Червоноармійський загін

І ось перше бойове хрещення. Вони зненацька напали на залізничному вокзалі на ешелон, який віз у вагонах білогвардійцям зброю та продовольство. Варта була навкруги: біля входів і виходів, біля кожного вагону, на всіх підходах до вокзалу, в сквері, навіть на вагонах. Поїзд прибував уночі у Вознесенськ. Біляки були настільки впевнені в охороні, що навіть додаткових сил не задіяли.

Розвідка все доповіла про охорону. Червоноармійський загін Урсулова зайшов у місто вночі зовсім непомітно. Кожна окрема група загону мала своє конкретне завдання. Перша половина загону повинна знищити охорону поїзда. Друга – швидко завантажити зброю і продовольство на підводи і йти в заданому напрямі – в скаржинські ліси. На випадок нападу білих перша група прикриває відхід.
Напад загону Урсулова був настільки блискавичним, несподіваним і підготовленим, що допоки прийшла допомога, тож на вокзалі вже нікого з червоних не було: варта білих була перебита, вагони пусті. Операція по захопленню була настільки вдалою, що серед ворога відбувся переполох і довелось викликати великий каральний загін. Це була найбільша велика бойова вдача загону: вони тепер мали і зброю, і продовольство.
Потім так трапилось, що загону Урсулова довелось вступати у відкритий бій з дійсно бойовою регулярною армією білих. Великий досвід червоного командира допоміг не тільки відбитись, але й сховатись. Біляки гнали червоних на Нову Одесу. Раділи, що йде все успішно, червоні тікають, і ось-ось їх розіб’ють. Але тут потрапили в засідку червоних. З обох флангів на біляків напали червоні, які заздалегідь були в засідці. Засідка – це кулеметні тачанки червоних.
Атака білих була відбита. Допоки білі зібрались з новими силами, загін Урсулова зник, переправившись на правий берег Бугу в напрямку Дмитрівки та Яструбинове. Потрібен був відпочинок.
В цьому бою був важко поранений Микола. З відходом червоних його й інших поранених забрали з собою. Тут його перев’язали, рани були важкі, але не смертельні. Через декілька днів він міг рухатись-повзти. Але щоб воювати – сил звичайно бракувало…
Командир загону хвалив Миколу за бойову хоробрість, за відвагу в бою. Багато часу пройшло як Микола потрапив у загін. Щоденні переходи, напади, переховування загартовували його. Він змужнів. Він вірив у перемогу червоних. Жодного разу вони не програли. Важко було. Дуже важко. Але до них прийшли хороші вісті: регулярна Червона Армія веде наступ і жене ворога на південь, знищуючи його.
-Нам треба, – говорив і наказував Никифор Урсулов, – очистити  нашу місцевість від білогвардійців. Не чекати наших, а знищувати ворога ще наполегливіше.
…Микола лежав поранений і думки самі собою линули додому. Одного разу він порадився з комітетчиком, а той – з командиром.
– Давайте, я ці дні буду дома в Молдавці, – радився-просився Микола, – а коли вичуняю, наберуся сил і обов’язково повернусь добивати білих. Нині я не боєць.
Там дали згоду. Загін Урсулова був саме на марші. Миколу залишили за Старою Кантакузенкою. Тут зовсім недалеко додому. Він обережно самотужки добереться.
І ось він дома. Йому вважалось вічністю, поки він доповз-дошкутильгав до рідної хати. Все було тихо. В сім’ї радо зустріли.
– Живий, живий, – повторювали один за одним. Обнімали, цілували, пригощали. Батько одразу попередив.
– На вулицю не йти зовсім. Порайтеся біля хати. Ні з ким не розмовляйте. Язик тримайте за зубами. Одужає Микола і повернеться в загін.
А до Миколи сказав так:
– В селі хазяюють білогвардійці, а їм  допомагають заможники. Землю в усіх бідних селян відібрали. Трьох комітетчиків спіймали і одразу розстріляли. Та й ще чотирьох селян теж розстріляли, бо вони хотіли сперечатись за землю.
Микола звернувся до мами:
-Мамо! Недовго їм ще панувати. Червона Армія жене білих. А в наших товаришів одне бажання – розбити біляків. Із наших з Молдавки ніхто не поранений. Тільки я. Командир хвалив мене за хоробрість. У нас дуже хороший командир.
Мамо! Наш командир – дуже вимогливий. Його всі люблять і поважають. А який він хоробрий! Потім він зовсім тихо сказав:
– Командир мене попередив, якщо щось трапиться, тож повідомляй – друга хата в Старій Кантакузенці – ми прийдемо на  допомогу.
Три дні все йшло спокійно. На четвертий день ввірвались в хату білогвардійці, а попереду – заможник-холуй Каргалець. Доброго багатства у нього не було. Всього три десятини. Корівка і кінь. Але любив крутитись біля заможників, підтакуючи, де треба й не треба. Всі зневажали його: бідні – за зраду, багаті – за плазування перед ними.
-Де він? – кричав запінившись Каргалець. – Я бачив, що він дома.
Микола лежав у закутку хати. Сюди й заглянув Каргалець.
-Ось він! Хапайте його! Беріть живим! – горлав Каргалець.
Два білогвардійці схопили Миколу і витягли надвір, туди, де стояла підвода, а біля неї – ще декілька білогвардійців. Його повезли до школи, в якій знаходився штаб білих. Затягли й кинули в пустий клас і доповіли офіцеру, начальнику загону білих:
– Він поранений і рухатись сам не може.
-Давайте його сюди, – наказав офіцер.
Миколу втягли й кинули в кабінет начальника.
-Де ти був? Звідки в тебе ці рани? – допитував начальник. -Чому ти ховався?
Микола мовчав. Нелюдське поводження з ним білих роз’ятрило його рани, які й без цього боліли. Зараз лежав він, закривши очі, збираючи сили, щоб тільки триматись. Він знав, що білі будуть допитувати. Що прощення не буде. Що звідси вже ніколи не вийде. Так білі поводилися скрізь.
-Дайте йому пару шомполів, щоб він заговорив, – наказав офіцер.
Микола одразу отримав декілька ударів шомполами саме по перев’язаних ранах. Але він мовчав.
-Ви батька питали, де він був? – запитав офіцер підлеглих.
-Його батька били шомполами. Він постійно твердить одне, що син давно зник і вони переживали за нього. Але син весь час мовчить. Мабуть щось з ним сталось.
В цей момент в кабінет начальника увірвався зраділий Каргалець і підлесливо, в гніві загорлав:
-Він червоний! Він червоногвардієць! Він убивав наших! Розстріляти його!
Але начальник поступив по-своєму, вигнавши Каргальця з кабінету. Тепер він знав, що перед ним боєць Червоної Армії, а не просто поранений. І допит вів більш жорстко.
-Де ти воював? Як сюди потрапив? Де знаходяться твої війська? Це ви постійно нападаєте на Вознесенськ, не даєте нам спокою? – кричав начальник.
-Говори, червона гадина! Куди ви претесь? Обідранці!
Микола мовчав. Після шомполів рани нестерпно пекли. Він знепритомнів. Але слова начальника все-таки долітали до нього нібито здалеку.
Начальник геть зірвався. Це був наразі момент дізнатись, де знаходиться загін червоних, який сильно шкодив їхній справі. За розкриття місця розташування загону він міг отримати підвищення або нагороду: “От хто, скажуть, їх, червоних гадів, упіймав”.
Микола лежав непритомний. Офіцер знав, що робити в таких випадках:
– Винесіть його в кімнату і облийте водою. Прийде до тями – знову сюди!
Миколу витягли і кинули в класі. Облили водою. Але він нічого не відчував і навіть не ворушився. Начальник біснувався.
В цей час Каргалець прибіг до Миколиної хати, ввірвався і почав погрожувати:
-Якщо Микола не признається, де його дружки-червоні, тож його розстріляють. Він вже майже мертвий. Ви не хочете його спасти?
Потім Каргалець підійшов до ліжка, де лежав батько, й загорлав:
-З тобою буде те саме, що й з сином, якщо будете мовчати! Значить мало тобі дали шомполів! Говори, тварюко!
Батько лежав, мовчав, стискуючи рот від болю. Каргалець вибіг з хатини, грюкнувши дверима. Батько, щось згадавши, тихенько позвав до себе меншого сина Василя:
-Тільки-но геть стемніє, бери нашого коня і поганяй в Стару Кантакузенку. Друга хата справа. Розкажи про все. Виводь коня обережно, щоб ніхто не помітив. Давай!
Пройшло, певно, більше чотирьох годин. Перед самим світанням загін Урсулова увірвався в Молдавку. Всі спали. Варта біля школи спала теж. По дорозі сюди Василько розповів, де знаходяться розташовані в селі білогвардійці. Геть усі біляки були порубані без жодного пострілу. Каргальця теж зарубали шаблею. Миколу знайшли в пустому класі майже мертвим. Його і батька забрали з собою. Червоноармійський загін зник так само тихо, як і з’явився…
Леонід Удовенчук,
краєзнавець. Козубівка-Молдавка,
Доманівський район.
Післямова.  Пройшли роки. Нікого з хлопців-учасників Громадянської війни вже давно нема в живих. Розповідь очевидця (Миколи Вікторовича Родченка) підтверджують архівні матеріали. Дійсно, воювали в червоноармійському партизанському загоні Н.І.Урсулова – Кондрук А.С., Узніченко І.Л., Горбенко І.І., Худоченко І.М. Комітет незаможних селян очолював Родченко І.С.
Кондрук А.С., Узніченко І.Л. і інші ще раз відстоювали свободу і незалежність Вітчизни в роки Великої Вітчизняної війни. Повернулись додому живими й відбудовували господарство після такої важкої руйнівної війни.
На фото: колишній боєць партизанського загону Н. Урсулова, мешканець Козубівки А. С. Кондрук.

Добавить комментарий

Show Buttons
Hide Buttons