РОДНАЯ СТОРОНА. Фрагменты истории Побужья

СТАРОЖИТНОСТІ БУЗЬКОГО ГАРДУ ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ
Паралельно з цими роботами ми вели пошуки з метою досліджен­ня залишків самих риболовецьких споруд – Старого, або Козаць­кого, гарду. За наявним описом, це «… гребля, або «китець», для ловлі риби; його влаштовували між лівим берегом Бугу і Гардовим островом: коли наставала весна, запорожці загачували ріку від бе­рега великим, а від острова – малим камінням, потім робили два ти­ни (плетні), занурювали їх боком у воду і ставили один навпроти іншого, трохи розчинивши їх для більш-менш вільного проходу ри­би, що пливла вгору, й таким чином ловили тут найкращу рибу – веризуба та рибця. Улов риби тут був страшно великий: за кілька годин навантажували п’ять-шість і навіть більше возів, та й то лише великої, не рахуючи малої, риби».

Справді, на плані 1742 р. гард позначений двома пунктирними лініями, що сполуча­ють острів та лівий берег Південного Бугу. Забігаючи наперед, за­значимо, що це підтверджується й нашими дослідженнями, як і те, що протоку між островом і правим берегом річки перегороджували лише частково. Д. Яворницький також подає опис гарду, мабуть, то­го, який у 1880-х роках був розташований на місці Старого гарду. Цей гард «… являє собою не більше, не менше, як загороду, або «китець», для ловлі риби. Він влаштований з двох перегородок у вигляді драбин, покладених боком одна проти одної у воді між камінням і напіввідкритих, щоб у них без перешкод могла проходи­ти риба, що пливе проти течії. Цей гард влаштований на місці порога, де річка звужується з обох боків камінням і має невелику течію поблизу правого берега Бугу». У результаті проведених нами досліджень вдалося простежити новітню історію цього гарду та відтворити його конструкцію.
Основою для нашої реконструкції гарду стали розповіді старо­жилів с. Богданівки: Луки Корнієнка (народився близько 1902 р.), Михайла Надточія (р. н. 1912), Юхима Нестеренка (р. н. 1924), дочки Юхима Кучмія Євдокії Назаренко (р. н. 1899), та сліди са­мого гарду на місці його розташування. Найважливіші дані було от­римано від Ю. Нестеренка. За цими даними, у пореформені часи гард належав місцевому поміщику, який здавав його в оренду селянам-рибалкам. Спадковим орендатором гарду була родина Кучміїв з Богданівки – батько Юхим Кучмій (1861-1936) та чотири сини: Ісак, Захарко, Трицько та Данило. Найбільше допомагав батькові та успадкував від нього рибальське ремесло найстарший син Ісак (1895-1947).
Коли розпочав займатися рибним промислом Ю. Кучмій, точно не встановлено. Маємо свідчення респондентів про те, що «забивати» гард він почав замолоду, отже, десь із початку чи середини 1880-х років, до того ж Ю. Кучмій був єдиним, хто забивав і орендував гард. Крім нього, цього більше ніхто не робив. Можливо, саме гард Ю. Кучмія описує Д. Яворницький у цитованій вище праці. Ця оренда тривала приблизно до 1930 р., до побудови нижче по Бугу греблі во­досховища Олександрівської ГЕС, причому з 1923 р. Кучмії оренду­вали гард у місцевого радгоспу. Востаннє гард забивали у 1945 р. Ісак Кучмій та Юхим Нестеренко, який пристав до нього в компанію.
Основним заняттям Ю. Кучмія було ковальське ремесло – мав кузню і «жив з рук», землі в нього не було і господарством він не займався. Навіть коли після революції 1917 р. він отримав наділ землі, то здавав його в оренду за половину врожаю. Крім того, зай­мався полюванням, мав швейну машинку, а в 1922 р. зробив молотар­ку й наймався з синами «по людях» і в колективи молотити хліб.
Гард, який забивав, продовжуючи традицію батька, І. Кучмій разом з Ю. Нестеренком, розміщувався на місці порога біля правого берега, де течія помірна, якраз навпроти північного кінця Клепаного острова, тобто, там, де на плані 1742 р. позначено Старий гард.
Основними несучими деталями гарду є «сволоки» — дерев’яні колоди діаметром 0,2-0,25 м, які встановлювали над водою на ви­соті близько 0,2 м упоперек течії і кінцями прив’язували до залізних «шкворнів». Для кріплення останніх у гранітному річищі та спеціально встановлених каменях видовбували ямки глибиною 0,1-0,15 м. Таких ямок у гарді Кучмія – Нестеренка виявлено близько 10. Вони різні за конфігурацією (трикутні, трапецієподібні, округлі і тощо) з розміром сторін від 2 до 3,5 см. До сволоків з бо­ку течії на відстані близько 0,5 м один від одного ставили на дно «паколи» — загострені дерев’яні кілки діаметром до 0,1 м, верхні кінці яких виступали над водою на 0,6-0,7 м. Загостреними кінця­ми їх закріпляли на дні, для чого використовували тріщини чи інші нерівності дна, а верхніми частинами їх прив’язували до сволоків. Далі «кидали пов’язини» – дві жердини, одну з яких кріпили ниж­че (у воді), іншу – вище сволока (над водою). Для кріплення всіх вузлів використовували розпарені дубові гілки (парили до 0,5 год). З боку течії до пов’язин ставили «ліски». І. Кучмій та Ю. Нестерен­ко виготовляли ліски з прутів жовтої акації чи верболозу (1,5-2,0 см), які переплітали дротом у 4-5 рядів, дотримуючись відстані між прутами «на палець» (близько 2 см). Верхня ліска була рідкою, її прив’язували до пов’язин. Нижню ліску плели густо, до пов’язин не прикріпляли, вона трималася внаслідок напору води і слугувала та­кож для регулювання рівня води в гарді. У місцях з невеликим струменем води ставили «козлики». Це жердини, до передніх кінців яких прив’язували по дві «лапи» і вже до них кріпили ліски; задній, як правило, зігнутий кінець жердин закріпляли в розщілинах між камінням, ямках чи виступах. Довжина козликів довільна, висота – до 0,7 м, висота лісок тут – 0,5 м. Таким місцем у гарді Кучмія – Нестеренка був великий камінь, розташований уздовж берега і че­рез який вода перетікала в середній частині.
Риба в гард могла потрапити лише через «устенок», який своєю формою дещо нагадує курінь. Для виготовлення устенка брали дов­гу, до 3 м, жердину з роздвоєним кінцем – «лапою», довжина якої 0,6 м, а ширина – 0,3 м. Передній кінець жердини кріпився на висо­ких схрещених стояках заввишки до 2 м. До обох боків устенка прикріпляли ріденькі ліски. Задню вузьку частину устенка повністю занурювали у воду, причому лапа мала стояти всередині гарду в струмені води. До нижньої ліски зовні кріпили «совп» – виплетений з лози довгий прямокутний жолоб із дном, який ставили на козлики і занурювали у воду на 0,1-0,15 м. По розміру совпа у лісці був зроблений отвір, який закривався «заслонкою». При відкритій заслонці у совп заходила риба, яку можна було вибира­ти навіть руками.
Великі отвори і щілини між ліскою й дном, ліскою й камінням затуляли пучками трави – «пучкували», при цьому використовува­ли осоку та дерезу, а для регулювання рівня води в гарді —–поло­ву. Наприклад, якщо треба було підняти рівень води, проміжки між прутами в нижній лісці забивали половою. Рибу в гарді вибирали зверху сачками. Для цього між камінням перекидали містки, зроб­лені з довгих жердин на зразок драбини.
Установлювали гард напровесні, коли починала спадати повінь, ще в холодній воді. Як тільки над водою з’являвся вершечок певно­го каменя (Паляниці), зараз же починали забивати гард. Він стояв протягом літа, до осені, але рибу ловили лише впродовж весняного (березень-квітень-травень) та осіннього (з половини серпня і до зи­ми) нересту риби. Після цього дерев’яні споруди розбирали і зберігали там же, в урочищі, до наступної весни. Ліски, совп та ус­тенок виплітали навесні кожного року. Ліски плели на березі у ви­гляді мат завдовжки 2,2-3,0 м. Для перев’язування лози Ю.Нестеренко та І. Кучмій використовували дріт і мотузки. Сволоки для гарду в 1945 р. виготовляли з сосни та ялини. Раніше для цього ви­користовували, за словами Ю. Нестеренка, дуб, а на паколи брали що завгодно, але найкраще слугували «ясенчуки». У часи Запорозької Січі ліс для побудови гарду завозили з території тодішньої Польщі, з Бершадьської губернії.
Жили гардівничі внизу, біля гарду, у курені з очеретяним навісом та встеленою рогозою долівкою. До перекриття Південно­го Бугу греблею Олександрівської ГЕС у гарді ловилися такі види риб: скумбрія, осетер, веризуб, рибець, лящ, марена (вусатень), головень, білизна, підуст, короп, сом, щука. Про продуктивність гарду Кучміїв свідчить той факт, що лише веризуба «брали» на до­бу понад 1 тис. штук, кожна рибина масою 4-4,5 кг. Улов гардівничих 1945 р. був значно меншим, оскільки на той час уже діяла Олександрівська ГЕС, гребля якої стала нездоланною пере­шкодою на шляху прохідних і напівпрохідних видів риб, зокрема осетра та скумбрії.
Кучмії, орендуючи гард, рибу частково переробляли на місці – в’ялили, солили та когзили, для чого в Сокуровій балці було спо­руджено «коптильню». Решту риби продавали свіжою. У Гард приїжджали купці (чумаки), завантажували рибою вози й везли на продаж у с. Костянтинівку (нині Арбузинського р-ну) та м. Первомайськ. Забиваючи в 1945 р. гард для радгоспу, І. Кучмій та Ю. Не­стеренко рибою практично не розпоряджалися, і щоб мати якийсь прожиток в умовах післявоєнного голоду, вони йшли на всілякі хи­трощі, аби приховати справжній улов, з якого могли щось продати в тій же Костянтинівці чи виміняти на інші продукти. Описаний ви­ще гард, що експлуатувався наприкінці XIX ст., у першій третині XX ст. та в 1945 р., можна розглядати лише як частину Старого (Ко­зацького) гарду, однак способи його будівництва та використання, а також термінологія залишалися традиційними.
У цілому на місці розташування Старого гарду, тобто між остро­вом і обома берегами Південного Бугу, нами було виявлено понад 70 ямок, видовбаних у каменях та гранітному ложі. Між собою во­ни відрізняються формою, розмірами та глибиною й часто розташо­вуються групами, що свідчить про їхнє різночасове походження. За цими ямками та на основі поданої нами реконструкції гарду І. Кучмія та Ю. Нестеренка можна було б відтворити повну систе­му побудови гарду, що існував тут у часи Запорозької Січі, однак це потребує подальших досліджень. Тим не менш уже нині з певністю можна наголосити, що подібні до описаного гарди забива­ли між островом та правим берегом ще в двох місцях: на одному з великих каменів посеред річки та при самому острові. Другу части­ну річки між островом і лівим берегом, де течія була помірнішою, перегороджували повністю.
Крім гарду на Південному Бузі детально описано гард у Добруджі на Дунаї. Його конструкцію за власними матеріалами 1880 – 1882 рр. подає Х. Вовк. Цей гард, споруджений в умовах дунайсь­ких плавнів і боліт, конструктивно відрізняється від бузького. Проте для обох спільними є використання дерев’яних загородок із паль та лісок, термінологія й те, що їх забивали винятково нащадки запорожців.
Тим часом проведені нами пошуки слідів Нового (Архієрейсько­го) гарду не дали бажаного результату. Нічого про цей гард не зна­ють і старожили с. Богданівки. На його місці по обидва боки річки наприкінці XIX чи на початку XX ст. було збудовано водяні млини, і цілком можливо, сліди гарду були знищені під час будівництва чи експлуатації млинів. Не виключено також, що конструкція Нового гарду відрізнялася від конструкції гарду Старого. Як свідчить Л.Корнієнко, для підйому рівня води, а також для переходу від од­ного і від другого млина річку запруджували дрібним камінням, але посередині залишали невеликий прохід близько 1 м завширшки. У цьому проході ставили тирю – рибальське знаряддя, яке було ви­готовлено з лози і мало в плані підтрикутну форму.
Звичайно, крім гарду в однойменному урочищі такі риболовецькі споруди забивали і в інших зручних місцях порожистої частини Південного Бугу. Крім однозначного твердження про це А. Скальковського, є й інші дані. Зокрема, видовбані в каменях ямки, ана­логічні ямкам Старого гарду, були простежені нами в 1987 р. проти с.Костянтинівки між Малим островом і лівим костянтинівським бе­регом. Проте простежити їхню систему тоді не вдалося. Ще 2 місця, де збереглися такі самі сліди гардів, виявлено нами у 2002 р. на по­рогах в урочищі Червоні Ворота біля сіл Мигія та Грушівка Первомайського р-ну Миколаївської обл.
Продовження. Початок від 4.12.2014. Закінчення у наступному випуску

Show Buttons
Hide Buttons