

Пошли мне, господи, удачу,

Духовной силой награди,

Несправедливости дай сдачу,

На помощь с правдой приходи.

КОЛОКОЛА

Беда чужою не бывает,

В колокола Чернобыль  бьет

Печально снова извещает,

Что ты страдалец, мой народ.

О, сколько горьких испытаний

Тебе начертано судьбой!

Колокола, как заклинанье

Хатыни, плачут над тобой.

Семь лет чернобыльского плена

Прошли трагедией для нас.

А смерть до третьего колена

Зовет к себе и в этот час.

Беда чужою не бывает,

Здесь враг незримый бой нам дал

И мирный атом зло рождает,

Когда контроль над ним пропал.

Могильной черной пеленою

Невинных душ терзает страх,

Печаль и слезы над землею

Ждут утешенья в небесах.

МГНОВЕНЬЕ

С тобой идем, а всюду – кроны,

Лесного рая волшебство.

Над головой шатер зеленый,

И птиц чудное колдовство.

Ах, сказка жизни, не кончайся,

Смолистый дух пьянит опять.

Мы под фатой зеленой счастье

Идем, любимая, встречать.

ВИШНЁВЫЙ САД

Ты, как сон, вишневый сад,

И как приданное детства.

Твой чарующий наряд –

Продолжение наследства,

Ты цветущая метель,

Нашей юности тревога

Пусть к тебе сквозь годы – трель

Приведут пути – дороги,

Распахни нам дверь в свою

Нежно-знойную отраду.

Не хочу за боль мою

Никакой другой награды,

Сладкой ягодой сейчас

Угости, как раньше было.

Да не горькою подчас,

Чтобы сердце не заныло.

ТЫ

Ты, как ангел средь ясного неба,

Ты, как молнии сварочной миг.

Ты, как сила пшеничного хлеба,

Ты, как сердце одно на двоих.

 

Ты – артерия жизни чудесной.

Ты,  как марсово поле светла.

Ты – мелодия радостной песни.

Ты – заря, что горит до утра.

 

Ты, как солнце, что нежно ласкает,

Ты, как лилии чудный цветок.

Ты, как золушка, сказкой встречаешь,

Ты, как штиль, как бурлящий поток.

 

Ты – энергия силы небесной.
Ты, как лазера импульс, быстра.

Ты,  что вишня одета в невесту.

Ты,  как пламя ночного костра.

МАТЕРІ

Ой, як же ти, матусю, постаріла…

На скронях заметілі сивини.

Де тебе доля тільки не водила,

Але ти йшла до щастя, до весни.

 

Тепер стоїш, голубко дорогая,

Сама біля старесеньких воріт,

Та знаю, мамцю, сина виглядаєш,

Чи сам іду, чи шлю тобі привіт.

Лебідонько старесенька, рідненька,

До рідного гнізда я знов лечу,

Ти сльози нишком витираєш, ненько,

Я пригорнусь, «Добридень!» – прошепчу.

В СИРЕНЕВОМ ТУМАНЕ

(песня)

Ты, как свет в новолунье, родная,

И как ласковый луч поутру.

Вдруг бываешь такая шальная,

Иль блаженна, как лист на ветру.

Припев:

Цвет сирени лиловым сарафаном,

А мы с тобой, как в юности опять.

Я околдован сказочным дурманом

И, как тогда, хочу тебе сказать.

Ты – моя лебединая верность.

Наши чувства – медовая сласть.

От цветов хризантем твоя нежность,

От природы-чудесницы – страсть.

Припев:

Цвет сирени лиловым сарафаном,

А мы с тобой, как в юности опять.

Я околдован сказочным дурманом

И, как тогда, хочу тебе сказать.

Ты стройна, как цветочек тюльпана,

То пленишь, то печалишь порой.

Я, как в песне, иду полупьяный,

«За кибиткой твоей кочевой».

Припев:

Цвет сирени лиловым сарафаном,

А мы с тобой, как в юности опять.

Я околдован сказочным дурманом

И, как тогда, хочу тебе сказать.

Если осень придет к нам с тобою

И утихнет мечтаний прибой,

Я пошел бы за счастье былое

На край света, родная, с тобой.

Припев:

Цвет сирени лиловым сарафаном,

А мы с тобой, как в юности опять.

Я околдован сказочным дурманом

И, как тогда, хочу тебе сказать.

МОРЕ ЦВЕТОВ

Плещет море цветов, мы вдвоем среди них,

У природы отнять я готов  этот миг.

Нас дурманит слегка, я к признанью готов.

В дар прими от меня это море цветов.

Кружит голову нам томно-сладкий дурман.

В море нежных цветов – он маяк- талисман.

Ты, царевна моя, нас счастливее нет.

Я, к признанью готов. «Да» скажи мне в ответ.

Чувства верной любви нам природа дарит.

Ты как ангел, чиста, наш союз победит.

В этом чудном краю, среди моря цветов.

Я – твой парус любви, к буре счастья готов.

 

КАЧЕЛИ ЮНОСТИ МОЕЙ

Еще шалит февраль седой,

А сердце уж поет капелью.

Спешат к венчанью март с весной,

А я уже живу апрелем.

 

Качели юности несут!

Закрой глаза и – сновиденье…

О, мне покоя не дают

Качели взлетов и падений.

 

Уж май созвездием цветет,

В глазах небес во всю узоры,

То пролетает звездочет,

А то несется снова скорый.

 

Смотри, ромашки расцвели

В краю небес, под свод заката

Качели юность унесли

В страну, с которой нет возврата.

 

Я счастлив тем, что ты со мной,

Моя отрада и надежда.

Качели нас несут порой

Туда, где мы бывали прежде.

УКРАЇНА

Україно, рідна, неозора,

Буйна цвітом нива золота.

Пшениці вирують, наче море.

І щаслива доля розквіта.

Україно, зоре ясноока,

Оксамитом сплетені літа.

Ти неначе небо, синьоока

І, як правда, матінка, свята.

Україно, краю смериковий,

Ти крокуєш з нами в майбуття.

З щирістю несеш всім дієслово,

Дієслово долі і життя.

Люди тут живуть, як побратими,

Трударями славиться твій край.

Доле наша, люба Україно,

У віках живи і розквітай.

ДЫХАНИЕ ВЕСНЫ

Уж зима отбушевала,

Но еще кружит метель.

А, бывало, запевала

Под хрустальную капель.

У проталин зеленеет,

И подснежники видны.

Но порою дождик сеет,

Приближая миг весны.

Чувство высшего созданья

Нам природа дарит вновь.

Я с весною на свиданье

Убежать сейчас готов.

Как веселое похмелье,

Сладко мне от чувств таких.

Леденцы, как ожерелье,

У берез висят твоих.

Ты – Господнее созданье,

Так нежна и весела,

Удели-ка мне вниманье

У дубравы, край села.

Ты пришла и снег растаял,

Улетая в млечный путь.

Позволь мне, моя родная,

На тебя хоть раз взглянуть.

 

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ПИГИДА (М. ПЕТРОВ)

Дитячі і шкільні роки Михайла пройшли у селі Семенівка Арбузинського району на Миколаївщині. Закінчив Київський Державний університет імені Т.Г. Шевченка.

Вірші, прозові твори друкувались в районній, обласній, республіканській періодиці. Опубліковані повісті «Маркове дитинство», «За день прийдешній».

Працює в Арбузинській районній газеті «Нове життя». Член Спілки журналістів України з 1974 року.

Пише вірші, новели, бувальщини.

КАРТОПЛЯНА ГИКАВКА

У нашій місцевості трапляються неврожаї на картоплю. Один мій приятель Іван Григорович розповів таке:

– Посадив я однієї весни десять відер картоплі. А викопав одинадцять. І цілу зиму думав, де ж взялося ще одне відро.

Ну, це, звичайно, жарт мого приятеля. А от як я аж тричі підряд залишився без картоплі, розповім детально. Зараз це ніби й смішно, а мені тоді було не до гумору.

Город мені виділили за Смоляною балкою. Ну, це як їхати на Полянку, перша балочка за Арбузинкою. Праворуч – городів, городів… Отам і мій.  Величенька ділянка.  Я ж пільговик.

Садили навесні дружина та теща. Я їх вранці вивозив, а десь перед обідом забирав. Сердились, що не допомагаю. А я їх обрадував.

– Восени сам викопаю.

Полагіднішали до мене жінки. Десь в серпні дружина і каже:

– Пора картоплю копати.

– То й копайте,- буркнув я.

– Що?- заскрипів диван під тещею.- А ти ж обіцяв.

– Забув, мамашо, забув, – заспокоїв. – Завтра їду копати.

Підрулюю «Москвичем» вранці до городу. Бачу, якісь три здоровані докопують мій город. Мішків шість наповнені стоять біля машини. Думаю: що робити? А вони, знай, копають та вибирають бульби, а на мене нуль уваги. А картопля, як мої кулаки. Одна в одну.

Хлопці, – гукаю з кабіни, – а можна, і я тут  копатиму?

– Копай! Тут її видимо-невидимо. Нам не жаль. Копай, добрий чоловіче,- відірвався від лопати чоловік з кулаками-гирями.

Копаю, збираю та проклинаю в душі здорованів. А вони повантажили мою картоплю і поїхали. Мені лишилось з клумачок. Що вдома було – не хочу і розповідати. І страшно, і соромно.

Другого року разом садили картоплю, сапали, знищували колорадського жука. Вирішили й копати разом. Приїхали раненько. Сонце ледь-ледь визирало із-за горба. Гуртом і батька легше бити. І город у мене великий,  а вже до десятої і впорались. Лишилось повантажити в машину.

Вже хотів до «Москвича» йти, аж бачу: під’їздить вантажівка майже впритул до нашої машини. Виходять два невисокі хлопці. Один миттю став з каністрою біля мого «Москвича» і гримнув.

– Вантажте мішки з картоплею на мою машину. Та живо!

Стою як вкопаний. Бачу в руках чорнявого запальничку, а з каністри капає бензин на капот моєї машини. Теща мов нежива. Дружина очі витріщила. От і вибирай. З машиною лишитись чи  картоплю боронити?

Дружина:

– Гай носити їм наші мішки.

Всі віднесли, повантажили. І хлопців як не було. Не кажучи вже про картоплю.

Їдемо додому. Дружина підганяє мене – у міліцію заявити. А номери ж у машини ганчіркою були завішані. Колір не розгледів. А теща як гикнула  з переляку  ще там на городі, та так з розкритим ротом, як риба, витягнута з води, аж до дому і слова не вимовила.

Ну, думаю, на наступний рік… А воно ось який цей рік. Дощів не було ні навесні, ні влітку. Не картопля, а один пасльон. Мабуть, і копати не буду. Хіба дружина примусить. Тещі немає. Царство небесне їй.  Тоді ж, після минулорічної картоплі, ото як гикнула, та так і померла з розкритим ротом.

Ну, що його придумати на наступний рік? Підкажіть, люди добрі. Бо без картоплі, знаєте самі, як.

В НІЧ ПІД НОВИЙ РІК

Новий рік вирішили зустріти з кумом. Він один живе. Моя ж поїхала до дочки. Щоправда, наготувала страв чимало. Гукав кума до себе, а він мені: «Тільки в мене зустрінемо рік новий. В мене ж у дворі ялинка є.  Я її прикрашу. Ружжо є, ще й стрельнемо з нього біля ялинки». Таки вговорив.

О десятій вечора я був у кума в хаті. Виклав з кошика пляшку спиртного, ковбасу, кров’янку, банку огірків, помідорів законсервованих.

– Нащо ти оце все брав? – Кум ласо дивився на ковбасу. – У мене ж і сало є, і цибуля.

– Е-е, куме, сало у всіх, слава Богу є. І цибуля. А ось ковбаса… Є в мене вдома і холодець.

–  Та ти що? Холодчик я люблю.

-То я побіжу – кинувся до дверей.

-Е-е ні, – кум схопив мене за рукав. – Сядьмо та пропустимо по одній. А холодець іншим разом.

Випили пляшку. Кум розговорився. Згадав свою дружину, дітей. Заплакав. Мовляв, дурень був, що розійшовся, покинув сім’ю.

– Не про це, куме, говорити у таку гарну новорічну ніч,- кажу йому.  – Не плакати, а співати треба.

-А ми і заспіваємо, – встає кум з-за столу і лізе на піч.

Чекаю його, ноги звисають з печі. П’яти брудні, давно, мабуть, мив ноги.

– Що ви, куме,  там робите? – гукаю з-за столу.

Мовчить. Я ще раз гукнув. Ні слова. Встаю, дибаю до печі та за п’яту його.  Кум як заверещить, а тоді до мене:

– Що ти наробив! Бутилку шукав, а ти мене по п’яті. Я ж лоскоту боюся. Як махнув і ось тільки…

Показує мені майже порожню пляшку. На денці сива рідина бовтається.

– Що ж пити будемо?-  зліз з печі і втирає рукавом губи. – Тебе питаю, що пити будемо?

– Куме, це не лихо, принесу зараз ще одну і з холодцем…

-Принесеш? – аж засяяло обличчя кума. – Ну тоді я і це вже доп’ю. А ти хутчіше катай додому.

Десь хвилин за двадцять я у кума знову в хаті. Пляшку, холодець – на стіл. Дивлюсь, а кум за столом вже спить. Збудив його, не розбере, хто я.

– Та я, твій кум, Гришка! Горілку, холодець приніс. Та проснись. Вже стріляти треба. Ось-ось 12-а година, – кричу йому на вухо.

Кум проснувся, хитаючись подався до дивана. Думаю, спати знову вкладається, аж він до рушниці  руки піднімає. Зняв. Несе. На мене направляє рушницю.

– Ти що, куме?! – кричу. – Опусти ружжо!

– Гришка! Не бійсь! – белькоче кум. – Я не стрельну, бо вона не заряжена. Ось дивись я на курок натискаю…

І раптом – гучний постріл. Я впав на підлогу. Кум не своїм голосом!

– Що ж я наробив. Ой, що ж я наробив. Вбивця я, убивця. Нема мені прощення!

Лежу, не дишу. Слухаю, бач, як кум за мною плаче. Значить, любить мене. Та й як йому мене не любити. Щедрий душою я. Ось приніс і горілку, і закусь. Ну-ну, що ж далі робитиме кум? Бач, як голосить та примовляє. Таки я в пошані у нього.

Лежу,  вслухаюсь у причитання кума. Радію серцем, душею квітну. Оце справжній кум! Чую, мене у обличчя ногою штовхає:

– Куме, та вставай та  голоси зі мною разом. Я ж розстріляв пляшку, що ти притаскав. На скляночки розлетілася. Вбивця, вбивця я. Краще б по тобі вцілив. Не жаль. А так горілку рідненьку розстріляв. Що ж пити?  З чим новий рік стрічати? Горе яке, горе…

Сільські історії

ДІД  КИРИЛО В ПРЕЗИДІЮ  ХОЧЕ

Колгоспні збори. Хто з селян не побував на них. Там, саме там, у минулі роки вирішувались всі питання сільського життя. Тривали збори з ранку і до пізнього вечора, а інколи затягувались на два дні.

Це вже зараз навіть звітні збори в сільгоспідприємствах на годину – дві. Ветерани, розходячись із зборів, невдоволено кидають: «Вік трудились всюди, а за годину збори пройшли. Не годиться така практика. От раніше було!»

Пригадую і я збори в шестидесяті – семидесяті роки. Людей в залі Будинку культури – яблуку ніде впасти. На сцені – президія за столом: голова, заступники, головні спеціалісти, ланкові, передовики. Виступаючі стріли безадресної критики направляють проти керівників. І лише одна тітка Горпина називала винуватців недоліків по імені. Особливо діставалось голові, його заступнику. Перепадало і районному керівнику в особі його представника на зборах.

Так було на кожних звітних, звітно-виборних зборах. Горпина Балакуча завжди виходила за трибуну і крила місцеве, районе керівництво, свій виступ, як правило, закінчувала:

– Поменше треба у президіях сидіти, попивати солодкі напої, а працювати.

Одного разу я запізнився на звітні колгоспні збори. Дебати завершувались.

А Горпина Гордіївна вже виступала? – поцікавився у сусіда, що сидів поруч.

– Ні.

– А що ж сталося? – здивувався я.

– Хіба ти не бачиш, що вона у президії сидить? Ударницю знайшли! Сміх та й годі.

Саме з тих зборів Горпина Гордіївна Балакуча зайняла почесне місце в президії. З погордою споглядала всіх у залі, наливаючи у склянку ситро, гучно плескала у долоні, коли виступали голова, представник райкому.

Вже пізніше я взнав, чому Горпина Балакуча обиралась в президію. Представник з райкому, приїхавши на збори, порадив голові обрати Горпину Гордіївну у президію. Той відмовлявся, мовляв, ця жінка ледачкувата, люди сміятимуться. Та керівник з району наполіг на свойому і голова здався. З тих пір Горпина Балакуча перестала на зборах виступати і критикувати всіх і вся. А цього і хотілось представнику з райкому. А згодом позиція Балакучої сподобалась і голові. От тільки збори стали сірими, одноманітними, не стало на них адресної критики.

Та одного разу… збори йшли за сценарієм. Красувалась Горпина Гордіївна у президії, попиваючи уже «кока-колу». Сиділи з сонними обличями члени сільгоспідприємства в залі. Вже мали приймати рішення. І раптом дід Кирило попросив слово. Спираючись на ціпок, вийшов за трибуну і гнівно почав критикувать керівництво. Проснувся зал. Всі здивовано дивились на виступаючого.

Сполошились у президії. Представник райкому запитав у голови, звідки взявся цей дідок. Як розцінити його критику? Голова не міг дати відповідь. Виручила Горпина Гордіївна. Вона тихо мовила:

– Не хвилюйтесь, це мій кум Кирило. Він теж у президію хоче…

 ВІКТОР ПАНТЕЛЕЙОВИЧ  КИРИЛЕНКО

На творчий шлях Віктор став не з дитячих років. Після школи працював у колгоспі. А потім вирішив стати вчителем і закінчив спочатку Новобузьке педучилище, а згодом філологічний факультет Миколаївського педагогічного інституту.

І ось, навчаючи дітей мові у Гриднівській, Новогригорівській школах, відчув потребу спробувати себе і у літературній творчості. Почав з невеличких новел, а згодом надрукував кілька оповідань у районній і обласній газетах.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ

В 1939 році я був малим хлопчиком, але пам’ятаю, як мого батька і молодого нашого сусіда Федора Яценка послали в похід в Західну Україну. Після походу частина солдатів повернулась додому, а мого батька і Федора Яценка, разом з іншими солдатами, відправили за Ленінград, на радянсько – фінську війну. Взимку, 1940 року, мій батько, поранений і обморожений, повернувся додому, а Федько Яценко загинув на тій війні.

Довго сумувала родина Яценка за Федьком, а найбільше – його менший брат Мишко. А згодом з’явилась пісня про фінську війну «Не вейтесь вы, чаечки, над морем…» (в ній розповідалось про загибель молодого бійця). Мишко мав гарний голос і, згадуючи свого брата, завжди співав тільки цю пісню.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, наші батьки відразу ж пішли на фронт. На початку серпня 1941 року бої докотились і до нашого села… Під час окупації все населення примушували працювати. Хлопчаки працювали в полі, а восени возили підводами жорству для ремонту дороги.

Якось Мишко з  товаришами везли підводою жорству до містка, що був у вибалку. Мишко Яценко, Сашко Антонюк та Іван Дмитренко їхали на одній підводі. До містка було ще далеко і Мишко заспівав свою улюблену пісню, а Сашко та Іван підтримали його, і пісня полинула степом. Ніхто й не помітив, як з бічної дороги з’явилась бричка, в якій сиділи комендант Гель та молодий перекладач з місцевих німців – колоністів. Бричка порівнялась з підводою хлопчаків.

– Що це за пісню співають хлопці?- звернувся комендант до перекладача.

– Про війну, – відповів той.

– А чому вони згадують недобрим словом наших союзників фінів?

– У одного з них загинув брат на тій війні.

Гель схопив нагайку і, вбачаючи у Мишкові головного заспівувача, оперезав по шиї. Кінець нагайки обмотався навколо шиї, і коментант зі злістю її шарпнув, зідравши шматок шкіри. Другим ударом Гель збив кашкета з голови Сашка…

Тим часом перекладач непомітно шарпнув віжки, і коні рвонули вперед. Нагайка полоснула Івана лише по коміру куртки.

Пізніше стало відомо, що перекладач заступився за хлопців. А після війни виявилось, що він був зв’язаний з партизанським підпіллям. Цей хлопець зумів врятувати від відправки в Німеччину дві групи молоді. Очевидці розповідали, що під час Яссо-Кишинівської операції перекладач перейшов лінію фронту і передав нашому командуванню цінні ворожі документи…

…Коли доводиться зустрітись, вже літні люди співають недоспівану пісню дитинства  «Не вейтесь вы, чаечки, над морем…»  Перед їхніми очима постає важке дитинство і вікопомний день грізного 1942 року.

Легенди рідного краю

С А Л Ь В І Я

Ще з самого раннього дитинства пам’ятаю, що мої бабуся і матуся завжди любили квіти: садили, вирощували їх, дбайливо доглядали, привчали до цього й нас. Вже значно пізніше я зрозумів, що серед усіх квітів, які вони любили, найулюбленішими для них були яскраво  червоні сальвії.  В нашій родині і родині Корсунів сальвії вважалися святими квітами. Вони висівались у певному порядку і красувались серед різнобарвного розмаїття вогневими острівцями, що нагадували собою сліди людини. Чому? Про це мені розповіла наша бабуся, коли я вже став дорослим.

– Дійшла і твоя черга, внучку, ознайомитись зі спогадом – переказом. Цей родинний переказ передається з уст в уста протягом кількох століть, від прапрадідів, прадідів, дідів і батьків.

Споконвіку жили у нашому степовому краю люди, хоч і звався він довгі віки Диким Полем. Селилися вони по яругах, байраках, долинах степових річок. Жили на хуторах, зимівниках, запорізьких паланках…

Ця незабутня подія відбулася ще за часів козаччини, коли в нашому краю численним ворогам могла протистояти єдина військова сила – запорожці. Вони безстрашно боронили рідний край, стримуючи турецькі і татарські війська за Південним Бугом, та знавіснілу польську шляхту за Синюхою. В той неспокійний час, в глибокій степовій ярузі, неподалік Бугу та Синюхи, нехтуючи смертельною небезпекою, жила на зимівнику сім’я козака Якима Дорошенка – нашого прапрадіда. У Якима та Ольги були дві дорослі доньки: Соня і Галя та десятирічний син Василько. Зимівник знаходився в глибокій ярузі майже з прямовисними стінами, що густо поросли кущами терну та шипшини, а на самому дні, над невеличким джерелом, ще й кущами розкішної калини та глоду. До того ж в ярузі були ще й велетенські скелі. Це місце було малодоступним для подорожніх. Ніхто і не думав би, що в цій глухій гущавині є зимівник. Щоденні небезпеки довгі роки обминали зимівник Дорошенків. Нещастя звалилось на сім’ю тоді, коли  не сподівались.

Влітку, перед святом Трійці, сім’я Якима поралася вдома по господарству. Ольга з Галею прибирали до свята хату, а Соня з Васильком пішли аж до байраку, щоб принести квітів і клечення. Ось і байрак. Соня з Васильком відпочили в тіні дерев, що росли на схилах байрака, наламали гілячок клечення, назбирали квітів польового маку і рушили йти додому.        Мимоволі замилувались безкрайнім степом, що оксамитом зелені зливався з голубизною неба на далекому обрії, перевели погляд до Бугу і несподівано помітили невеличкий загін вершників, що швидко наближався до них. Лише на коротку мить розгубилась Соня, а потім звернулась до Василька:

– Братику, це мчать турецькі яничари, я впізнала їх по одягу. Нам треба рятуватись. Ти швиденько повертайся назад, до байрака, і вилазь на грушу – дичку, ховайся в її густому гіллі. А я побіжу до Бугу і там затаюсь у кам’яній печері, тому що в байраці вони мене швидко знайдуть.

А тим часом вершники наближались до байраку. Соня, скинувши святкові чобітки, босоніж кинулась по густій траві до річки. Звивиста стежина понад берегом вкрита піском, травою гострими камінцями. Вороги мчать навздогін. Біжить Соня по стежці, а сліди її червоніють від загублених квітів маку і від крові, що цибенить з її босих поранених ніг.

Вже зовсім близько непомітний вхід до печери, але вороги доганяють її. Петля влучно кинутого аркана оповила стан дівчини і звалила її на землю. Соня відчайдушно боронилась нігтями, зубами, ногами та сили були нерівні. Їй зв‘язали руки, ноги, перекинули впоперек сідла і повезли в степ.

Коли переляканий Василько прибіг додому і все розповів, Яким негайно кинувся до запорізької паланки і повернувся звідти з кількома запорожцями та Софіїним нареченим Остапом Корсуном. З сумом вони розглядали на береговій стежині, встеленій загубленими і зів’ялими квітами маку і политій гарячою кров’ю її сліди. Яким із запорожцями та Остапом кинулися на пошуки Соні. Довго шукали в степах за Бугом, за Синюхою, в Криму. Ніхто їм нічого певного не міг сказати, ніде ніхто її не зустрічав. Вже  дорослим Василько разом з Остапом Корсуном, що взяв собі в дружини Галю (сестру  Соні), продовжував пошуки та навіть і сліду не знайшли. Але пам’ять про Соню – Софію залишилася…

На другий рік, після того як турки забрали Соню, на береговій стежині, якою вона тікала, виросли небачені до того часу в цих краях гарні квіти. Яскраво – червоні, вони нагадували собою запалені смолоскипи. Родина Соні пересадила ті квіти на своє подвір’я. В пам’ять про Соню назвали ці квіти Сальвією.

Більше трьох століть нащадки родини Дорошенків і Корсунів вирощують і доглядають сальвії.

 ОЛЕКСАНДР   МИХАЙЛОВИЧ  КИЗИМ

Свій творчий шлях Олександр почав через сорок один рік після того, як у 1954 році народився в селі Рівне Херсонської області.

Якщо враховувати його захоплення з дитинства, то скоріше він мав би стати композитором. Ось факти: у рідному селі закінчив загальну і музичну школи, потім – Херсонське музичне училище, а згодом і Миколаївський інститут культури з ухилом викладання музики.

21 рік Олександр працює вчителем музики у Воєводській середній школі. Однак музика для нього – це робота, а захоплення – веселе, дотепне слово.

СПОВІДЬ   РИБАЛКИ

І що тільки про нас, рибалок, не говорять. І що ми чокнуті, і брехуни. А що від дружин нам доводиться терпіти: і докори, і прокльони, і сльози… Правда, є й «золоті» дружини, які мужньо переносять наші чудернацтва: ніколи не сваряться, не проливають сліз, навіть пляшечку дають на рибалку. Ех, та де вони такі?  А того не розуміють, що нас вабить природа, що ми не можемо без неї жити.

Уявіть  собі: ледь дмухає вітерець, невеличкі хвильки біжать по воді, туман стелиться, як пухова ковдра, ранкова прохолода, в голові ясні – ясні думки, на серці радість, спокій, тиша, – яка це солодка мить.

І яке це щастя, що Господь дав мені душу рибалки. Не знаю, як хто, а я без цього жити не можу.

Правда, інколи буває, що і в халепу вскочиш. Оце недавно повинні були приїхати з міста наші добрі знайомі. Що ж то за рибалка, якщо в нього до чарочки немає рибки?!

Швиденько беру вудочки. Прив’язую зверху на багажник до свого «Запорожця». Сідаю швиденько і лечу на ставок. Від швидкої їзди та нерівної дороги наслідки були плачевні: жодної вудочки не залишилося.  Але недаремно кажуть, що рибалки – винахідливий народ і не тільки язиком, а й головою можуть працювати.

Знімаю з багажника запасну камеру. Надуваю. Витягую резинку з трусів. Прив‘язую до монтировки. Чіпляю гачки. Відпливаю на камері на середину ставка. Насаджую наживку на гачки. Закидаю і чекаю.

На березі всі рибалки від сміху повзають, та я не подаю виду.

Коли це чую – клюнуло і потягло мене з такою силою, що ледве з камери не стягнуло. Та не на того натрапила, дорогенька.  А далі, як кажуть, справа техніки і я знімаю з гачка товстолобика кілограмів на п’ять. Тепер вже рибалкам  не до сміху, а я з тріумфом сідаю в свого «чарліка» й спішу додому.

Встиг якраз вчасно: гості тільки сіли за стіл. Я ж швиденько починаю переодягатися. Та де там, гості вимагають негайно показати улов. Хіба ж втримаєшся, щоб не похвалитись. Однією рукою тримаю розстебнуті штани, а другою тримаю над головою красеня – товстолобика. Всі аж загуділи від захвату. Я ж від радості забув про розстебнуті штани та труси без резинки і почав розпахувати руками: мовляв,  знайте наших.

Що далі відбувалось ви, напевно, здогадуєтесь? Штани з трусами сповзли на підлогу. Тепер вже всі були в екстазі, тільки одна дружина чомусь від люті аж позеленіла.

КОЗАЦЬКІ  ЗАБАВИ

Як відомо, шлюби укладаються на небесах. Але Господь інколи так парує, що тільки диву даєшся. Зате чарка не потребує ніяких спільних якостей: головне – бажання випити. Отак і зібралися сільські козаки за селом в лісочку без всяких на те приводів.

Завклубом Микола, звісний ловелас і любимчик молоді. Два Петра – два шофери, які, відбуваючи строкову військову повинність, 10 років тому допомагали нашому колгоспу влітку на жнивах, сподобали двох сестер та так і залишились в селі, тепер вже відбувати безстрокову сімейну повинність. Сільські дотепники охрестили їх Петром-першим та Петром – другим.

Також колгоспний агроном Василь Васильович, який славився не стільки своєю роботою, скільки горбачовською лисиною. Кремезний Славко зі славетним прізвищем Піддубний і вчитель фізики Олександр Федорович, якого всі поважали в селі за його ерудованість, вимогливість до дітей і високу інтелігентність.

Василь Васильович, як старший в цій компанії, відкоркував пляшку, розлив у чарки й проголосив свій знаменитий тост: «Ну, будьмо, хлопці».

Всі дружно випили й на кілька хвилин запанувала тиша. Добре закусили, і коли спиртне розійшлося по тілу приємним теплом, налили по другій. Тепер випили: «за все найкраще». Третю ж, як і годиться в чоловічій компнанії, випили навстоячки «за жінок».

– Хоча вони нам і добре заливають сала за шкуру, але і без них не можна,- промовив завклубом Микола. – Тепер це єдина та гарантована насолода в нашому житті.

Далі вже пили без тостів і промов. Досхочу. Наговорившись про роботу та політику, чоловіки різко перейшли до розмов про жінок.

Перший свій монолог розпочав завклубом:

– Знаєте що, хлопці? Останнім часом мені все негритянки сняться. Оце приголубити хоча б одну, – і  помирати  можна.  Як подивлюся в телевізор на їхні м’ясисті губи, мене аж в дрож кидає, неначе струмом пронизує. Васильовичу, – звернувся він до агронома – а ви як думаєте? Які все-таки кращі жінки?

– Що я вам, хлопці, скажу. Був молодий і такий же дурний та гарячий, як і ви. Все молодиць подавайте. Стільки енергії мав, що думав, вистачить сили перевернути догори ногами весь світ і кожну молодицю, що трапиться мені під руки. А з роками зрозумів, що жінки, як і коньяк: чим більша витримка, тим кращий смак. Тільки старша жінка може повністю зрозуміти та задовольнити чоловічу душу.

Тут до розмови приєднався Петро – перший.

– От всі кажуть: «Я вдома хазяїн. Я вдома хазяїн». А прийде додому п’яний, дружина затягне його до хати, роздягне, ноги помиє та  й покладе спати, де їй вздумається: чи то на ліжко, чи то на диван, навіть не спитає чоловіка, що він хоче.  А в мене не так заведено. Якщо прийду додому п’яний, то де впаду, там і сплю: чи в курнику, чи на порозі, чи в сараї діля корови. Дружина не має права навіть доторкнутися до мене. Оце хазяїн, так хазяїн!

– А все-таки як же нас зустрінуть сьогодні дружини?- невпевнено розмірковував вголос Петро – другий, – адже піддали ми добряче.

– Та я її в порошок зітру,- скочивши з місця загорлав Славко Піддубний, – Бачиш мої кулаки? – і він підсунув Петру другому під носа кулака, схожого на гирю.

– Да-а-а, – той жалібно протягнув. – Тобі добре. А мені якось боязко. Моя хоча й маленька, зате скажена, як пантера.

– Та хіба так про дружин говорять,- не витримав вчитель.

– А що? Ко-ко-ко  перед нею? – не вгавав Славко. – А вона тобі качалкою по лобі. Це так треба?

– Ну, чому ж так брутально. Адже дружина теж людина, тож і відношення до неї має бути людським: букетик квітів, коробочка цукерок,  солодкий  поцілунок… Та перед такою прилюдією не зможе встояти навіть найчерствіше серце…

Далі з кожною наступною чаркою до хлопців прибували сила та вневненість. І коли вже пили «на коня», в них пробудився козацький дух та національна свідомість. Всі дружно встали на ноги й почали співати  «реве та стогне Дніпр широкий…»  Скоріше ревли, а ніж співали, а коли вже підходили до села, то голоси їх були схожі на харчання недорізаного півня.

З появою перших хат, козацька впевненність пропадала й на прощання вже бажали один одному щасливої зустрічі з дружиною…

На ранок все село гомоніло про вечірні пригоди козаків.

Славко Піддубний ходив по селу, закриваючи долонею здоровенну, через все чоло, гулю. Як казали знаючі жінки, такого «ефекту» можна досягти лише за допомогою качалки.

Петро – другий був перехоплений своєю тендітною жіночкою під час переповзання «державного кордону» від собачої будки до веранди й, загнаний за допомогою оглоблі на горище, де провів залишок ночі, чекаючи суворого вироку..

Вчитель фізики просидів до ранку закритим у погребі, ніжно обнімаючи  букетик польових квітів.

Завклубом же загнав свою дорогеньку в калюжу й намагався навчити її плавати. І коли ж та  добряче вимазалась, він зі словами: «Ти ж моя негритосочко, – почав її ніжно цілувати й поніс на руках до хати…

Василя Васильовича  ж довго не могли знайти. І лише перед обідом «контрозвідка» села донесла його дружині, що він спокійнісінько собі витирає свою горбачовську лисину об подушки семидесятирічної баби Пріськи.

Тільки Петро – перший солодко спав біля купи гною, доводячи всім свою перевагу над жіноцтвом.

 Літературний альманах «ПАРУС».

Відповідальний редактор А.М. Ненько.

Видавець – Агентство інформації і реклами «Парус».

Show Buttons
Hide Buttons