СТЕПОВА ЗІРНИЦЯ

В 1981 році в Одеському видавництві «Маяк» вийшла друком збірка «Степова зірниця», в якій в нарисах та поетичних творах розповідається про трудові будні, творчі наміри і мрії будівельників Южно-Української атомної електростанції, яка споруджувалась в прибузьких степах посланцями різних народів нашої багатонаціональної Вітчизни. Упорядник видання – миколаївський письменник М.І. Божаткін.

stepova zirnishy2

Збірка вміщує літературні твори В’ячеслава Качуріна, Михайла Божаткіна, Дмитра Кременя, Броніслава Домбровського, Еміля Январьова, Михайла Доброніченка, Валерія Бойченка, Павла Порадюка, Анатолія Ластовецького, Олександра Удовиченка, Кирила Курашкевича, Миколи Біднини, Володимира Пучкова, Катерини Голубкової. Інтернет-газета «Новый Город» пропонує читачам перегорнути сторінка «Степової зірниці» в електронному вигляді.

Вячеслав Качурин

Прометеи двадцатого века

Желтых листьев осенняя вьюга,

Горизонта распахнутый взгляд…

На высокой

Излучине Буга

Поднимается Атомоград.

 

Этот город мечтает о чуде,

Он работою занят большой,

А живут в нем обычные люди

С твердой волей

И чистой душой.

 

Эти люди из племени щедрых

И шагающих не наугад

В их сердцах,

Словно в атомных недрах,

Положительный крепок заряд.

 

По дорогам, крутым и разбитым,

Тут, свершая обыденный труд,

Словно по электронным орбитам,

Работящие КрАЗы снуют.

 

Вот над корпусом краны нависли,

Вот вокруг котлована намыв –

Так цепная

Реакция мысли

Превращает в действительность миф.

 

Этот город – в грядущее веха,

И возводят его у реки

Прометеи двадцатого века

Проще – наши с тобой земляки.

 

В них бессмертная жажда горенья

Днем и ночью,

И в стужу, и в зной

И не будет вовек завершенья

У реакции этой цепной.

 

 Михайло Божаткін

 Легенди і дійсність прибузького степу

Нещодавно в архіві мені трапився цікавий документ. В ньому йдеться про те, що 17 серпня 1920 року на засіданні президії Миколаївського губвиконкому слухалось питання про можливість будівництва гідроелектростанції на Південному Бузі та шлюзування річки. Було ухвалено постанову: спорядити експедицію, подати доповідь для затвердження експедиції та асигнування потрібної суми у Центральне Промбюро та в Раду Народного Господарства. У постанові були й такі пункти: відпустити для потреб експедиції 30 пар чоловічого взуття, з’ясувати питання обмундирування, харчування та інше ( Миколаївський облпартархів, фонд 7, опис 170, справа 7, аркуш 147).

У місцевих архівах не пощастило з’ясувати, чи відбулась така експедиція, але нас цікавить сама постановка питання. Згадаймо, який то був час. На заході йшли напружені бої з білополяками. На південь наступав Врангель, підтримуваний і оснащений верховодами Антанти. Якраз тоді він висадив десанти на Кубань, Таманський півострів і в ущелені Сукко під Новоросійськом. Усе ще чинили війчайдушний опір недобиті колчаківці в Сибіру. В Середній Азії спалахнули контрреволюційні повстання та заколоти, підбурювані з-за кордону імперіалістами. На Україні, в тилу радянських військ, діяли бандитські загони петлюрівців, різних «отаманів» та «батьків».

Дуже складне становище було і в Миколаєві. Бої йшли буквально біля  воріт – на лівобережжі нижньої течії Дніпра. Лівий берег Дніпровського лиману, до самої Кінбурнської коси, займали врангелівці. Білогвардійські кораблі систематично обстрілювали фортецю Очаків, намагаючись прорватися в лимани і вийти в тил Червоної Армії. Було перхоплено документи, які свідчили про те, що Врангель готує висадку десанту між Очаковом і Одесою. Поблизу раз у раз спалахували куркульські заколоти. Викрили кілька змов у самому місті. Люди, здатні носити зброю, пішли на фронт, а на охорону міста вночі ставали всі, навіть друкарки штабів та установ.

Яку віру в майбутнє треба було мати керівникам губернії, щоб за таких умов слухати подібні питання!

Після остаточного розгрому інтервентів та білогвардійців почалися роботи по енергетичному використанню Південного Бугу. Первістком гідроенергетики стала Олександрівська ГЕС, розташована біля Вознесенська, приблизно  за сто кілометрів від Миколаєва. Будівництво її передбачав ленінський план ГОЕЛРО. Станція стала до ладу в березні 1927 року. Це була велика подія. В Олександрівку приїхали керівники партії та уряду республіки, на мітинг зібралися тисячі людей із навколишніх сіл. І хай потужність станції була невелика, але ж то був первісток.

Пізніше будували на Бузі й інші станції. Тільки  в Миколаївській області їх чотири: крім Олександрівської, є ще Первомайська, Мигіївська, Костянтинівська. Потужність їх невелика, а останні дві – дериваційні, тобто використовують лише частину річкової течії. Однак свого часу вони зіграли величезну роль в економічному розвитку прилеглих районів.

І ось тепер біля села Костянтинівка будується велетенський енергетичний комплекс, до якого ввійдуть Південно – Українська атомна станція, гідростанція на Ташлицькій балці і гідроакумулююча станція на Південному Бузі.

…Коли їдеш шляхом Миколаїв – Первомайськ, за Олександрівкою починається степ, що простягнувся на багато кілометрів. Спідометр відлічує і десять, і двадцять кілометрів, а навкруги – лани, лани, лани…

Перед Костянтинівкою шлях пірнає в глибоку Ташлицьку балку. Колись тут текла річка, та з часом вона пересохла. Де-не-де зблисне ручай, та спекотними днями щезає і він. Раніше тут зупинялися машини:  на дні балки росло кілька дерев, поряд  – криниця із журавлем, і шофери, роблячи перепочинок, неодмінно наповнювали тут радіатори, а пасажири пили напрочуд смачну холодну воду.

Тепер пейзаж змінився: здалеку видно багатоповерхові будинки селища, в якому живуть будівники атомної станції. Це справжнє місто. Щоправда, воно ще безіменне. Було оголошено конкурс, надійшло багато пропозицій, та поки що…  Люди називають його просто селищем будівельників, і листи знаходять адресатів і за такою назвою.

А перед Ташлицькою балкою звертає праворуч гарна дорога – бетонка. Біля повороту – напис: «Будівництво Південно-Української АЕС».

Видно з дороги й  контури промислового будівництва.

Звичайно, що на будові усе важливе: і склади, і дорога, і житло, і культурно-побутові приміщення… Але є об’єкти, які називають основними; заради них зводяться і житлові будинки, і їдальні, і допоміжні підприємства, і все інше. Тут, на будівництві Південно-Української атомної електростанції, основним об’єктом є спецкорпус, у якому буде розміщено атомний реактор. Ця споруда не найбільша на будові. Діаметр її лише сорок вісім метрів. Поруч простягнувся майже на триста метрів машинний зал; висота – 26 метрів, теж не дуже вже домінує над навколишніми будівлями. Але відчувається – головне тут. І коли будувалася – це було видно з густої щетини арматури, з особливо міцного бетону, тепер – з якоїсь особливої сили, яку просто-таки випромінює цей круглий корпус.

Враження ще більше посилюється, коли заходиш всередину будівлі. Переплетіння могутніх металевих конструкцій, трубопроводів, вогні електрозварювання і газозварювання, що безперервно спалахують, – усе говорить про особливу важливість споруди.

– Спорудження будівлі атомного реактора – найвідповідальніше завдання колективу, – каже начальник управління будівництва Григорій Васильович Сосєденко. – Будівля величезна, а ще ж до неї ставляться особливі умови. Тут треба буде змонтувати тисячі тонн найрізноманітніших конструкцій. Виготовлення й монтаж їх повинні виконуватись у повній відповідності з розрахунковими даними, суворо по кресленнях, або, як мовлять будівельники, з нульовими допусками.

Складна споруда, а зводять її звичайні хлопці. А втім, чому звичайні? Усі вони досконало володіють спеціальністю, багато хто побував на найбільших будовах країни.

На зведенні будівлі реактора працюють дві великі бригади: зварювальників-арматурників, якою керує Микола Бакуменко, і теслярів-бетонників – бригадир Петро Верещака. Людей цих добре знають не лише на будові, а й далеко за її межами. І славу свою вони здобули наполегливою працею.

Звичайно, продуктивність праці в бригаді залежить не лише від майстерності й уміння членів бригади – колективи будови пов’язані між собою багатьма каналами; тому тут широко розгорнулося змагання за методом «робітничої естафети». Це означає, що в ньому беруть участь усі колективи, від яких залежить виконання тієї чи іншої роботи. Так, бригада Бакуменка не зможе своєчасно встановити на об’єкті арматуру, якщо її не постачать з арматурної дільниці. Колектив тієї, в свою чергу, має бути забезпечений усім необхідним: металом, електродами і т. ін. Так само й при укладенні бетону: тут ланцюг ще довший – забезпечення якісними матеріалами, приготування бетону, його доставка. Оця залежність бригад одна від одної і народила таке змагання. Треба сказати, воно дуже ефективне.

– У реакторі, в системі захисту застосовуватимуть найновіші досягнення науки й техніки, – каже начальник будівництва спецкорпусу та машинного залу інженер Тимофій Ілліч Антифеєв. – Багато що тут буде застосовано вперше в Радянському Союзі, а дещо – і в світовій практиці.

Тимофій Антифеєв має досвід зведення таких споруд: він брав участь у будівництві Кольської атомної електростанції.

– Звичайно, масштаби тут не ті, адже будуємо «мільйонник», – каже Тимофій Ілліч. –«Мільйонник» – це реактор потужністю мільйон кіловат. Поруч із першим буде збудований ще один такий самий – уже кладуть бетон в його фундамент. А всього на Південно-Українській АЕС передбачається спорудити чотири таких «мільйонники». Поки що…

Поряд із спорудою реактора – машинний зал. Вражаючий зал. Вражає він навіть нині, хоч іще тільки заливається фундамент. Довжина його 280 метрів. Тут теж будуть «мільйонники» – тільки вже генератори потужністю мільйон кіловат. Таких агрегатів  у країні ще не встановлювали.

Турбіни монтують зараз  на Харківському турбінному заводі імені Кірова. У їх створенні  брало участь багато вчених, конструкторів, фахівців – турбобудівельників, а виготовлення їх доручено славнозвісним токарям, Героям Соціалістичної Праці, Дрокіну та Кислякову, бригадам слюсарів-складальників, якими керують Герої Соціалістичної Праці Сеулов та Горбатюк. І треба відзначити, що прославлені бригади, увесь колектив заводу докладуть усіх зусиль, аби могутні силові агрегати вчасно прибули на Південно-Українську атомну станцію.

Основні деталі для енергетичного гіганта виготовляються на ленінградському заводі «Електросила». До Харкова вже відправлено статор вагою 330 тонн. Виготовляється і 180-тонний ротор.

Варто сказати, що реактори потужністю мільйон кіловат у нас уже працюють. Нещодавно повідомлялося, що такий реактор почав діяти на Нововоронезькій АЕС. Проте генератори там мають потужність по 500 тисяч кіловат; працюють вони в парах.

На будівництві машинного залу великих успіхів домагається бригада теслярів -бетонників Леоніда Самійловича Топчія. Бригада ця велика, в ній біля сорока чоловік.

Для зручності керівництва вона поділена на три ланки, які послідовно забезпечують виконання всього фронту робіт. Колектив Леоніда Топчія, як і багато інших, є справжньою школою виховання молоді. Адже будова, в основному, молодіжна: середній вік будівельників – 28 років. Сюди приходить багато випускників середніх шкіл, училищ, ПТУ. Хоч останні й мають певну теоретичну та практичну підготовку, але і тих, і інших усе-таки доводиться навчати. Для цього тут використовується як індивідуальний, так і ланковий метод, тобто новачків або прикріплюють до передових робітників – наставників індивідуально, або зараховують до ланки, де вони працюють під контролем досвідчених майстрів. Обидва методи дають непогані наслідки.

Як уже мовилося, енергетичний комплекс складається з атомної, гідравлічної та гідроакумулюючої електростанцій. Гідроакумулююча станція буде працювати на базі Ташлицького водосховища. Ташлицька балка глибока і дуже витягнута. Неподалік від виходу її в Буг зводиться гребля восотою майже 90 метрів. Вона створить водосховище місткістю понад 80 мільйонів кубометрів.

На греблі Ташлицького водосховища робота в розпалі. Тут зайнятий трест «Донбасенергобудмеханізація», керує дільницею будівництва греблі інженер Віктор Олександрович Житній. Гребля вже насипана до проектної позначки, іде зміцнення її для того, щоб вона змогла стримати паводок 1981 року. У цих південних посушливих степах опадів мало, та інколи природа підносить сюрпризи. Так трапилось навесні 1978 року. Сніги почали швидко танути, грунт ще був промерзлий, не вбирав воду, і вона з довколишніх ланів стікала вниз. Балка швидко наповнилась водою, виникла загроза переливу її через банкет, а отже – розмиву його. І тоді багатомісячний труд, затрачений на розчищення основи  під греблю, зійшов би нанівець.

Механізатори вирішили завадити цьому. Бульдозеристи, екскаваторники діяли як в атаці: працювали з максимальним напруженням сил. Із кабін не виходили день і ніч. І обвідний канал для скинення паводкових вод було вирито своєчасно.

У гарній місцевості виростають споруди енергетичного комплексу. Довкола – просторий степ, лани, покреслені лініями лісосмуг. А поряд – запінені пороги Південного Бугу. Він тече між високими стрімкими скелями, і недарма саме  в Костянтинівці розташувався республіканський опорний пункт альпіністів-скелелазів.

Ось скеля, схожа на стародавню вежу, але створена вона природою. Скільки тисячоліть уже цим велетенським каменям, покладеним один на одного? Хто відає…

А ось і легендарна скеля Пугач. Легенду про неї довелось мені почути ще два десятиріччя тому. Тоді я завідував сільгоспвідділом в редакції обласної газети, і рідко випадав день, коли не виїжджав у той чи інший район. Якось справи привели мене і в радгосп «Богданівка» Доманівського району. Попоїздивши цілісінький день полями радгоспу разом з директором, ми зупинились на березі річки, щоб змити пил та змору. Вибрали місце біля водяного млина; зараз його вже нема, комусь заважав, видніється лише фундамент, жолоб та залишки колеса в ямі, яку колись вибила вода. А тоді млин ще працював, неспішно поверталось колесо, шерхотали жорна, і текла біла струминка муки, сповнюючи повітря запахом хліба.

Вечоріло. Викупавшись, ми всілися біля вогнища. Сторож підкладаючи під казанок із юшкою дрівця, нарубані з плавнику, почав неквапливу розповідь:

– Кажуть, раніше тут ніхто не жив. Ніби дике поле було…

Ми знали, що Диким полем звалася місцевість між Дніпром і Доном, та уточнювати не стали; власне, і правобережжя Дніпра після татарських нашесть теж довго залишалось  безлюдним.

– І все ж тут завжди люди жили, – переконано мовив сторож. – І греки, і до греків, і після них…

Це вірно. Причорноморські степи заселені з давніх-давен. Жили тут і кочові, й осідлі племена; майже тисячоліття існувало в пониззі Бугу – стародавні греки називали його Гіпанісом – грекоскіфське місто-держава Ольвія. Колонізатори виявили завидну заповзятість, проникали далеко в глибину степів, мали на Бузі та інших річках риболовецькі пункти, солярні. Хтозна, може, й отут, де неголосно погуркує жорнами млин, багато віків тому греки й місцеві жителі ловили й заготовляли про запас рибу, займались мисливством, вели мінову торгівлю.

Та й пізніше тут пройшло багато народів, які невідомо звідки з’являлись і невідомо куди щезали.

– Ну, а коли прийшли сюди запорожці, цей край уже по-справжньому став нашим, – продовжував сторож, помішуючи юшку, яка вже розповсюджувала неймовірний дух.

Запорожці називали Буг славною рікою. На її берегах стояли сторожові пости, на місці нинішньої Костянтинівки був зимівник – постійне козацьке поселення. Козаки ставили в річці гарди – загати для риболовлі, чому й острови довкола села понині звуть Гардовими; вели торгівлю з татарами й турками; тримали перевіз, який теж називався Гардовим. На Великому Гардовому острові було у козаків поселення і навіть церква. Як переказують легенди, зрадник Сава Чалий начеб-то переховувався певний час на цьому острові, а потім спалив курінь та церкву й перейшов до польських гнобителів.

– Хоча й торгували, і перевіз тримали, та не було миру між козаками й татарами, – неквапливо вів далі сторож. – То козаки переправлялись на той бік у шалі битви, то татари налітали за ясиром. Бачите он ту скелю?

На тлі яскравого передзахідного неба чітко різьбився химерний обрис скелі.

– Придивіться: обличчя… То козак Пугач.

Сили природи чимало попрацювали над гранітними брилами, надавши їм химерного вигляду: придивившись, можна чітко угледіти велике кам’яне обличчя, що сміється. Шапка зсунута на тім’я, очі примружені, уста напіврозтулені, підборіддя губиться у скелях урвища.

Спочатку ми слухали сторожа одним вухом: адже те, що він розповідав, було добре відомо нам ще з шкільних підручників. А тут почали розпитувати: який же зв’язок між запорозькими козаками і цим дивним витвором природи?

– А було так. Прорвалися татари. Кинулись їм назустріч козаки. Зав’язалася січа. Тільки ж сили були нерівні: невеликий сторожовий загін козаків і майже сотня татарських кіннотників. Багато ординців наклало головами, але й козаки зазнали втрат. Упав з коня один, другий, третій… І залишився лише Іван Пугач. Хоробро відбивався він від ворогів, але татари насідали. І тут від різкого удару розкололася  шабля… Уже торжествують вороги – заберуть у полон козака, продадуть у неволю… Але козак Пугач повернув свого вірного коня до скелі і кинувся з кручі вниз…

Висота урвища – кілька десятків метрів, а внизу – ікла скель.

– Не здався козак нападникам, насміявся з них. Ось круча й набула його вигляду, відтоді й сміється з ворогів.

Гарна легенда. А втім, можливо, й не все тут придумано: адже сутички козаків із напасниками траплялися часто. Можливо, був і такий бій. Ось тільки скеля… Ну що ж, вона робить легенду лише поетичнішою.

Далі буде.

Show Buttons
Hide Buttons