Відтворення найдавнішої історії Побужжя

Найдавніша історія Південної України, част­кою якої є і Степове Побужжя, відома нам лише за матеріалами пам’яток кам’яного віку (палеоліт, мезоліт). За рештками стародавніх поселень і поховань ми можемо відтворити ли­ше загальні напрямки заселення людиною степів Південної України та основні риси культурного надбання первісних спільнот.

Джерельною базою відтворення історії насе­лення ранньої первісної общини Степового По­бужжя є матеріали археологічних пам’яток па­леоліту і мезоліту, які досліджені археологами та фахівцями суміжних природничих наук (геологами, палеозоологами, палеоботаніками, палеогеографами, петрографами тощо).

Основні матеріали, які покладені в основу написання даної статті, зібрані Причорноморсь­кою експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом В.Н.Станко. Окре­мі матеріали були здобуті в різні часи М. Даниленком,  Н.Г. Елагіною, В.І. Нікітіним, П. Смольяніновою,  О.П. Чернишом та іншими дослідниками. Історія дослідження пам’яток палеоліту і мезоліту Степового Побужжя докла­дно викладена С.П.Смольяніновою.

Гідрографічна мережа в Сте­повому Побужжі, близька до сучасної, була сфо­рмована ще в ранньому палеоліті. Основним фактором, який утворював рельєф Степового Побужжя, є долина Південного Бугу, яка поді­ляє Причорноморську низину в цьому регіоні на два підрайони: правобережжя – з глибоким долино-балковим розчленуванням і лівобережжя, з відносно рівним та згладженим рельєфом. На півночі мережа долино-балкового розчленуван­ня щільніша, береги річок та балок крутіші. На давніх терасах річок і балок серед уламків піско­вику, вапняку, граніту, гнейсу та інших порід каміння часто зустрічаються оброблені люди­ною кремені. Долини річок переважно мало­водні, поросли лучними травами. В руслах і на схилах їх зустрічаються виходи кременю, вапня­ку, гнейсу, пісковику, граніту, які слугували сировиною для виготовлення знарядь праці та спорудження жител первісній людині.

Пам’ ятки палеоліту і мезоліту в Степовому Побужжі розташовані своєрідними кущами і пов’ язані з крутими берегами невеликих річок, балок та ярів. За матеріалами сучасних дослі­джень найбільш густо заселеним був басейн правої притоки Південного Бугу – річки Бакшали, яка є своєрідним вододілом між Причорно­морською низиною та Волино-Подільскою висо­чиною. Крім долини Бакшали значна кількість палеолітичних стоянок виявлена на схилах річок Кодима, Синюха, Савранка, Інгул.

Займаючись привласнюючим господарством, давні спільноти палеоліту і мезоліту обирали такі місця для мисливських таборів, які б ідеаль­но задовольняли вимогам первісного полювання і збиральництва. Палеолітичні пам’ятки у пере­важній більшості розташовані на високих тера­сах Південного Бугу та його притоків. Таке роз­міщення мисливських таборів насамперед пов’язане з особливостями полювання бізонів.

Основою життєзабезпечення давньої людини були навколишня рослинність та тваринний світ. Це спонукає дослідників пер­вісної історії приділяти реконструкції біоресурсів оточуючого середовища значну увагу та, користуючись даними палеоботаніків і палеозоологів, якомога повніше відтворювати склад рослинності і тваринного світу під час існування давніх поселень. Склад флори і фауни давніх поселень дозволяє реально визначити продукти­вність збиральництва і полювання в конкретній екологічній ніші у визначений період.

Флора і фауна неодноразово змінювалась в залежності від зміни клімату. Природознавцями визначено п’ять льодовикових періодів і де­кілька теплих і вологих та холодних і сухих періодів. На теренах Степового Побужжя найдавніші поселення відо­мі лише з періоду максимуму останнього (валдайського) зледеніння (Сагайдак 1, Анетівка 1 і 2 та інші). Сліди більш раннього перебування людей на цій території поки що невиразні і по­одинокі, хронологія Анетівки 13 потребує уточ­нення.

За даними палеогеографів під час існування найдавніших поселень Сагайдак 1, Анетівка 1 і 2, Володимирівка (нижні шари) (22-19 тис. років тому) в Степовому Побужжі були розповсюдже­ні ксерофітні сухі степові ландшафти з долинни­ми лісами. Основними промисловими тварина­ми, за даними решток фауни на поселеннях, бу­ли мамонт, шерстистий носоріг, бізон, кінь, сай­га, олень та інші види тварин. Однак вже наприкінці цього (бузького) періоду мамонт і шерстистий носоріг зникають зі складу мислив­ської здобичі.

У подальшому (18-15 тис. років тому) у зв’я­зку з відходом льодовика на півдні України ксерофітні степи змінюються бореальними сухостеповими ландшафтами з домішками листяних дерев у складі долино-балкових рестанців. Ос­новним об’єктом полювання в цей період стає бізон. В незначній кількості у складі промисло­вих тварин на поселеннях того часу зустріча­ються кістки коня, північного оленя, сайги, то­що.

На заключному (причорноморському) етапі деградації останнього льодовика поширюються злаково-різнотравні фітоценози разом з сосново- широколистяними і широколистяними лісами (дуб, граб, клен, горіх, вільха). Однак клімат в цей період залишався нестабільним – теплі і вологі періоди  змінювались сухими і прохолодними. У складі промислової фауни поступово зменшується кі­лькість кісток бізонів і збільшується частка кіс­ток коня.

Динаміка змін ландшафтів в голоцені також пов’язана зі зміною клімату. За даними В.І. Бібікової, Н.П. Герасименко та Г.О. Пашкевич, на півдні України протягом голоцену ландшафт мав степовий характер. Найбільшого поширення лісова рослинність в степах досягла в теплому і вологому атлантичному періоді, коли помітно зменшується розповсюдження в ярах берези і збільшується кількість дуба, липи, граба та бере­ста. Найбільш важливі зрушення відбулися в складі фауни, де на зміну бізону прийшов тур, який згодом був приручений місцевими мислив­цями.

У цілому, за даними сучасних досліджень, відтворена досить виразна динаміка зміни ото­чуючого середовища, яка суттєво впливала на розвиток народонаселення на Побужжі.

У нас поки відсутня джерельна база для від­творення шляхів і часу появи першої людини у Нижньому Побужжі. Вірогідні пам’ятки ранньо­го і середнього палеоліту в басейні Південного Бугу поки що не знайдені. У той же час, якщо розглядати Степове По­бужжя в широкому контексті степового Північ­ного Причорномор’ я, тоді нам треба звернутися до більш широких теоретичних міркувань. В літературі навіть існує припущення, що Північ­не Причорномор’ я можливо входило до зони прабатьківщини людства. Останні знахідки на Балканах і Нижньому Подністров’ї дозволя­ють обережніше відноситися до повного запере­чення цього припущення. Однак безперечно погодитись з ним поки ще рано. Напевне, Півні­чне Причорномор’я, в тому числі і Степове По­бужжя, були заселені людиною в ашельський час. Пам’ятки цього часу досліджені на По­дністров’ї, Подніпров’ї, Нижньому Доні та в Криму. Сподіваємось, незабаром вони бу­дуть відкриті і на Побужжі.

За матеріалами ранньопалеолітичних пам’я­ток означених регіонів в Північному Причорно­мор’ї були сприятливі умови для життєзабезпе­чення давньої людини (субтропічний клімат та різноманітна дичина – мамонти, носороги, бізо­ни, коні, олені, косулі, тощо). Але проникнення людини в басейн Південного Бугу, мабуть, тра­пилося значно пізніше, ніж з території Балкан, Центральної Європи або Кавказу.

Достовірно існування населення в степах Південного Побужжя простежується з другої половини раннього етапу пізнього палеоліту. Дослідники виділяють тут дві групи пам’яток: 1) «місцевого» східно-європейського походження; 2) «прийшлі» центрально – європейського походження. Ґенеза місцевого населення поки що до кінця не з’ясована в зв’язку з відсутністю тут пам’яток мустьєрського часу. Стосовно прийшлого населення всі дослідники погоджуються з тим, що з почат­ком останнього зледеніння великі групи насе­лення північних регіонів переселяються на пів­день, походження якого більшість дослідників по­в’язують з Центральною Європою.

У процесі розселення прийшлого населення і його взаємовідношення з місцевими племенами створюються нові етноісторичні угрупування, виникають нові господарсько – побутові системи та культурно – історичні спільноти. Різнобарвність населення поступово нівелюється, складається єдиний господарсько – побутовий комплекс мис­ливців на бізона, виникає своєрідна археологіч­на епіграветтська єдність.

Як було доведено вище, клімат стає суворі­шим. Місцем своїх поселень первісні мисливці обирають долини невеликих річок або балок неподалік від їх впадіння в Південний Буг. Зарощені невеликими сосновими лісами та чагарни­ками, вони стали сховищами давніх людей від холоду. Розташовані поряд широкі вододіли з їх безмежними пасовиськами, де паслися великі стада насамперед бізонів, а в різні періоди року ці пейзажі доповнювалися ще стадами оленів, сайгаків та інших промислових тварин, сприяли налагодженню продуктивного мисливства, перш за все, на бізонів. На всіх пам’ятках того часу (19-17 тис. років тому) у складі фауни переважа­ють кістки бізона, а на Анетівці- 2, яка досліджу­ється на р. Бакшалі, що в Доманівському районі, досліджено навіть святилище, пов’ язане з від­правленням свята бізона.

Наведемо ймовірну реконструкцію святкових церемоній, запропоновану дослідником Анетівки -2 В.Н.Станко, «які в свій час мали місце в зати­шку на високому березі невеличкої річки Бакшали. Тут на рівній ділянці східного сектору перві­сного поселення було викладено коло з щелеп бізона, в центрі якого на підпірці з лопаток бізо­на підносилася голова бізона. Вся ця споруда густо присипалася червоною вохрою – симво­лом крові (життя) у давніх людей. За залишками зламаних наконечників списів та стріл, прикра­сами, вуглинками, уламками білої, чорної і чер­воної фарб, знайдених навколо, неважко здога­датися, що прикрашені та розмальовані учасни­ки ритуальних церемоній з факелами і при пов­ному мисливському споряджені влаштовували тут різноманітні гульбища з танцями, співами, поїданням м’яса бізона».

З потеплінням і відходом льодовика (17-10 тис. років тому) починається новий етап розсе­лення первісних общин в степовому Побужжі. Розпадаються великі гетерогенні общини. Базові пізньопалеолітичні поселення цього періоду прак­тично не відомі не лише в степах Південного По­бужжя, але і на всьому просторі степового Причо­рномор’я. Всі досліджені в наш час пам’ятки фіна­льного етапу пізнього палеоліту являють собою невеликі стійбища давніх мисливців, які, на думку дослідників, репрезентують однородові общини, котрі у пошуках мисливської здобичі розселяють­ся по невеличких річках і балках міжріч Дністра – Південного Бугу – Дніпра.

Розселення під час похолодання в степовому Причорномор’ї значних груп населення з Центральної і Північно – Східної Європи спричи­нило значний демографічний тиск на оточуюче середовище. Перш за все, були практично зни­щені стада бізонів. На фінально – палеолітичних пам’ятках значно зменшуються залишки кісток бізона і поступово збільшуються знахідки кісток коня, сайги, віслюка. На думку С.М. Бібікова, така ситуація спричинила кризу мисливського господарства. Виникненню цієї кризи і по­дальшого її поглиблення сприяло також удоско­налення мисливського спорядження і виникнен­ня лука та стріл.

В кінці плейстоцену і на початку голоцену розпочинаються широкі міграції населення. Така ситуація пов’язана, з одного боку, з поліпшен­ням клімату і визволенням значних територій на півночі від впливу льодовика і появи значних просторів, багатих на здобич для переселення, а, з другого, демографічним тиском на природне середовище та кризою мисливського господарс­тва на півдні. В цей час значні групи населення з південних територій мігрують на північ, в той же час з заходу і сходу в степи Північного При­чорномор’я проникають племена з Балкан та Кавказу.

У басейні Південного Бугу зафіксовано по­над 30 місцезнаходжень мезоліту. За своєю ґенезою вони чітко поділяються на дві групи: гребениківські та анетівські (або «кукрекські»).

Населення анетівської («кукрекської») куль­тури формується на основі граветтського насе­лення анетівської культури пізнього палеоліту. Однією з найвиразніших пам’яток цієї культурно-історичної традиції є Абузова Балка. Матеріали цієї пам’ятки дають підставу просте­жити безпосередній розвиток традицій населення бакшалинської ніши на новому (мезолітичному) етапі розвитку. Традиції цієї культурної спільноти чітко простежуються за матеріалами інших місцезнаходжень на Побужжі (Синюхін Брід, Конецполь, Бубінка, Софіївка та ін.), а та­кож за його межами.

Населення гребеніківської культурної тради­ції є прийшлим на Побужжі. В.Н.Станко пов’я­зує його формування з басейном Нижнього Дні­стра з подальшим його розповсюдженням на схід і на захід. У подальшому разом з насе­ленням анетівської культурної традиції гребеніківське населення братиме участь у формуванні неолітичної спільноти на Побужжі, але це уже тема іншого окремого дослідження.

За матеріалами електронної бібліотеки boOk.net

До уваги читачів

Ксерофіти (від грец. xērós — «сухий» і phytón — «рослина») — рослини сухих середовищ, здатні переносити тривалу посуху. Ксерофіти складають типову флору пустель і напівпустель, звичайні на морському узбережжі і в піщаних дюнах. Такі рослини різним чином адаптовані до посушливих умов, в яких вони ростуть. Деякі переживають екстремальні періоди у вигляді насіння і спор, які після випадання дощу можуть проростати; нові рослини іноді за чотири тижні встигають вирости, зацвісти і дати насіння, що перебуває в стані спокою до наступного дощового періоду.

Генезис  термін «генезис» за аналогією із загальним визначенням  означає виникнення, зародження якого процесу або суб’єкта, його подальший розвиток, все що відбуваються з ним, метаморфози і можливу кінцеву загибель. Для людини генезис – це його народження, зростання, дорослішання, старіння, тобто всі зміни, що відбуваються з тілом від моменту народження до смерті.

Гребениківська культура – група споріднених пам’яток пізнього мезоліту Північно-Західного Надчорномор’я зі специфічним крем’яним інвентарем, якому властиві численні трапеції на перетинах правильних пластин, відтискна техніка розколювання кременю, плоскі, одноплощинні нуклеуси, численні “нігтьові” скребачки на невеликих відщепах, відсутність різців. Поширена у степовій смузі Надчорномор’я між гирлом Дунаю і Нижнім Прутом на заході та Інгульцем на сході. Датуються пізнім мезолітом — VII—VI тис. до н. е. Фауністичні рештки на стоянках свідчать, що гребениківська людність полювала на копитних лісостепу та степу — тура, коня, меншою мірою сайгака, віслюка, а також деяких лісових тварин (олень, кабан).

Show Buttons
Hide Buttons