СПРАВА РЕЧИЦЬКОГО

Арбузинський район в роки Голодомору

Національна Академія наук України, Інститут історії України, Інститут сучасної історії Національного центру наукових досліджень Франції та інші поважні наукові установи в 2013 році випустили Збірник документів та матеріалів «Партійно-радянське керівництво УСРР під час голодомору 1932–1933 рр.: Вожді. Працівники. Активісти», в якому вміщенні судові матеріали, свідчення свідків, фотосвітлини, а також коментарі авторів видання  (В.Васильєв, Н. Верт, С. Кокін), щодо так званої «справи А. Речицького», події якої відбувались у 1932-1933 рр. на території Арбузинського району і про її  розгляд доповідали особисто Сталіну. Подробиці і всі матеріали справи розміщені на сайті www.reabit.org.ua . Пропонуємо читачам «Нового Города» познайомитись з коментарем авторів Збірника стосовно розгляду цієї гучної справи.

Серед архівних матеріалів, що стосуються політики групи Сталіна в Україні, поведінки партійно-радянських керівників наприкінці 1932 – на початку 1933 рр., звернули на себе увагу документи так званої «справи А. Речицького». Про неї вже згадували історики О. Рубльов, Г. Єфіменко та інші. На наш погляд, документи з цієї справи пояснюють багато цікавих нюансів здійснення репресивних заходів керівництвом СРСР та УСРР під час голодомору 1932–1933 рр. Це може суттєво допомогти в розумінні подій, що відбувалися.

Отже, 4 березня 1934 р. в райцентрі Арбузинка Одеської області відбувся показовий судовий процес. Розгляд справи виїзної сесії Верховного суду УСРР очолював особисто перший заступник голови ДПУ УСРР З. Кацнельсон, що було незвичним для практики тих часів. Основним звинуваченим (усього судили 6 осіб) був Анатолій Андрійович Речицький, колишній кандидат в члени ЦК КП(б)У, за професією «літератор» (біограф Тараса Шевченка) та перекладач (перший переклав «Капітал» К. Маркса українською мовою), колишній член УКП . У листопаді 1933 р. його вже засудили до ув’язнення та 10 років концтаборів за звинуваченням в участі в міфічній «фашистській контрреволюційній націоналістичній Українській військовій організації» (УВО).

Крім А. Речицького, судили місцевих начальників з Арбузинського району, які під його керівництвом, як «уповноваженого ЦК КП(б)У», здійснювали хлібозаготівлі в грудні 1932 – січні 1933 рр.: Кобзаря – колишнього секретаря Арбузинського райкому КП(б)У, Ткача – колишнього секретаря партійного осередку в селі Константиновці, Величка Іллю – міліціонера, Величка Спірідона та Димчака – членів хлібозаготівельної бригади. Усіх звинувачували в «контрреволюцій них провокаціях та перегинах під час хлібозаготівель 1932–1933 років, спрямованих на створення штучного незадоволення селян Радянською владою». На додаток, голову цієї «компанії» Речицького звинувачували у тому, що він «усі ці неподобства робив за завданням УВО та із спеціальною контрреволюційною метою».

У десяти томах «справи Речицького» більше 40 розлогих свідчень колгосп ників та одноосібників, яких допитали, про факти масових арештів, побиття, зґвалтувань, руйнування хат, масових штрафів і конфіскації усього майна та усього продовольства у тих, хто був або не в змозі заплатити величезний штраф, або у кого відшукали «прихований хліб». Також значна кількість скарг селян у сільради, правління колгоспів щодо вилучення усього продовольства, про те, що вилучені речі (одяг, білизна, ковдри, потельні, чоботи, шинелі) не були описані, але розтаскувалися членами так званих «залізних бригад». Є скарги та донесення потерпілих на тих, хто у них все забирав; допити слідчої комісії Одеської обласної прокуратури різних членів хлібозаготівельних бригад та судових виконавців, які провадили «хлібозаготівельні репресії» без будь-якої санкції прокуратури в період кінця 1932 – початку 1933 рр.

З цієї точки зору «справа Речицького», крім показового процесу, вкрай цікава для розуміння низки ключових проблем історії голодомору в Україні у вирішальний період кінця 1932 – початку 1933 рр.: як працювали на самому низовому рівні, у селі хлібозаготівельні бригади, яким був їх склад, хто забирав і у кого, що забирали у селян: лише хліб або все продовольство та майно під виглядом штрафів. Це принципове питання, як показав відомий український історик С. Кульчицький. Він розрізняє те, що має назву «смерть від голоду» внаслідок надмірних хлібозаготівель від того, що кваліфікується як «вбивство голодом» через вилучення усього їстівного впродовж вирішального періоду – грудня 1932 – січня 1933 рр., до завершення хлібозаготівельної кампанії 7 лютого 1933 р.

Як свідчать десятки збірників документів, що присвячені голодомору, історики відшукали обмаль таких «низових» документів, які детально описують процес вилучення продовольства на місцях. Утім, повернемося до судового засідання в Арбузинці, що тривало один день замість трьох.

Завдання Кацнельсона було доволі складним: потрібно було довести колгоспникам та активістам, яких зібрали на суд, «контрреволюційну сутність» певних перегинів та перекручень «банди Речицького», використовуючи лише окремі покази свідків та потерпілих. Одночасно уникнути згадки про наслідки цих перекручень – не лише повне розорення багатьох селянських господарств, але й голод та масова смертність.

На судовому засіданні свідки з подробицями розповідали про дії А. Речицького, який приїхав у район 25 грудня 1932 р. й залишався там до початку лютого 1933 р. Перший свідок, колгоспник Романовський згадав про загальні збори колгоспників у селі Лиса Гора 27 грудня: «Двері Речицький зачинив, заявив, що жодна людина не вийде зі зборів, почав кричати, називав усіх колгоспників петлюрівцями, кричав «треба валити хати, треба тиснути та бити, щоб хліб пішов». Свідок Ковальов дав покази про загальні збори колгоспників в селі Ново-Красне у той же день: «Речицький: потрібно створити спец-бригади та розіслати їх на дільниці, по господарствах, потрібно, щоб у тому господарстві, куди зайшла бригада, був капітальний ремонт, щоб не залишилося не лише грубок, але й даху».

Ще один свідок, Іванченко, робітник, член однієї з чисельних заготівельних бригад (у ході слідства з’ясувалося, що в районі працювали десятки уповноважених партійно-радянських структур районного, обласного, республіканського рівня) стверджував: «Після того, як я розкрив 4 ями у одного середняка, я привів його до сільради. Речицький став його бити та при цьому кричав: «Ти знаєш про те, сволота, що за приховування хліба тебе розстріляють? Той йому відповів: «Мені все рівно, скоро усі здохнемо голодною смертю». Цей свідок детально описав 3 основні форми перекручень, які провадив Речицький та його «команда»:

– метод «спецпогріба», куди саджали людей, в господарствах яких не могли знайти хліба. Після двох або трьохденної «обробки» усі хліб здавали. За словами Речицького «спецпогріб давав блискучі результати»;

– перевозка неплатників або нездатчиків хліба по вулицях у діжках: «В Лисій Горі цей метод застосовували у базарний день – везли у діжці жінку, вона від сорому сховалася та закрилася так, що обличчя її не можливо було побачити, позаду їхали підводи з хлібом, йшло багато людей, навколо гасла, написи «Такій- то приховав стільки-то хліба». Або ж примушували селян, які приховували хліб, ставати на підводи та звертатися до усього народу, що, мовляв, ми такі-то саботуємо хлібозаготівлі»;

– руйнування хат. Наприклад, в Ново-Павловці у селянина І. Битько, якій хворів на туберкульоз, вимагали хліб. Частину він вивіз, але півтора мішка знайшли у соломі. Цей хліб вивезла дружина. Не дивлячись на це, хату розвалили.

Після свідків перейшли до допитів звинувачених. Першим був Ткач, який детально пояснив як «комісія Речицького» (до неї входили начальник райвідділу ДПУ Лашко та 5 співробітників ДПУ) здійснювала масові арешти. Сам Речицький усім погрожував «висилкою на Соловки до білих ведмедів». Ткач гордо заявив, що за останні місяці хлібозаготівлі він знайшов більше 200 ям з хлібом в Ново-Красном селі завдяки своєму «класово-більшовицькому чуттю».

Потім допитали С. Величка та М. Димчака, членів так званої «залізної бригади». З їх свідчень можна дізнатися багато цікавого про склад, вербовку та функціонування такого роду бригад. Обидва мали судимості за крадіжки та побиття. На початку грудня 1932 р. Величка виключили з колгоспу за чергову крадіжку. Тоді ж, вночі до нього пришла бригада та забрала все майно, його заарештували. Величко показував: «Мене викликав тоді Ткач: «Величко, я знаю, що у тебе є яма з хлібом, признавайся. Я признався, що є 8 пудів жита, але не моє, а мого брата. Потім Ткач мені сказав: «Ти мабуть знаєш у кого ще є прихований хліб. Скажеш, ми тебе випустимо, повернемо навіть корову. Я знав, що хліб схований у Дроздова та вказав. До нього пішли й віднайшли там 12 пудів пшениці. Фактично мені не повернули майно, але під час голоду не позабули про мене. Тут говорили, що я хату руйнував. Я сам хат не руйнував. У третій сотні зруйнували 12 хат, там керували Яков Андросов і Гуров Павел. У людей все забрали та між собою та з начальством ділили». До речі, за показами свідків, С. Величко відверто казав односельчанам: «Ви всі подохнете з голоду, а я та мої діти будемо жити».

Перед тим, як допитати Речицького, суд заслухав покази звинуваченого Кобзаря, який нагадав, що 24 грудня 1932 р. його «викликали в урядовий вагон, який тоді знаходився в містечку Вознесенськ Одеської області, в якому знаходились Павло Любченко, секретар ЦК КП(б)У та Речицький. Нам (був ще десяток секретарів райкомів партії) було сказане, що потрібно організувати роботу так, щоб отримати рішуче зрушення у хлібозаготівлях. Тов. Любченко заявив, що для практичної допомоги у боротьбі за хліб нам надіслали тов. Речицького, який має великий досвід на цьому фронті, так як до приїзду до нас в район він аналогічну роботу провадив у Вінницькій області, де він досяг блискучих результатів».

Цікаво пригадати щоденник поїздки комісії Кагановича в Україну наприкінці грудня 1932 р. Дійсно, 24 грудня 1932 р. в 22 год. 15. хв. в урядовому вагоні у Вознесенську відкрилася нарада секретарів групи райкомів партії під головуванням Кагановича. Запис свідчить: «Арбузинський район. Секретар – Кобзар. Застосували повернення незаконно переданих авансів. В одному колгоспі з 600 центнерів, розданих за трудодні, повернули 70…

Л.М. (Каганович): «Це нагадує куркульську політику з червоними обозами: покласти пудик та везти з червоним прапором.

Ще не обмолочено 6000 га по усьому району. Потрібні працівники – 10–11 чол. Зараз мається з обкому 18 уповноважених, але їх, за думкою Кобзаря, недостатньо».

У щоденнику Л. Каганович коротко занотував свій виступ: «Лише наприкінці грудня ви починаєте розуміти, як потрібно заготовляти хліб. І то я вас похвалив, що ви починаєте розуміти . Хліб, що йшов у вас до цих часів, йшов значною мірою самопливом, не політично, без душі, без більшовизму. Куди ви дивилися, що на громадське харчування йде по 3–4 фунти на трудодень, а зараз збираєте по пів пудика розданих авансів… Що головне у вас зараз? Не аванси і не переобмолот, а:

1) вивезти наявний хліб з комор, хоча б він зберігався під виглядом усіляких фондів,

2) прискорити обмолот,

3) шукати розкрадений хліб… і шукати потрібно його так, щоб самі розкривали ями, так як інакше у нас не вистачить сил перекопати усю землю.

Багато комуністів виявилися ідеалістами есерівського напряму, ідеалізуя колгоспника та не помічаючи класової боротьби».

За 24 грудня запис у щоденнику закінчується так: «Нарада закінчилась підписанням секретарями райкомів зобов’язань закінчення виконання хлібозаготівель до певних чисел та вивозу, починаючи з 26 грудня, не менш певної кількості хліба… Нарада закінчилась в 4 години 25 грудня. В 4–30 виїхали до Херсону» .

Недивно, що Кобзар на суді винуватим себе не визнав. Після наради у Кагановича 25 грудня 1932 р. він їхав в Арбузинку у супроводі нового уповноваженого ЦК КП(б)У А. Речицького, який «мені став викладати свій метод, говорив, що ми «цяцькаємося та панькаємося (граємося та возимося) з народом», що потрібно здійснювати набагато жорсткішу політику, висилати крадіїв, валити хати і т. д.».

Речицький у виступі на суді з самого початку нагадав, що його призначили «уповноваженим ЦК», що він «приїхав до Арбузинського району з Махновського району Вінницької області, де він виповнив план хлібозаготівель на 100%». Жодних обвинувачень по його роботі на Вінниччині не було, а працював він у двох районах однаково.

За словами Речицького, коли він приїхав в Арбузинський район, то знайшов приховування планів посіву та врожайності з боку РВК, приховування посівних площ, здійснення хлібозаготівель не після обмолоту збіжжя, а через деякий час, що надавало можливість сховати обмолочене. Йому поставили завдання виконати план хлібозаготівель в Арбузинському районі до 1 лютого 1933 р. За 5 тижнів потрібно було зібрати 12 тис. тон, за 5 попередніх місяців зібрали 28 тис. тон.

Він пояснив, що до його приїзду місцеві працівники не застосовували інструкцію ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. (підготовлена за участі Молотова), що передбачала застосування 15-кратного штрафу до нездатчиків хлібу та неплатників (зазвичай слідувала конфіскація хати, продаж майна та виселення усіх членів сім’ї). Він же застосував радянський закон. Прокурор заперечив, що в інструкції йшлося про конфіскацію, але не руйнування хат. «Так, – відповів Речицький, – я вважав, що для більшого ефекту хати, що підлягали конфіскації, потрібно було руйнувати, і щоб народ це бачив власними очима». Щодо провозу людей у діжках, то він заявив, що не надавав цьому значення, бо метою була дискредитація «злісних нездатчиків хліба».

Для свого захисту Речицький добавив, що 20 січня 1933 р. в Арбузинський район приїхав член політбюро ЦК КП(б)У В. Затонський. Він був задоволений діяльністю Речицького. В цей момент Кацнельсон перервав Речицького, щоб той не відволікався. Проте звинувачений детально пояснив, що таке метод «концентрованого удару», запропонований Затонським: масові застосування штрафів, виселення, арешти «заради залякування інших». Він додав: «Ось я й провадив концентрований удар!».

Голова судового засідання одразу оголосив перерву, після якої виступив прокурор. Він звинуватив А. Речицького у контрреволюційній, фашистський, підривній діяльності з 1918 р. до дня арешту, заявив, що звинувачений був українським націоналістом, який начепив на себе машкару «справжнього комуніста». За завданням УВО з контрреволюційною метою він влаштував неподобства в Арбузинському районі.

Назвавши Речицького «найлютішим класовим ворогом», прокурор запропонував застосувати до нього розстріл. Кобзаря і Ткача прокурор відніс до «чесних базік», комуністів, що втратили пильність, та запропонував засудити їх на 3 роки. С. Величка та Димчака, як карних елементів, засудити на 5–10 років концтаборів. Суд підтримав прокурора та відповідний вирок.

А. Речицького розстріляли 25 квітня 1934 р. у Харкові. Він реабілітований прокуратурою України 29 січня 1992 р. Нині багато питань, що стосуються цього показового судового процесу, чекають на відповіді. Хто був ініціатором процесу? Чому суд очолив заступник голови ДПУ УСРР?

Поки що можемо лише висловити припущення, що справу узгодили в політбюро ЦК КП(б)У та ймовірно в Кремлі. Зрозуміло, що справа «вписується» в політичну кампанію, розпочату Сталіним з грудня 1932 р. проти «українського націоналізму». Протягом 1933 р. кілька тисяч «українських націоналістів» були засуджені різними позасудовими органами. Але чому обрали саме Арбузинку, фігуру Речицького та й березень 1934 р., коли чергова сталінська репресивна кампанія почала затухати?

В цілому зазначимо, що твердження деяких істориків про те, що керівництво УСРР якимось чином змушувало Сталіна застосовувати більш жорсткі дії по відношенню до республіки не підтверджуються доступним на сьогодні комплексом архівних документів. Їх уважний аналіз свідчить, що серед партійно-радянських керівників існував широкий спектр настроїв та поведінки під час голодомору 1932–1933 рр. Він сягав від беззастережної підтримки курсу Сталіна до різноманітних форм опору. Щоб придушити незадоволення та зламати опір місцевих чиновників до них застосовувалися різноманітні форми політичних репресій.

У ситуації, коли Сталін та його група застосували широкомасштабні репресії, часто їх виконавці перетворювалися на жертв. Звернемо увагу й на те, що дії групи Сталіна в Україні мали специфічний характер, відмінний від інших регіонів СРСР (за виключенням Кубані): під час голодомору, коли помирали мільйони людей, режим арештовував сотні тисяч людей, з яких більше тисячі розстріляли.

На знімку: восени 1932 року продзагони відбирали зерно і продовольство в селі  Ново-Красне Арбузинського району Одеської області.

Show Buttons
Hide Buttons