МОВА наша багатостраждальна…

Більш грунтовні знання дітям селян можна було здобути в двокласній народній школі, однак наприкінці 19 століття на півдні Єлісаветградського повіту таких учбових закладів взагалі не було. В цих школах протягом 4-х років викладали історію, географію, після закінчення курсу учень мав можливість вступити в інші учбові заклади, як наприклад, фельдшерську школу, вчительську семінарію або сільськогосподарське училище.

Вважалося, що ті, хто одержав освіту в двокласній школі, були “на голову” грамотнішими від своїх односельців й могли вже самі працювати вчителями у земській школі або навіть писарями у волостній управі. Втім, за даними Т. Осадчого (1891 р.), таких освічених людей в нашій сільській місцевості було небагато. Приміром, на всю Щербанівську волость був лише один хлопець, який закінчив двокласну школу.
Більше можливостей здобути пристойну освіту було у дітей заможних мешканців Вознесенська. В 1900 р. у місті працювало 2-класне приходське училище (завідував і вчителював у ньому губернський секретар Павло Галкін). Чоловічою прогімназією  керував статський радник Євдоким Зельницький – тут викладали, крім обов’язкового Закону Божого, російську, стародавню, французьку й німецьку мови, чистописання й малювання, математику, співи й гімнастику. Вчительський штат нараховував 10 осіб. В жіночій прогімназії (начальниця – Олена Дабич) навчали арифметиці, історії й географії, рукоділлю, а також гарно малювати й чисто писати, танцювати й співати, бути вправними гімнастками. Дівчата опановували російську, французьку та німецьку мови. Викладання української не було передбачено міністерським розкладом…
Справжнє становище народної освіти, без прикрас, в сільській місцевості нашого краю показав у своїй грунтовній праці Т. Осадчий, який на прикладі Щербанівської волості дав розгорнуту характеристику соціально-економічного й культурного розвитку півдня Росії наприкінці 19 століття. Виявляється, що в наших селах не було двокласних шкіл, а однокласні були переповнені й не завжди могли прийняти усю кількість бажаючих здобути елементарну освіту. Крім того, значну роль в розвитку народної освіти відігравало те, як сільська громада того чи іншого села дбала про своїх дітей, котрі прагли навчитися грамоті.
Наприклад, село Білоусівка, в якому за даними подвірного перепису 1883 року проживало 2037 душ, значно випередило за розвитком народної освіти й грамотності  сусідні Троїцьке й Щербані (для порівняння: в Щербанях мешкало – 2761, Троїцькому – 2404). Білоусівська громада щорічно витрачала на сільське народне училище 200 карбованців, збудувала чудове приміщення школи, в якій навчалося 80 учнів із загальної кількості 150-160 хлопчиків шкільного віку. Цей успіх пов’язували з економічною забезпеченістю села.
Натомість в Троїцькому на той час не було пристойного приміщення для школи, тому громаді щорічно доводилося відмовляти в прийомі 20-30 учням. Громада цього села не мала достатніх коштів для будівництва нового приміщення школи, не було в селі й осіб, які б виявили зацікавленість в данному питанні та допомогли б грошима. Таким чином, з 125 хлопчиків шкільного віку, в Троїцькій однокласній школі щорічно здобували освіту лише 45.
Село Щербані, хоча й було волостним центром, стояло на найнижчому щабелі за розвитком народної освіти. Там не мали окремого приміщення для школи, а навчали 60 хлопчаків (з 180 шкільного віку)  в громадській церковній сторожці. В 1888 році, після клопотання сільської громади, Херсонське губернське земство пішло назустріч щербанівцям й видало безповоротно 600 карбованців на будівництво школи. В 1891 році приміщення школи побудували, в двох класах могли розміститися практично усі учні шкільного віку, однак цього не сталося – в надзвичайно бідному селі, яким тоді було Щербані, багато батьків не могли відправити своїх синів до школи, особливо взимку, через елементарний брак теплого одягу та взуття. Крім того, треба було брати на роботу помічника вчителя з платнею в 200 карбованців на рік, а таких грошей у сільської громади не було. Тому розвиток народної освіти в Щербанях пригальмувався ще на кілька років.
На території волості існували дві церковноприходські школи (в Троїцькому та Білоусівці), однак вони особливо не впливали на розвиток народної освіти, тому що навчалося в кожній з них від 5 до 20 учнів, грамоті вчили на церковній мові. Батьки неохоче посилали своїх дітей в ті школи, й здебільшого тоді, коли не було місць в народних школах.
Проблеми народної освіти, які намагалися вирішували наші прадіди 100-120 років тому, для нас нині здаються дріб’язковими й навіть смішними. Але ж так було! Наприкінці 19 ст. в с. Троїцькому, за проектом, розробленим інженером-техніком Єлісаветградської земської управи П. Кривошеїним, громада все-таки вирішила збудувати нову школу вартістю 600 карбованців. Однак зразу ж виникло питання: де в наступному зможуть знайти 200 крб. на оплату праці помічника вчителя? Турбувало громаду Щербанівської волості й те, що в трьох селищах – Щербанівському (269 душ), Троїцькому (271) та Михайлівському (93) не було ніяких шкіл, тому вели розмову про те, щоб у Щербанівському селищі збудувати однокласну школу, на будівництво якої вистачить 500 крб. та ще 400 карбованців на утримання вчителя й закупівлю підручників.
Хоча утримання шкіл в сільській місцевості за описуваних часів офіційно покладалося на  земства, на.справді ж більша половина витрат лягала на плечі селян, з котрих збирали гроші на ремонт школи, її опалення, оплату послуг сторожа та інше.
Вчителі в сільських школах були здебільшого виходцями з козаків та селян, тому викладання предметів часто-густо велося на змішаній мові – російсько-українській, тобто на суржику. Зважаючи на те, що з 1895 р. на території Російської імперії друк дитячих книжок та підручників українською мовою Головне управління у справах друку заборонило, наявність таких книжок в бібліотеках сільських шкіл було вкрай обмежене. Тому й не дивно, що насильницький процес русифікації корінного населення України тривав й надалі, хоча селяни, йдучи супротив волі “начальства”, продовжували розмовляти рідною мовою, котра в суміші зі знаннями, одержаними на російській, трансформовувалася в суржик, яким нас, мешканців півдня, й сьогодні, при першій-ліпшій нагоді, не забувають дорікнути.
(Далі буде).

Добавить комментарий

Show Buttons
Hide Buttons