РОДНАЯ СТОРОНА. Фрагменты истории Побужья

Багато зусиль до вивчення таємниць археологічних пам’яток Побужжя доклав старший науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України Микола Товкайло, який  у  80-ті роки минулого століття очолював пошукові загоні науковців на берегах Південного Бугу поблизу Южноукраїнська. Пропонуємо до уваги читачів його розповідь про діяльність пошуковців та про цінні бузькі знахідки.

 СТАРОЖИТНОСТІ БУЗЬКОГО ГАРДУ ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Урочище Гард, Гардовий острів, Паланкова балка, інші урочища є чи не останніми історичними ландшафтами, пов’язаними з історією Запорізької Січі. Під час будівництва гідроспоруд Ташлицької ГАЕС у 1980 рр. були повністю зруйновані запорізький цвинтар і табір у Паланковій балці, наполовину засипано Клепаний (Гардовий) острів.

Крім описаних вище, в урочищі Гард та його околицях знахо­дяться багатошарові археологічні пам’ятки, що разом із старожитностями козацької доби репрезентують усі археологічні епохи від мезоліту до пізнього середньовіччя. Дослідити їх і зберегти для на­щадків — завдання й обов’язок сучасних наукових і пам’яткоохоронних інституцій.
Урочище Гард знаходиться за 2 км на південний схід від с. Богданівка Доманівського району Миколаївської області та за кілометр на південь від м. Южноукраїнська. Це глибо­кий і вузький каньйон з крутими скелястими берегами, по дну якого серед гранітних брил тече Південний Буг (давня українська назва — Бог), утворюючи тут великий поріг завдовжки понад 0,5 км. З ліво­го берега височать три великі скелі, що називаються Сова, Брама і Пугач. Навпроти скелі Пугач, посеред ріки розташований скелястий, порослий кущами та деревами острів Клепаний (давня назва його – Гардовий), яким і завершується один із найбільших на Південному Бузі порогів, а навпроти острова з правого берега впадає Сокурова (Гардова) балка. Нижче скелі Пугач і Клепаного (Гардового) остро­ва з лівого берега знаходиться Паланкова балка, або Паланка, що є відгалуженням Сухого Ташлика, з яким вона з’єднується через сідло­вину за 300 м від його впадіння в р. Південний Буг.
Особливу роль Гарду в Запорозькій Січі засвідчують тогочасні документи. Як видно з донесення кошового Олексія Білецького від 4 серпня 1760 р., сюди, в Гард, кожного року в літній час із Січі та зимівників вирушав полковник з особливою командою для охорони кордону та дотримання порядку між рибалками й козаками, які мали пере­бувати тут протягом літа до осені. За топо­графічним описом 1774 р., влітку в Гарді завжди утримувалася команда до 500 чоловік, які жили в 50 куренях, двох хатах та 10 землянках; на зиму залишалася лише неве­лика залога. Завдяки розташованому тут рибо­ловному заводу Буг вва­жався найкращим місцем для рибної ловлі в Запо­рожжі.
За твердженням А. Скальковського, під гардами в Південній Ук­раїні розуміли місця влаштування риболовецьких споруд, отже, свою назву урочище отримало від розташованого тут з давніх часів рибо­ловецького гарду. Щодо місцезнаходження Гарду дослідник, зокре­ма, зазначає: «Це місце було спочатку призначене лише для пере­прави через річку та рибальства в ній, але згодом, уже в XVII ст., перетворилося на найголовнішу прикордонну варту чи паланку».
Услід за А. Скальковським опис Гарду подає Д. Яворницький, який особисто обстежив урочище. При цьому він спирався на скла­дений 1742 року французьким інженером-підполковником Даніелем де Боскетом план Запорізького Гарду. За цими даними, у Гарді зна­ходився найвідоміший на Бузі рибний завод. У Паланковій балці розташовувався військовий табір козаків та запорізький цвинтар. Навпроти цієї балки у запорожців існувала також стара переправа (перевіз) через Буг, куди сходилося кілька великих транзитних шляхів, відомих під такими назвами: Чорний польський (Шпаків), Гардовий (Королівський), Січовий вищий, Січовий нижчий та Кер-ван-їоль. На одному з каменів Гардового острова стояла перша похідна церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, яка існувала вже в 1742 р. Власне риболовецькі споруди – Старий, або Козаць­кий, гард – знаходилися в північному кінці острова, на місці поро­га. Ще один, Новий, або Архієрейський, гард був розташований трохи нижче гирла Паланкової балки.
Наведені тут свідчення істориків підтверджуються археологічни­ми даними. Початок археологічних досліджень Запорізького Гарду та його околиць поклала Бозька археологічна експедиція НКО під керівництвом Ф. Козубовського. Протягом 1930-1931 рр. вона досліджувала рештки військового табору і цвинтаря в Паланковій балці та відкрила деякі пункти зі старожитностями ХVII-ХІХ ст. Протя­гом 1979-1988 рр. археологічні дослідження в районі Гарду прово­дила Миколаївська експедиція Інституту археології АН України під керівництвом О. Шапошникової та за участю автора цієї статті. У результаті цих робіт було відкрито нові пам’ятки доби Запорізької Січі й добуто матеріали, що значною мірою розширюють історичні відомості про Запорізький Гард.

Острів Клепаний (Гардовий)
Це скелястий останець, що неглибокою промоїною, яка під час повеней служила протокою, поділяється на дві половини. По обид­ва боки від неї розташована низинна частина острова, замулена алювіальними відкладами піску і поросла травою, чагарником та де­ревами. За переказами місцевих жителів, тут росли столітні дуби, які були вирубані в 20-30-х роках минулого століття. Далі на південь і північ розташовані скелясті частини острова. Проміжки між гранітними брилами також заповнені відкладами алювіального піску, які утворюють тут невеликі задерновані площадки.
Проведені в 1985-1986 рр. автором і М. Будником розвідки вия­вили в різних частинах острова матеріали, що свідчать про заселен­ня і господарську діяльність на острові в часи Запорізької Січі. У шурфах, закладених у південній частині острова, на глибині 0,6-0,7 м було виявлено культурний шар ХУІІ-ХУІП ст. Матеріали (уламки гончарної кераміки, велика кількість риб’ячих кісток і лу­ски) залягали в шарі гумусного супіску й перекривалися нашару­ваннями річкового піску. Згідно з планом 1742 р., у цій частині острова знаходилися житла козаків, тоді як церква розміщалася по інший бік промоїни, у північній частині острова. Тут в одному з шурфів на захищеному від повені узвишші було виявлено залишки якоїсь споруди. Шари горілого дерева завтовшки 0,1-0,2 м, а під ним – обпаленої обмазки стін були перекриті нашаруваннями гу­мусного супіску коричневого кольору. У цьому ж місці залягали уламки гончарної кераміки, скла, багато кісток риб і тварин. Обмаз­ка двох видів: безформні шматки обпаленої глини та міцні плитки завтовшки 2-3 см. Серед матеріалів знайдено також залізну підко­ву і крем’яний відщеп – деталь кресала.
Залишки ще однієї споруди було виявлено у північній частині ос­трова, на одному з найвищих каменів, приблизно на тому місці, де на плані Де Боскета позначено церкву. Це місце є досить великою пло­щадкою завдовжки 12 та завширшки 5-8 м, складеною з відкладів річкового піску й обмеженою з трьох боків (заходу, півночі та схо­ду) гранітними брилами й таким чином захищеною від повені; з півдня вона уривається. Сама площадка дещо похила зі сходу на захід, її поверхня задернована й заросла чагарником (терен, глід, шипшина). Південний край площадки розмитий, що й не дивно, оскільки камінь, на якому вона розташована, межує з низинною ча­стиною острова, замуленою товстим шаром алювіального піску.
У 1987 р. тут було проведено розкопки (площа розкопу 84 кв.м), що дало змогу виявити характер розташованої на площадці спору­ди. Це прямокутна в плані будівля, орієнтована за сторонами світу. Південна її частина розмита повністю й не збереглася. Довжина цілої північної стіни – 7,5 м, розміри частково зруйнованих східної та західної стін – відповідно 6,0 та 3,5 м. Численні фрагменти об­мазки стін і каміння залягали в шарі сірого гумусного супіску на глибині 0,6-0,7 м і були перекриті нашаруваннями білого та сірого піску. Шматки обмазки стін утворювали завали по периметру будівлі. Ширина цих завалів близько 1 м, товщина – до 0,15 м. Об­мазку двох типів виготовлено з глини з домішкою піску.
Серед шматків обмазки східної стінки будівлі, переважно з внутрішнього боку і особливо в північно-східному кутку, трапляло­ся багато уламків кахлів, що датуються кінцем ХVII – ХVIIІ ст. На­явність кахляної печі свідчить про стаціонарний характер цієї спо­руди. Кахлі стінні прямокутної форми з невисокими прямими бортиками по краях та стилізованим рослинним орнаментом. Трап­ляються й карнизні кахлі. Оскільки матеріал дуже фрагментарний, то повного рапорту малюнка та розмірів кахлів встановити не вда­лося. Висота румпи – 6-8 см. Знайдено також уламки гончарної ке­раміки від кількох горщиків, що датуються ХVII-ХVIII ст., та гутного скла, уламок точильного бруска, вістря стріли та підківки від чобіт. Цей перелік знахідок з розколу завершується невеликою ко­лекцією кісток риб і тварин.

У цілому будівля може бути датована кінцем XVII – серединою чи третьою чвертю XVIII ст. Нижню да­ту визначено на основі датування кахлів. Верхньою датою могло бу­ти розорення Гарду після знищення в 1775 р. Запорозької Січі.
На основі описаних решток стін будівлі можна реконструювати її як каркасну зі стінами, які заповнювали лозою, очеретом та обмазу­вали з обох боків глиною. Такий спосіб конструювання стін засто­совували для спорудження куренів Кам’янської та Олешківської Січей, а також хат у козацьких зимівниках. Взагалі подібні будівлі, що були характерними для лісостепової зони України, у XVIII ст. поширилися й у степу, їх називали турлучними. Між стовпами (шулами), що утворювали каркас, вертикально набивали кілки, які заплітали лозою чи перевеслами соломи, обмазували з обох боків глиною та білили. Були й інші варіанти: до шул кріпили горизон­тальні жердини, до яких з обох боків прикріпляли вертикально по­ставлені снопики очерету; або шар очерету затискували горизон­тальними жердинами. Останні могли переплітати лозою.
Принциповим питанням є призначення будівлі. За підрахунками Д. Яворницького, на території Війська Запорізького було 44 церк­ви, 13 каплиць, 2 скити та одна молитовна ікона. Із загальної кількості 5 церков були похідними, їх виготовляли з грубого полот­на і церати, і вони нагадувала намети, їх запорожці возили з собою в походи і встановлювали поблизу сторожових постів, рибних про­мислів чи інших місць, де ставали табором більш-менш численні за­гони козаків, і навіть у зимівниках. Проте головним атрибутом похідної церкви були предмети церковного культу – антимінс, іко­ностас, ікони, ризи, священні книги тощо, і, власне, саме вони підпадали під поняття «похідна церква». Похідні церкви могли встановлювати і в стаціонарних приміщеннях, як це було, напри­клад, у Кальміуській церкві, збудованій з каменю й укритій очере­том. Отже, досліджену на Клепаному острові будівлю цілком могли використовувати для влаштування в ній похідної церкви. На ко­ристь цієї версії свідчать такі дані:  розташування цієї споруди відповідає плану 1742 р., описам істориків та переказам місцевих жителів. Зазначимо, що на плані де Боскета житла козаків позначені у південній частині острова;  орієнтація за сторонами світу, довгою віссю по лінії захід – схід;  відносно невелика кількість побутових решток, чому не супере­чить і розташована у північно-західному кутку будівлі кахляна піч.

Після знищення Січі у 1775 р. іконостас та антимінс із цієї церк­ви було перенесено в слободу Орлик (Єкатерининський шанець, Ольвіопіль, нині Первомайськ) у відбудовану в 1774 р. Варваринську церкву.

Далі буде.
Матеріал з Інтернету друкується зі скороченнями. У повному обсязі з ним можна ознайомитись на сайті http://gua.convdocs.org

Show Buttons
Hide Buttons