ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ

ЕЛЕКТРОННА КНИГА ПАМ’ЯТІ

В історії Арбузинського району багато сумних і радісних подій. З часом  вони забуваються в людській пам’яті. А для нашого сьогодення і для майбутнього важливо знати і свято берегти наше коріння, завдяки якому ми стали такими, як є і якими стануть наші нащадки. Тому основна ідея електронної книги пам’яті, яку пропонуємо читачам на сторінках Інтернет – сайту «Новый Город», – розповісти про недалеке минуле нашої малої Батьківщини – Арбузинщини. Герої нарисів – це наші земляки, які доклали чимало зусиль, щоб створити в райцентрі,  в селах і в селищах району певні стандарти життя, трудової діяльності, навчання, відпочинку. Сподіваємось, що події недалекого минулого, у викладі наших співрозмовників, викличуть у читачів приємні спогади.

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

СЛІВІНСЬКИЙ ЛЕОНІД ГАВРИЛОВИЧ

Історія Арбузинського району насичена важливими подіями, які стали результатом наполегливої праці, героїчної звитяги, відданості  малій  Батьківщині  моїх земляків. Важливо, щоб прийдешні покоління  знали історію свого краю, своєї родини і на основі цього плекали щасливе майбутнє для свої дітей, онуків, правнуків. 

 Наша історія складається з подій, за кожною з яких стоїть конкретна особа, або група однодумців, об’єднаних однією метою. Ось і пропоную читачам заглибитись в історію нашого краю сходинками трудової біографії  нашого земляка Леоніда Гавриловича Слівінського, якому в поточному році виповнилось 85 років, 25  з яких  віддав служінню Арбузинському району.

 Південний Буг несе свої води  з північного заходу на південь просторами рідної  України. В межах Кривоозерського району ріка спокійна, з порослими чагарниками берегами, між  високорослих дерев біліють охайні будиночки місцевих жителів. Тут, в прибузькому селі Тернувата, 16 лютого 1930 року народився Леонід Слівінський. Він був п’ятою дитиною у подружжя Гаврила Венедиктовича та Ольги Павлівни. Батьки працювали у місцевому колгоспі, створеного від об’єднання селянських наділів під час колективізації, а старший брат Володимир, який народився в 1923 році, як міг допомагав меншим братикам і сестричкам опанувати  премудрості дитячого життя. Сім’я як могла переборювала труднощі буття, а головною турботою батьків було забезпечення дітей пристойними умовами побуту та харчуванням. Та наступив 1933 рік – початок Голодомору в Україні.

ЦЕ СТРАШНІШЕ ВІЙНИ

Історія знає багато фактів масового знищення людей. Планетою прокотились десятки воєн, епідемій, стихійних і надзвичайних подій, які призводили до загибелі людей. Але те, що сталось в Україні, заслуговує виняткової оцінки. Тут, на нашій процвітаючій, багатій, родючій землі, яка населена трудолюбивим народом, штучно умертвити мільйони людей могла лише неповна розуму людина, примусила своїх поплічників створити повальний голод для людей. Для цього потрібно було відібрати у селян вирощений урожай, витрусити всі запаси і кинути напризволяще.

Держава завжди має турбуватись про своїх людей, однак в 1933 році вона забула про них і кинула на вимирання…

Леонід Гаврилович прикриває рукою почервоніли очі і тремтячим голосом починає свою розповідь:

– Під час  Голодомору мені було всього три роки, я не все пам’ятаю, але пізніше мені батьки і старший брат повідали про те, як жилось нам в ті тяжкі часи.

Голодомор – це страшніше війни. На війні відомий ворог, його можливості і тактика. Під час періоду, коли людей спонукають до голодної смерті, немає конкретного ворога. Є обставини, які створені нелюдями. Вони гірші ворогів.

У нашому селі більшість людей страждали від голоду. Вмирали. Хоронили і дорослих, і дітей.

В нашій сім’ї було п’ятеро дітей: дві дівчинки, Володя, Толя і я, Леонід. Тато трудився в колгоспі. Мама варила дітям і татові все, що могла знайти. Нас кормила, а сама недоїдала, почала пухнути… Батько це помітив і відвіз її підводою у дільничну лікарню, що була у Великій Мечетні. Маму там врятували, трохи підкормили, через два тижні батько поїхав її забирати.  Ми з братом  вийшли на подвір’я зустрічати маму. А вона тільки нас побачила, зразу батька запитала: «Де Маруся, де Женя, де Толя…»  Батько тяжко зітхнув і відповів: «Оля, я їх похоронив»…

Таки наша історія. Я досі не можу дивитися фільми й читати книжки про голодомор. На серці важко і душа болить.

ТІЛЬКИ ФАКТИ

…Вже взимку 1931-1932 р.р. у селах склалося скрутне становище з продовольством, адже під час хлібозаготівель з багатьох колгоспів викачали навіть насіннєве зерно. Тому навесні 1932 р. у багатьох районах України спалахнув страшний голод з численними випадками людоїдства. Опухлі від голоду люди їли собак, котів, слимаків, ховрахів, кору дерев, мололи кістки на борошно. Кожного дня померлих ховали у братерських могилах. Вмирали родинами, цілі села були спустошені. 

…Керівники колгоспу „Жовтнева революція” Костянтинівської сільради Арбузинського району за те, що розпорядились скосити 0,45 гектара посіву жита, обмолотити його без відома МТС і без обліку та роздати хліб на трудодні, постановою районного партійного комітету від 17 липня 1933 року були виключені з партії і віддані до суду. 

За приблизними даними, у населених пунктах сучасної Миколаївської області загинули від голодної смерті близько 500 000 осіб.

В Арбузинському районі 1663 жителів постраждало від  страшної біди, а 1206 жителів Арбузинки загинули, повідомив М. Мельник, начальник відділу інформації та використання документів Держархіву  Миколаївської області.

СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

Леонід запам’ятав на все життя літній день 1941 року, коли батько закинув на спину речовий мішок і разом з іншими односельцями вмостився на підводі, щоб відправитись на війну.  Своїх рідних захисників проводжали всім селом, дійшли до околиці і ще довго стояли і дивились на схід, де ще виднілась курява, піднята кінськими копитами. Жінки плакали, діти тулились до матерів, стиснувши  від жалю свої кулачки і всі сподівались, що скоро повернуться. На жаль, багатьох не діждались. І Леонід свого батька в той день бачив востаннє.

Через місяць в село ввійшли румуни. По берегах Південного Бугу був облаштований кордон між окупаційними військами. На правому березі піша румунська прикордонна варта з рушницями, а на лівому – німці з автоматами на конях.

Під час окупації Леонід, як і його однолітки, до школи не ходив, а працював у місцевій общині. Румуни не руйнували колгосп, зберегли всі виробничі ділянки, тільки призначили свого керуючого.

– Під час окупації отримав ляпаса від румуна, до якого заздалегідь  не поклонився в пояс,- пригадує Леонід Гаврилович. – Так було заведено, що всі  повинні були поклонятись окупантам, якщо цього не робити, то могли серйозно постраждати. Я ж відбувся ляпасом…

Через дорогу від нашого дому була жандармерія. Румуни хліба в нас не відбирали. Німці ж забирали все, навіть, чорнозем вивозили, а людей кормили мізерними пайками.

Одного березневого дня жителі Тернуватого не побачили в селі румун. Вони відступили на захід, а їм на зміну прийшли німці і зайняли заздалегідь підготовлені позиці.  Всі чекали на бойові зіткнення з радянськими військами, однак німці вночі відійшли і вранці селяни зустрічали передові підрозділи Червоної Армії. На подвір’я Слівінських завітали червоноармійці у білих полушубках з автоматами в руках. Звернулись з проханням, якщо є, дати якусь одежину, тому що вже тепло, а в зимовому одязі важко воювати.  Леонід знайшов стару батькову фуфайку і вручив визволителю, а той  скинув свій зимовий одяг, подякував і пішов на позицію.

Однак радість визволення була не довгою. Через кілька годин застрочили кулемети, розгорівся запеклий бій і війська Червоної Армії змушені були відступити, а село знову опинилось, тепер вже під німецькою, окупацією. Протягом кількох днів селяни відчули, чого варте життя під фашистським чоботом.

Німці стріляли курей і змушували жінок готувати їжу, ходили по хатах і оглядали жителів. Якщо бачили, що чоловік стрижений, вважали що це солдат, який переховується, виводили на подвір’я і при батьках і дітях розстрілювали і йшли до наступної хати.  Там, якщо бачили чоловіка з чубом, вважали його офіцером і теж розстрілювали. Таким чином фашисти розстріляли в  селі 40 безневинних чоловіків.

Через три дні німці відступили і знову в село увійшли радянські воїни. Тепер назавжди. Настав час хоронити загиблих.  В селі збирали в кого що є. Зібрали дошки, збили з них труни  і похоронили 40 односельчан, яких розстріляли фашисти. Потім приступили до захоронення загиблих радянських воїнів на сільському кладовищі. Хоронили в одязі і тільки відбирали, які були, документи і здавали їх у сільську раду. На кладовищі  викопали ями для 150 загиблих бійців під час визволення села. Всі: і жінки, і старі, і інваліди, і діти допомагали  в цій печальній справі.

Дійшла черга до захоронення трупів фашистських загарбників, а їх було близько 300. Погода стояла тепла і до тіл  навіть підійти було неможливо. Старики змайстрували крюк на довгій палиці і таким чином збирали трупи по селу і стягували в траншеї,  в окопи, в бліндажі і присипали землею.

Настала весна і перша посівна після визволення. Поле, де захоронили загиблих, засіяли пшеницею. Однак ознаки захоронення ще довго нагадували хліборобам про страшні події.

– Я  запам’ятав буремний 1944 рік на все життя.  Ця війна – глибока рана нашого багатостраждального народу, яка протягом 70 років не може загоїтись,- з сумом   промовив Леонід Гаврилович. – Мені дуже хотілось дізнатись про воєнну долю свого батька. Через три місяця після визволення до нашого помешкання завітав листоноша…

На нашу адресу надійшла похоронка з Москви, в якій повідомлялось про те, що наш батько Гаврило Венедиктович Слівінський  загинув у боях за Сталінград в 1942 році.

Згодом дізнались від його брата і мого дядька, який мешкав у Читі, про те, що батько написав йому листа. Він отримав поранення  в бою під Мілітополем. На лікування був відправлений на Північний Кавказ, в Махачкалу, там лікувався. В останньому листі до брата батько повідомив, що почуває себе краще, хоч рана ще й повністю не загоїлась, однак треба захищати Сталінград. Пішов на фронт і там  загинув. Ми бережемо пам’ять про нього і передаємо її своїм дітям, онукам і правнукам.

Старший брат Леоніда Гавриловича Володимир  через кілька днів після визволення села

пішов з військами на Захід. Згодом брав участь у боях під час Яссько – Кишинівської операції, звільняв від фашистів Варшаву, штурмував Берлін. В бою був поранений. До мирного життя старший сержант, командир артилерійського розрахунку В.Г. Слівінський повернувся в 1947 році, а на згадку про війну подарував 17- річномуЛеоніду, який на той час закінчив семирічку, трофейну «Лейку», яка спонукала юнака до захоплення фотографуванням. Після демобілізації Володимир навчався на спеціалізованих курсах у Харкові, а після закінчення працював бухгалтером у місцевому колгоспі.

ТІЛЬКИ ФАКТИ

Війна на Арбузинщину прийшла у серпні 1941 року. На захист Батьківщини стало більше шести тисяч  жителів району. До рідного дому не повернулись 1972 воїна.

На фронтах Другої світової війни загинуло 519 жителів Арбузинки, 353  новокрасненців, 480 мешканців Костянтинівки, 232 учасника війни з Благодатного, 66 воїнів з Іванівки.  Не вернулись до рідного дому сотні жителів інших населених пунктів району.

ЛЮДИ ВИЯВИЛИ ДОВІР’Я

Леонід Гаврилович свою трудову діяльність на посаді дільничного агронома МТС  розпочав у 1950 році, після закінчення Мигіївського сільськогосподарського технікуму. Через рік попросився на службу до лав Збройних Сил, хоч мав, як спеціаліст, дворічну «броню». На службу Леоніда проводжали всім селом, а керівництво МТС обіцяло з радістю прийняти знову в ряди своїх трударів після виконання священного обов’язку. В «учебці» вивчав військову спеціальність радиста, зубрив «морзянку»,  після екзаменів отримав перший клас радиста й посаду начальника радіостанції, яка забезпечувала командуванню дивізії надійний зв’язок з військовим округом. За сумлінне виконання службових обов’язків сержант Леонід Слівінський на закінчення служби отримав звання молодшого лейтенанта і відповідне офіцерське забезпечення. Командування планувало залишити його на службі і уповноважити виконання обов’язків дивізійного комсорга, однак Леоніда покликало поле, сім’я і бажання на повну силу проявити себе в роботі агронома, адже його чекали в МТС.

Колектив машино-тракторної станції з радістю прийняв звільненого в запас воїна і він знову поринув  в організацію  вирощування високих врожаїв сільгоспкультур. Щоб поглибити свої знання, вступив до Одеського сільгоспінституту на агротехнічний факультет.

Згодом отримав посаду головного агронома і познайомився з молодим спеціалістом Ніною Єрмаковою, яка прибула на підприємство на посаду заступника головного агронома з овочівництва та садівництва. Дружба молодих людей швидко переросла у палке кохання і 28 серпня 1955 року відбулось їхнє весілля. З того часу, ось вже 60 років, Леонід Гаврилович і Ніна Андріївна  йдуть поруч по життю, у всьому підтримуючи і допомагаючи один одному в різних життєвих ситуаціях.

Життя в післявоєнній країні швидко змінювалось. Впроваджувались нові технології, нова техніка, колективні господарства прагнули самостійності. Цей свіжий подих змін в житті села відчували і в столиці. Мабуть, тому  у 1958 році МТСи  ліквідували, техніку пропорційно було розподілено між колгоспами.

А в родині Слівінських теж настали зміни: Леоніда Гавриловича призначили начальником знову організованого управління сільського господарства Кривоозерського району.  Клопоту додалось чимало. Все починалось з чистого листа паперу, на якому щодня записувались завдання, які терміново треба виконати. Підбір головних спеціалістів, узгодження планів робіт, розробка технологічних карт, знайомство з господарствами, вивчення проблем. Все це можна було описати  кількома словами: організація сучасного управління сільськогосподарським комплексом на рівні району. Отриманий досвід проведеної роботи  в 50 –х роках стане в пригоді Л.Г. Слівінському ще й в 1966-1967 роках, коли з мандатом міністерства доведеться створювати управління сільського господарства в Арбузинському районі. Але про це згодом…

Одного разу, прибувши в село Берізки на колгоспні збори, щоб привітати голову з виходом на пенсію і запропонувати людям нову кандидатуру на  посаду керівника, нежданно – негадано Леонід Гаврилович був обраний керівником місцевого колгоспу. Селяни  вирішили внести зміни у традиційний сценарій звітних зборів і запропонували на посаду свого керівника чинного начальника районного управління сільського господарства в особі Л.Г. Слівінського і одностайно за це проголосували, заявивши, що «ми вас добре знаємо і довіряємо керувати господарством».  І як тут вчинити?  У відповідь Леонід Гаврилович подякував за довіру і пообіцяв своєю працею виправдати довір’я селян. Ось так просто став головою колгоспу і на цій посаді, непокладаючи рук, трудився шість років.

І зараз про діяльність Л.Г. Слівінського на посаді голови колгоспу в Берізках нагадують

побудовані за його ініціативи середня школа, клуб,  виробнича матеріальна база  сільськогосподарського призначення, а ще місцевий млин, який в 60-х роках у розібраному вигляді привезли з Сімферополя, а в селі місцеві «кулібіни» зібрали   обладнання складного механізму і запустили в роботу.  Сільський млин працює до цього часу і роботи мірошникам завжди вистачає. Люди задоволені.

Леонід Гаврилович багато допомагав місцевому інтернату, що ще з повоєнних років приймав на утримання дітей репресованих  військових та керівників державних структур.  Берізківські старожили стверджують, що тут навіть діти Косіора утримувались в період сталінських репресій.

І ще одна цікава деталь з його діяльності у Кривоозерському районі. В 1962 році, на початку жнив, секретар ЦК Компартії України  О.А. Титаренко цікавився видами на врожай і для цього здійснював поїздку з Києва до Сімферополя. І зустрічати та супроводжувати його та ще трьох перших секретарів обкомів (Миколаївського, Одеського і Кіровоградського) по кривоозерській землі довірили саме Слівінському. Тому що в господарстві завжди був зразковий порядок, а керівник знав, як зустрічати поважних гостей.

Зусиллями  Л.Г. Слівінського та його однодумців Кривоозерський район займав перші місця в області по виробництву і продажу продукції рослинництва і тваринництва, брав участь у Всесоюзній виставці досягнень сільського господарства, нагороджений чотирма медалями ВДНГ, а сам Леонід Гаврилович удостоєний багатьох нагород.

ВІДРОДЖЕННЯ АРБУЗИНСЬКОГО РАЙОНУ

У відповідності з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1966 року було проведено розукрупнення районів Миколаївської області, в том  числі й Братського, який дав друге народження Арбузинському району в межах Арбузинської, Костянтинівської, Новоселівської, Садовської, Благодатненської, Воєводської, Любоіванівської, Новокрасненської, Рябо­коневської та Семеновської сільських рад.

Відразу розпочалась активна діяльність по відновленню всіх рівнів місцевої районної влади. В Арбузинці було сформовано оргбюро під керівництвом колишнього першого секретаря райкому партії  Г. А.  Родіоновського. До складу оргбюро увійшли І. А. Ященко, який був направлений в Арбузинку з посади голови  Братського райвиконкому, М.В.Мартишко – працював на партійних посадах у Новому Бузі, П.Д. Омельченко – інструктор з Братському райкому,  В.М. Майстрюк з Вознесенська, який тільки закінчив вищу партійну школу та інші. Активну участь у роботі оргбюро брали місцеві керівники: С. О. Фесенко – голова колгоспу «Україна»,  І. Ю. Скок – директор СПТУ, В. І. Селявін – голова колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС, Г.М.  Севастьянов – директор меблевої фабрики, М. П. Павлов – директор комбінату побутового обслуговування. Саме завдяки їхнім наполяганням і активним діям на прийомах у високих київських кабінетах, письмовим зверненням до керівників країни і було прийняте рішення Верховною Радою про розукрупнення Братського району, хоч для всіх мешканців Арбузинщини це звучало, як друге народження Арбузинського району.

Леонід Гаврилович Слівінський був не тільки свідком тих знаменних для арбузинців подій, а й чи не найпершою офіційною особою з повноваженнями начальника управління сільського господарства  Арбузинського району і з наказом про призначення на цю посаду за підписом міністра сільського господарства України прибув в Арбузинку 15 грудня 1966 року.  Та цьому призначенню передували кілька хвилюючих днів.

Підбором керівних кадрів для  відновленого району займався оргвідділ обкому партії. Було підготовлено три кандидатури на посаду начальника управління  сільського господарства Арбузинського району:  Нікітченко О.М. – директор радгоспу «Агрономія»,  Діденко – головний агроном  Первомайського територіального об’єднання сільського господарства і Слівінський Л.Г. – голова колгоспу з Кривоозерського району.  Перевагу віддали Леоніду Гавриловичу. Сам він вважає, що бонус отримав за п’ятирічну діяльність  на цій посаді в Кривому Озері і за досвід організації роботи такої установи. Після погодження в Миколаєві і з відповідними рекомендаціями належало пройти співбесіду і узгодження в Києві. Ця процедура відбувалась в ЦК Компартії України за участю секретаря О.А. Титаренка. Бесіда тривала кілька хвилин, а присутній на ній заступник міністра сільського господарства відразу вручив Л.Г. Слівінському наказ про його призначення на посаду.

З Берізків до Арбузинки доїхав попутним самоскидом  і завітав до Г.А. Родіоновського,  ознайомившись з наказом про призначення,  той сказав: «Ти перший офіційний керівник у районі, а нам ще далеко до того, потрібно готувати сесію, пленум, підбирати кадри…».

Та кадри були необхідні й Слівінському, а також і тимчасове житло, і місце розташування майбутнього управління, і транспорт, і зв’язок… Стосовно спеціалістів вирішив зробити ставку на колгосп імені ХХ з’їзду КПРС. Знав, що у В. І. Селявіна кращі зоотехніки, агрономи, економісти. А  в  управлінні мають працювати саме кращі в професії, а ще ті, хто має досвід організаторської роботи, адже управління має стати своєрідним генеральним штабом, який  визначатиме тактику й стратегію розвитку  сільгоспвиробництва в районі. Так  вважав Леонід Гаврилович і діяв у відповідності до своєї програми.

Житлом допоміг ветлікар А. М. Укотич, який запропонував організаторам  району  Г.А. Родіоновському, В.М. Майстрюку та Л.Г. Слівінському тимчасово поселитись в одній з кімнат у будинку на території ветлікарні. Ця невеличка кімнатка була для них домівкою до серпня 1967 року.  Приміщення для управління підібрали в центрі села, в старому будиночку на території, де після реконструкції райцентру був побудований банк «Україна».

Тим часом по вулиці Садовій почалося будівництво житла для родини Слівінських. Міжколгоспбуд ще зимою 1967 року заклав фундамент, весною звели стіни, а в серпні Леонід Гаврилович перевіз сім’ю в новий будинок і Ніна Андріївна першого вересня пішла працювати в школу – викладати хімію й біологію.

 КЕРІВНИЙ СКЛАД УПРАВЛІННЯ РАЙОНУ

– До кінця грудня 1966 року були  підготовлені пропозиції по формуванню органів влади, відбулись установчі пленум райкому партії і сесія районної ради. Офіційно район почав працювати з початку 1967 року, – розповідає Л.Г. Слівінський.  – Я з 15 грудня 1966 року підбирав спеціалістів, а наказ про утворення районного управління сільського господарства був підписаний  з 1 січня 1967 року. Саме з початку року ми організували роботу з господарствами району і продовжували формувати структури управління сільськогосподарським виробництвом.

На пленумі обрали першим секретарем  райкому партії  Г. А. Родіоновського, другим секретарем – В.М.  Майстрюка, секретарем  – Д.І. Предоляка.  Головою райвиконкому було призначено І.А. Ященка, а я отримав посаду першого заступника голови райвиконкому, на посаду заступника голови був призначений М.Я. Омельченко, який протягом чотирьох років працював інструктором райкому партії в Братському.

kerivnuku11

 

  КОМАНДА ЛЕОНІДА СЛІВІНСЬКОГО

– При формуванні кадрового складу управління запрошував досвідчених спеціалістів із  місцевих, тому що запрошеним на роботу з віддалених сіл в Арбузинці важко було знайти житло, та й в перспективі забезпечити всіх окремим сімейним житлом було проблематично, – пригадує Л.Г. Слівінський.  – Серед перших запропонував роботу в сільгоспуправлінні  досвідченому зоотехніку з колгоспу ім. ХХ з’їзду КПРС  Ф.С. Шараті (через кілька років він отримав посаду заступника голови райвиконкому). М.О. Пєрков став головним агрономом. Головним інженером був призначений спеціаліст із Агрономії, але згодом повернувся в радгосп, його замінив М.О. Кузнєцов, згодом – І. І. Гостіннік.  Катерина  Селявіна стала працювати головним економістом,  М. А. Білонога  –  головним зоотехніком,  М.А. Маліна – зоотехніком по племсправі, Катерина Демченко отримала посаду в агровідділі. Був організований госпрозрахунковий відділ капітального будівництва, який очолив досвідчений архітектор І. П. Чмир. Під його керівництвом чотири спеціалісти розробляли проектно-кошторисну документацію на будівництво та капітальні ремонти шкіл, корівників, свинарників та інших об’єктів. Після  призначення І. П. Чмиря районним архітектором, госпрозрахунковий відділ капітального будівництва сільгоспуправління очолив М. І. Каверенський. Була створена станція захисту рослин,  колектив якої очолив досвідчений керівник К. О. Мазур та насіннєва інспекція на чолі з К.С. Кирилюк. Землевпорядником району був В.О. Дмитренко. Валентин Сідень 15 років працював водієм, а потім його вахту прийняв Микола Рожков, який працював до мого виходу на пенсію в 1990 році.

Що стосується колгоспі та радгоспів, то тут сформувався колектив фахових керівників, на яких і мав на меті на перших порах опиратись начальник управління. Є.О. Крикуненко з Семенівки і М. Г. Подоліч виявились однокурсниками Леоніда Гавриловича по навчанню в  Одеському сільгоспінституті.  Учасник бойових дій під час Другої світової війни Євген Опанасович певний час, до 1962 року, працював на посаді голови Арбузинського райвиконкому, а згодом очолив колгосп у Семенівці. Подоліч  обіймав посаду начальника управління в Казанківському районі та під час утворення органів управління у відновленому районі повернувся в Новокрасне головою колгоспу. Свого часу господарство  очолювали Д. І. Аркуша, Г.Є. Кислиця. На той час в «Україні» головою був С.О. Фесенко, в «Агрономії» директором –  О.М. Нікітченко, «Жовтневі сходи» в Новоселівці очолював М.О. Бакуменко, а після його виходу на пенсію повноваження голови колгоспу були покладені на О.П. Дяченка. У Воєводському на чолі держплемзаводу «Комсомолець»  був Н. І. Ніколайко, а в колгоспі ім. Жданова – В. І. Телятник, потім його замінив  А. П. Гончаренко, який прибув з Нового Бугу.  У Садовому правління колгоспу  очолював А. Г. Зубенко (до обрання  другим секретарем райкому в 1968 році), а потім  – І.П. Баранов. Згодом на базі колгоспу з приєднанням відділення радгоспу «Богданівський» було утворено радгосп «Зелена поляна»,  який очолювали директори П.М.  Видайко,  П. І. Лобов.  У Констянтинівці на чолі господарства стояли П.С. Адамський,  М.О. Кузнєцов,  П.Т. Хлопонін; в  Іванівці –  М.О. Кузнєцов,  В.П. Олійник,  І.І. Лобов.

Держплемзавод «Комсомолець» спеціалізувався на вирощуванні племінного молодняка свиней, який постачали в господарства Грузії, Казахстану,  Югославії. На той час в країні було 73 племзаводи, які змагались між собою за кращі виробничі показники. Наш «Комсомолець» з року в рік займав у суперництві перші-другі місця і до цього швидко звикли й визнавали його кращим в союзному міністерстві. Вдосконалюючи систему управління, вдалося, крім свиноферми, створити ще й племінну ферму великої рогатої худоби, яка теж постійно лідирувала в змаганні тваринників області та району.  Більше 20 років колектив племзаводу очолював  ветеран війни Н.І. Ніколайко, його замінив М.М. Тимченко, який на посаді директора працював 12 років, на чолі колективу працював  також  А. Є. Пономаренко.

І не тільки згадані вище, а тисячі людей різних професій, ветерани війни та праці, сільська молодь доклали багато зусиль, щоб відбулось успішне становлення Арбузинського району – відзначив Леонід Гаврилович.

На перших порах стояло завдання зберегти й збільшити досягнуті темпи виробництва й продажу сільгосппродукції. А на перспективу зайнялись розвитком соціальної сфери. В райцентрі й селах з’явились нові приміщення виробничого призначення, будувались заклади культури, житлові будинки для переселенців, дитячі садки, школи.

На особистому рахунку Леоніда Гавриловича п’ять  створених великих ставків у різних  куточках району, які успішно використовувалися для зрошування полів.  А ідея їх створення виникла після ознайомлення з  природним рельєфом району, а ще  потрібно було реагувати на нову перспективу, яка впроваджувалась в Україні – це кардинальне збільшення площ зрошувальних  полів. За допомогою досвідченого гідролога з Миколаєва визначили території можливого створення ставків у віддалених місцях від Південного Бугу. Скористався порадою спеціалістів і завітав до столичного Міністерства сільського господарства у відділ, що опікувався захистом земельних ресурсів і охорони природи. Зваживши на важливість вирішення проблеми для зони ризикованого землеробства, будівництво ставків було включено в державну програму. І таким чином за державний кошт у районі були створені два ставки в Новокрасному,  по одному – в Мар’янівці, Новоселівці і в Благодатному та найбільший – в Арбузинці, по балці, що розділяла території колгоспів «Україна» та ім. ХХ з’їзду КПРС.   Запаси води в штучних водосховищах використовувались для зрошування більше 1000 гектарів ланів.  Крім цього було проведено реконструкцію зрошувальних площ у  Бузькому і в Семенівці,  де користувались водою з річки Південний Буг. Всі водні об’єкти були обсаджені  лісосмугами, що сприяло літньому відпочинку людей.

НОВЕ ОБЛИЧЧЯ РАЙЦЕНТРУ

Після відновлення району на плечі керівників Арбузинського райміжколгоспбуду було покладено важкі й відповідальні завдання. Їх діяльність на 3 роки визначила нарада обласного рівня, що відбулась в Арбузинці в кінці січня 1967 року, на якій розглядались питання створення необхідної бази для повноцінного функціонування району. Саме перед будівельниками районної міжколгоспної будівельної організації було поставлено завдання в стислі строки побудувати ряд адміністративних будівель, чотири двоповерхових житлових будинки, об’єкти торговельного, комунального та соціального призначення.

Місце під будівництво райкому партії обрав  Г. А. Родіоновський. Центральна площа райцентру мала бути привабливою, охайною і чимось виділятись від інших райцентрів. Під час планування центральної площі перевагу віддали пропозиції побудувати адміністративний будинок попереду існуючого приміщення церкви, на той час воно використовувалось як столова для школи і одночасно служило  будинком піонерів, де працювали технічні гуртки. Після знесення будівлі на місці церкви побудували гаражні бокси, а попереду їх звели чотириповерхову споруду, в якій розмістився персонал райкомів партії і комсомолу, райвиконкому, редакції газети, відділу культури, комітету народного контролю, районної архітектури, управління статистики, бібліотеки.

Районний архітектор  І. П. Чмир запроектував центральну алею на місці старого парку, вирішили висадити тут ялини. Їх привезли з самого м. Нальчика (Північний Кавказ). За  саджанцями їздив Ф.С. Шарата, який на той час працював заступником голови райвиконкому та майстер з благоустрою комунгоспу Леонід  Чмир. Алея вийшла красива, приваблива її унікальність відзначали навіть люди, які побували за кордоном і порівнювали з алеєю в Дрездені.

В 1967 році розпочалося спорудження двоповерхового  будинку управління сільського господарства. Той будиночок, де тіснились спеціалісти, вже не витримував ніякої критики. Тому звернулись до начальника  обласного управління  І.М. Ястреба з проханням побудувати будинок управління. Він підтримав. Швидко І. П. Чмир спроектував будову, за основу взяв вже побудовану контору колгоспу  ім. ХХ з’їзду КПРС. В області на це будівництво знайшли кошти, споруджував колектив міжколгоспбуду під керівництвом І. О. Резніченка.  В 1969 році колектив райуправління сільського господарства працював в новому приміщенні.

Сільські будівельники з честю виконали поставлені завдання.  В райцентрі часто відбувались свята новосілля і це додавало наснаги в праці. А завершивши оновлення райцентру, будівельники зайнялись планомірним розвитком матеріально-технічної бази колгоспів та радгоспів. Будували адміністративні приміщення, будинки культури, магазини, споруджували нові тваринницькі корпуси і цілі комплекси по відгодівлі великої рогатої худоби та свиней, у колгоспі ім. ХХ з’їзду КПРС збудували птахофабрику  на 100 тисяч курей-несучок. Місце її розташування обирали з врахуванням рози вітрів, в 5 кілометрах від населеного пункту (так вимагали санітарні норми). Побудували, наповнили поголів’ям, підготували кваліфікований персонал і отримували по 40 тисяч яєць за добу. Два спеціальні автомобілі не встигали розвозити продукцію споживачам і в Миколаїв, і в Одесу, і навіть вантажили вагони продукцією птахівництва для забезпечення жителів Москви і Поволжжя.

Виконувати з року в рік масштабну будівельну програму в районі вдавалось завдяки вмілому керівництву будівельним комплексом начальниками Арбузинського міжколгоспбуду І.О. Резніченком, І.О. Артюхом та  плеядою різних за фахом спеціалістів. До речі, свого часу І.О. Артюх був успішним директором місцевого цегельного заводу. Арбузинська цегла користувалась широким попитом  у будівельників області, тому її постачали в обласний центр і більшість районів. Коли дійшла черга спорудження на станції Кавуни потужного комплексу райсільгоспхімії вартістю 1 млн. руб. за проектом одеського інституту,  узгодженого з міністерством, на моє прохання  керівником будівельного комплексу призначили саме Івана Олександровича, який зумів забезпечити злагоджену роботу всіх будівельних бригад і завершити спорудження важливого об’єкта у визначені строки.

ВПЕВНЕНИЙ ПОСТУП РОЗВИТКУ

Мені, як керівнику сільськогосподарського напрямку розвитку району, було приємно працювати з керівниками підприємств, організацій, установ, які на той час очолювали трудові колективи.  Начальники Арбузинського районного відділення «Сільгосптехніка»  І. А. Маляр, В.А. Волошин,  І.П. Петренко,  І. І.  Ткаченко,  В. І. Крамаренко багато зробили для створення сучасної на той час матеріальної бази для технічного забезпечення використання сільгосптехніки на полях району.

14 червня 1972 року видав першу продукцію Арбузинський міжколгоспний комбікормовий завод потужністю 50 тонн високоякісних кормів на добу, побудований на кошти господарств району  бригадами міжколгоспбуду. Колектив заводу очолив М.Я. Омельченко, а після вводу в експлуатацію і призначення Омельченка на посаду голови райвиконкому, колектив комбікормового заводу працював під керівництвом колишнього інженера Б. М.  Коверний, який був призначений на посаду директора.

ТІЛЬКИ ФАКТИ

Колектив «Райсільгосптехніки» щорічно виконував різних робіт і торговельних операцій на 5 млн. руб.

В цехах харчосмакової фабрики щороку випускалось продукції на 1 млн. руб.

З кожним роком розширював обсяг надання побутових послуг населенню колектив райпобутоб’єднання.

Протягом сімдесятих років минулого століття середньомісячний заробіток колгоспників зріс у 1,5 – 2 рази. В райцентрі побудовано адміністративну будівлю,  приміщення районного відділення держбанку, вузла зв’язку, аптеки, універмагу, готелю, широкоформатного кінотеатру на 450 місць, споруджено 88 житлових будинків площею 55 000 кв. метрів, прокладено 28 км. водопровідних мереж, побудовано новий стадіон «Колос» на 5000 місць та інші об’єкти соціальної інфраструктури.

В 1970 році в райцентрі споруджено Меморіальний комплекс на честь земляків, що загинули в боротьбі проти фашистських загарбників.

В 1980 році, у відповідності з рішенням уряду, на базі районних сільгоспуправлінь організовувались агропромислові об’єднання.  Штат оновленого колективу збільшився з 22 до 43 працівників. До складу об’єднання, крім колгоспів та радгоспів, увійшли «Сільгосптехніка», «Міжколгоспбуд», «Сільгоспхімія», харчосмакова фабрика (керівник -Суптеля В.С.), хлібна база, «Міжколгоспшляхбуд» ( начальники А.Я.Гула, В.М. Лук’яненко), дорожний відділ ( Добрик І.), Костянтинівське відділення сільгосптехніки (Ткаченко І.І.), Костянтинівський автопарк (Павлов), райзаготконтора. Окремі підрозділи мали обласне підпорядкування, однак входили до складу агропромислового комплексу району.

ТІЛЬКИ ФАКТИ

Заслужений зоотехнік України Л.Д. Сердюк нагороджена орденом Леніна, високих нагород удостоєна  П. М. Іщенко – головний агроном  колгоспу ім. Леніна.

В 1990 році звання “Заслужений працівник сільського господарства Української РСР» було присвоєно  доярці держплемзаводу “Комсомолець”  Третяк Поліні Степанівні.

Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР нагороджено тракториста-машиніста колгоспу імені Леніна Стародуба Юрія Васильовича.

Назву районної газети запропонував Г.А. Родіоновський.  На бюро райкому партії довго думали, як назвати друкований орган. А він каже: «Район новий, то нехай і газета зветься «Нове життя». Так «Соціалістична перемога», яка виходила на Арбузинщині з 1930 року, в 1967 році отримала нову назву.

Протягом десятиліть працівники  сільського господарства багато уваги надавали  впровадженню нових сортів і технологій. Отримували високі врожаї й високу продуктивність тваринництва і практично кожного року район та окремі господарства були учасниками ВДНГ у Москві. Планомірно розвивалось житлове будівництво, оновлювалась і розвивалась соціальна сфера.

Леонід Гаврилович пригадує, як «правдами  й неправдами»  розвивали  будівельну сферу. За його керівництва управлінням сільського господарства, а ця посада завжди відповідала статусу першого заступника голови райвиконкому, вдалось побудувати районну лікарню, стадіон, житлові будинки, школи й дитячі садки, заклади культури, комбікормовий завод,  потужну хлібну базу, а з залученням можливостей будівництва Южно-Української АЕС -прокласти  водопровід від Південного Бугу до Арбузинки,  побудувати нову дорогу від райцентру до республіканської траси…

Важко перерахувати всі заслуги Л.Г. Слівінського перед Арбузинським районом. Його  чесна громадянська позиція, наполегливість у досягненні поставленої мети, любов, повага до людей, відданість професії  відчувається в усіх справах, які здійснював для блага земляків. У цьому його щаслива доля.

podrugy-11

ФОРМУЛА ЩАСТЯ

Свою відданість сільськогосподарській справі передав дітям. Для прикладу, після виходу на пенсію, сам організував фермерське господарство, згодом залучив до цього сина Вадима, а після його трагічної загибелі, справу продовжує невістка, Ольга Степанівна, яка очолює фермерське господарство «Джерело», що утворює єдиний комплекс з фермерським господарством «Слівінський В. Л.», а керує ним онучка, Тетяна Набожинська.

Дочка Слівінських, Маргарита, вже на пенсії, однак продовжує викладання французької мови у московському коледжі. Син Юрій  продовжує родинну справу й займається вирощуванням високих врожаїв сільськогосподарських культур. Вони трепетно турбуються про батьків і в усьому їм допомагають.

За самовіддану працю Леонід Гаврилович нагороджений чотирма медалями ВДНГ за роботу в Кривоозерському районі, орденами «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора», багатьма грамотами, дипломами та подяками, йому присвоєно звання Почесного громадянина селища Арбузинка.

Нині Леонід Гаврилович і Ніна Андріївна мешкають в невеличкому будиночку в Арбузинці.  Подвір’я заполонили квіти, серед крислатих  фруктових дерев зустрічаються й незвичні для нашої зони кущі, залиті яскравими квітами.

– Це, дякуючи дбайливим рукам Ніни Андріївни, зростають ці рослини, а ще вона -майстриня з вишивання художніх картин і живе спогадами про свою діяльність на  учительській ниві. Ось так: вона – «профі» в педагогіці, а моя місія – сільське господарство, а, значить, турбота про людей. А нині ще й виховні функції додались: маємо сім онуків і шість правнуків, дякувати Богу, нас не забувають – ось так охарактеризував свою формулу щастя  Леонід Гаврилович Слівінський.

 Анатолій Ненько, член Національної спілки журналістів України

На знімках: “команда Слівінського 80-х” – О. Є. Пономаренко, М. Я. Омельченко, В. П Олійник, Л. Г. Слівінський, П. І. Лобов, І. О. Артюх; Л.Г.Слівінський з А.М. Резніченко і В.А.Захарченком;  Леонід Гаврилович і Ніна Андріївна.

Show Buttons
Hide Buttons